Повідомлення в номер / Спомин про Володимира Блаженчука

Пішов у засвіти Володимир Іванович Блаженчук. Його біографія була й типова, і не зовсім типова для особи високого службового рангу.

Типова тому, що шлях до посадового крісла торував традиційно через комсомол, який у радянські  часи називався резервом компартії. І це було справді так, бо без комсомольського гарту нічого було сподіватися на подальшу кар'єру. Цей гарт, до речі, пройшли  нині відомі люди Волині – Зіновій Ковальчук, Микола Романюк, Петро  Саганюк, ковельський міський голова Роман Герасимов та інші. Багатьох із них уже немає в живих – Царство їм Небесне.

Нетиповість життєпису Володимира Блаженчука полягає у тому, що він зумів перебороти у собі риси консерватора-партократа, яким, здавалося, мав би бути в силу і виховання, і професійної діяльності. Але його гострий  розум, високий інтелект допомогли переоцінити колишні цінності, дозволили не протистояти національно-демократичним силам краю, а тісно співпрацювати з ними, що в кінцевому підсумку допомогло зберегти на Волині громадянське порозуміння, уникнути протистояння, хоч, звичайно, без окремих надзвичайних подій і не обійшлося. А сталося так тому, що, як висловився Володимир Іванович в одному з інтерв'ю газети "Волинь": "Я ніколи не боявся йти до людей".

Найближче я познайомився з Володимиром Блаженчуком, коли він змінив на посаді першого секретаря Ковельського міському КПУ Віталія Кривцуна (теж уже покійного). Володимир Іванович був людиною вимогливою, навіть суворою, любив дисципліну і порядок. Водночас  вмів працювати з людьми, прислухався до їх думок, хоч мусив виконувати вказівки "вищих" керівників, які не завжди  були, м'яко кажучи, розумними й далекозорими.

Ніколи не забуду, як у 80-их роках минулого століття в області, у тому числі на Ковельщині, розпочали безкомпромісну боротьбу з "приватновласницькими" настроями серед керівників різного штибу. І бюро обкому партії, і облвиконком, і їх перші керівники, отримавши команду з Києва, рішуче взялися викорінювати в підлеглих їм номенклатурних кадрів "нездоровий" потяг до дачного будівництва.  Це виглядало смішно: якими на той час були ті злощасні дачі? Хатинки на курячих ніжках – інакше не скажеш.

Але наказ є наказ: загін оперуповноважених роз'їхався по містах і райцентрах Волині, щоб перевірити, чи немає, бува, у всілякого роду начальників і начальників садово-городніх  ділянок і будиночків на них. Приїхали ревізори й до Ковеля. Стали з більшовицькою настирливістю шукати "компромат" на Іванів Івановичів та Петрів Петровичів, вимагати документи і копії платіжних документів на будматеріали, виконані роботи і т. д.,  і т. п.

Але й начальники були не ликом шиті: ті, хто мав сяку-таку халабуду, швиденько переписали її на родичів, знайомих, кумів, не розуміючи, чесно кажучи, що відбувається і в чому їх провина. Тим більше, що, знаючи суворість тогочасної партійної дисципліни, намагалися  будуватися чесно, щоб потім не червоніти перед людьми.

Я  "дачі" не мав, але, дивлячись на той "революційний терор", якось зайшов у службовий кабінет до Володимира Блаженчука і, дивлячись йому прямо в очі, сказав:

– Володимире Івановичу! Що ж це робиться? Кому потрібне оте "розкуркулення"? Невже керівник будь-якого рангу не людина і не може мати клаптик землі, не має право разом із сім'єю у вільний час подихати свіжим повітрям? Адже сьогодні він – начальник, а завтра – ніхто. У нас так часто буває. То нехай хоч якусь власність має.

Блаженчук пильно подивився на мене, сумно усміхнувся і сказав:

– В партії, Миколо, накази не обговорюють, а виконують. Є постанова бюро, от і мусимо її виконувати.

Мить помовчавши, додав:

– Я думаю, що ця кампанія скоро закінчиться. Надто вже вона суперечить здоровому глузду.

Так невдовзі і сталося – посади втратили перші керівники області, бо те, що вони творили, не вписувалося у законодавче  поле. Та й інші мали гріхи за собою…

Звичайно, Володимир Блаженчук лібералом не був, та й не міг ним бути – принципи так званого демократичного (а точніше компартійного) централізму цього не дозволяли. Але мислив він по-сучасному, багато зробив для соціально-економічного розвитку Ковельщини, серйозну увагу приділяв вихованню кадрів.

Цінував роботу журналістів, підтримував їх, але при тому особисто вичитував кожен номер газети, яка тоді називалася "Прапор Леніна". Зрештою, він був і моїм "хрещеним батьком" як редактора. У зв'язку з майбутнім виходом на заслужений відпочинок колишнього редактора Василя Бородчука за редакторську посаду у Ковелі, як пізніше я дізнався, розгорнулася боротьба не на жарт.

Але Блаженчук свій вибір зупинив на мені. Можливо, тому, що я марив журналістикою з дитинства, непогано володів пером, а, можливо, з якихось інших причин. Зрештою,  він сам багато читав – і газет та журналів, і книг – як художніх, так і документальних.

Згодом пішов на роботу в Луцьк, де його призначили спочатку завідуючим організаційним відділом обкому КПУ, а пізніше обрали другим секретарем. Він і мене хотів "перетягнути" на роботу в обком партії, але я відповів категоричною відмовою – вважав, що журналіст має працювати за фахом і покликанням.

Хоча я не дуже вникав у таємниці обкомівського  “білого дому", знав, що стосунки Володимира Блаженчука з першим секретарем Леонідом Павленком, якого на Волинь прислав особисто Володимир Щербицький, були не найкращими. Це відчув особисто в 1989 році, коли розпочалася підготовка до перших демократичних виборів Верховної Ради УРСР. Павленкові з подачі вірнопідданих служок хтось подав дурнувату ідею, щоб Вельму висунути кандидатом у нардепи.

Причин на те було кілька. Обком і особисто перший дуже не хотіли, щоб депутатом став головний редактор газети "Волинь" Полікарп Шафета – людина талановита, неперевершений публіцист і прихильник демократичних змін в партії. Кандидатом його висунули саме в Ковелі. Моя ж кандидатура "підходила" тому, що очолювана мною газета користувалася  великою популярністю у читачів, тираж її сягав майже 20 тисяч примірників. Отож, обкомівці і вирішили використати ковельського редактора в боротьбі з непокірним Шафетою.

Я, звичайно, не міг піти на такий підлий  вчинок, адже  перед тим пообіцяв Полікарпу Гервасійовичу свою підтримку і навіть дав згоду бути його довіреною особою. Про це, до речі, знав і Володимир Блаженчук. Тому, коли на мене стали "тиснути" з усіх боків – і з Луцька, і з ковельського  "білого будинку",  я зателефонував до Володимира Івановича і попросив, щоб  підлеглі Павленка залишили мене в спокої.

– Роби, як знаєш. Раз ти підтримуєш Шафету,  то йти йому наперекір негарно, – сказав він. – Я схвалюю твоє рішення. Більше до тебе не дзвонитимуть.

Так і сталося. Щоправда, на тих виборах не переміг  ані Полікарп Шафета, ані жоден з кандидатів-висуванців компартії. Нардепом став молодий "рухівець" Андрій Мостиський.

Революційні події 1990-их років не оминули й Володимир Блаженчука – він підтримав волинських  демократів і словом, і ділом.  Найбільш яскраво це проявилося під час виборів голови Волинської обласної ради. На засіданні бюро обкому КПУ прийняли рішення, що компартійна більшість новообраної ради повинна підтримати все того ж Леоніда Павленка, який не мав авторитету ані серед комуністів, ані серед безпартійних. Розуміючи ситуацію, яка склалася в області і яка могла перерости у відкрите громадянське протистояння у випадку обрання замшілого партократа Павленка головою, Володимир Блаженчук не зняв своєї кандидатури, коли її назвали тверезо мислячі  депутати. І не тільки не зняв, а й переміг з переконливим "рахунком".

Мушу визнати, що у тій перемозі є заслуга й ковельської депутації – Адама Поляка, Ігнатія Марчука, Олега Селеверстова та інших, з котрими я перед сесією мав довірливу розмову і котрі, як показав час, у своєму виборі не помилилися: Володимир Блаженчук вірою і правдою служив людям свого рідного Волинського краю.

Пізніше Володимир Блаженчук відійшов від партійних справ і зосередився на роботі в обласній раді, одночасно очолюючи її виконавчий комітет. З березня 1992 року по квітень 1994-го працював першим представником Президента України Леоніда Кравчука у Волинській області. У квітні 1994 року призначений Генеральним консулом України в місті Гданську (Республіка Польща). З листопада 1998-го – радник посольства України в Грузії. Далі займався захистом прав споживачів у Волинській області, брав активну участь в громадсько-політичному житті краю.

При зустрічах із ним ми завжди приязно віталися, згадували прожите і пережите. Шкода, що доля відміряла йому порівняно  недовгого віку – він помер на 75-му році життя.

Вічна пам'ять Вам, Володимире Івановичу, і щира подяка за добро, щирість та  людяність. Просимо Бога, щоб подарував Вашій душі Царство Небесне!

Микола ВЕЛЬМА.

Пішов у засвіти Володимир Іванович Блаженчук. Його біографія була й типова, і не зовсім типова для особи високого службового рангу.

Типова тому, що шлях до посадового крісла торував традиційно через комсомол, який у радянські  часи називався резервом компартії. І це було справді так, бо без комсомольського гарту нічого було сподіватися на подальшу кар'єру. Цей гарт, до речі, пройшли  нині відомі люди Волині – Зіновій Ковальчук, Микола Романюк, Петро  Саганюк, ковельський міський голова Роман Герасимов та інші. Багатьох із них уже немає в живих – Царство їм Небесне.

Нетиповість життєпису Володимира Блаженчука полягає у тому, що він зумів перебороти у собі риси консерватора-партократа, яким, здавалося, мав би бути в силу і виховання, і професійної діяльності. Але його гострий  розум, високий інтелект допомогли переоцінити колишні цінності, дозволили не протистояти національно-демократичним силам краю, а тісно співпрацювати з ними, що в кінцевому підсумку допомогло зберегти на Волині громадянське порозуміння, уникнути протистояння, хоч, звичайно, без окремих надзвичайних подій і не обійшлося. А сталося так тому, що, як висловився Володимир Іванович в одному з інтерв'ю газети "Волинь": "Я ніколи не боявся йти до людей".

Найближче я познайомився з Володимиром Блаженчуком, коли він змінив на посаді першого секретаря Ковельського міському КПУ Віталія Кривцуна (теж уже покійного). Володимир Іванович був людиною вимогливою, навіть суворою, любив дисципліну і порядок. Водночас  вмів працювати з людьми, прислухався до їх думок, хоч мусив виконувати вказівки "вищих" керівників, які не завжди  були, м'яко кажучи, розумними й далекозорими.

Ніколи не забуду, як у 80-их роках минулого століття в області, у тому числі на Ковельщині, розпочали безкомпромісну боротьбу з "приватновласницькими" настроями серед керівників різного штибу. І бюро обкому партії, і облвиконком, і їх перші керівники, отримавши команду з Києва, рішуче взялися викорінювати в підлеглих їм номенклатурних кадрів "нездоровий" потяг до дачного будівництва.  Це виглядало смішно: якими на той час були ті злощасні дачі? Хатинки на курячих ніжках – інакше не скажеш.

Але наказ є наказ: загін оперуповноважених роз'їхався по містах і райцентрах Волині, щоб перевірити, чи немає, бува, у всілякого роду начальників і начальників садово-городніх  ділянок і будиночків на них. Приїхали ревізори й до Ковеля. Стали з більшовицькою настирливістю шукати "компромат" на Іванів Івановичів та Петрів Петровичів, вимагати документи і копії платіжних документів на будматеріали, виконані роботи і т. д.,  і т. п.

Але й начальники були не ликом шиті: ті, хто мав сяку-таку халабуду, швиденько переписали її на родичів, знайомих, кумів, не розуміючи, чесно кажучи, що відбувається і в чому їх провина. Тим більше, що, знаючи суворість тогочасної партійної дисципліни, намагалися  будуватися чесно, щоб потім не червоніти перед людьми.

Я  "дачі" не мав, але, дивлячись на той "революційний терор", якось зайшов у службовий кабінет до Володимира Блаженчука і, дивлячись йому прямо в очі, сказав:

– Володимире Івановичу! Що ж це робиться? Кому потрібне оте "розкуркулення"? Невже керівник будь-якого рангу не людина і не може мати клаптик землі, не має право разом із сім'єю у вільний час подихати свіжим повітрям? Адже сьогодні він – начальник, а завтра – ніхто. У нас так часто буває. То нехай хоч якусь власність має.

Блаженчук пильно подивився на мене, сумно усміхнувся і сказав:

– В партії, Миколо, накази не обговорюють, а виконують. Є постанова бюро, от і мусимо її виконувати.

Мить помовчавши, додав:

– Я думаю, що ця кампанія скоро закінчиться. Надто вже вона суперечить здоровому глузду.

Так невдовзі і сталося – посади втратили перші керівники області, бо те, що вони творили, не вписувалося у законодавче  поле. Та й інші мали гріхи за собою…

Звичайно, Володимир Блаженчук лібералом не був, та й не міг ним бути – принципи так званого демократичного (а точніше компартійного) централізму цього не дозволяли. Але мислив він по-сучасному, багато зробив для соціально-економічного розвитку Ковельщини, серйозну увагу приділяв вихованню кадрів.

Цінував роботу журналістів, підтримував їх, але при тому особисто вичитував кожен номер газети, яка тоді називалася "Прапор Леніна". Зрештою, він був і моїм "хрещеним батьком" як редактора. У зв'язку з майбутнім виходом на заслужений відпочинок колишнього редактора Василя Бородчука за редакторську посаду у Ковелі, як пізніше я дізнався, розгорнулася боротьба не на жарт.

Але Блаженчук свій вибір зупинив на мені. Можливо, тому, що я марив журналістикою з дитинства, непогано володів пером, а, можливо, з якихось інших причин. Зрештою,  він сам багато читав – і газет та журналів, і книг – як художніх, так і документальних.

Згодом пішов на роботу в Луцьк, де його призначили спочатку завідуючим організаційним відділом обкому КПУ, а пізніше обрали другим секретарем. Він і мене хотів "перетягнути" на роботу в обком партії, але я відповів категоричною відмовою – вважав, що журналіст має працювати за фахом і покликанням.

Хоча я не дуже вникав у таємниці обкомівського  “білого дому", знав, що стосунки Володимира Блаженчука з першим секретарем Леонідом Павленком, якого на Волинь прислав особисто Володимир Щербицький, були не найкращими. Це відчув особисто в 1989 році, коли розпочалася підготовка до перших демократичних виборів Верховної Ради УРСР. Павленкові з подачі вірнопідданих служок хтось подав дурнувату ідею, щоб Вельму висунути кандидатом у нардепи.

Причин на те було кілька. Обком і особисто перший дуже не хотіли, щоб депутатом став головний редактор газети "Волинь" Полікарп Шафета – людина талановита, неперевершений публіцист і прихильник демократичних змін в партії. Кандидатом його висунули саме в Ковелі. Моя ж кандидатура "підходила" тому, що очолювана мною газета користувалася  великою популярністю у читачів, тираж її сягав майже 20 тисяч примірників. Отож, обкомівці і вирішили використати ковельського редактора в боротьбі з непокірним Шафетою.

Я, звичайно, не міг піти на такий підлий  вчинок, адже  перед тим пообіцяв Полікарпу Гервасійовичу свою підтримку і навіть дав згоду бути його довіреною особою. Про це, до речі, знав і Володимир Блаженчук. Тому, коли на мене стали "тиснути" з усіх боків – і з Луцька, і з ковельського  "білого будинку",  я зателефонував до Володимира Івановича і попросив, щоб  підлеглі Павленка залишили мене в спокої.

– Роби, як знаєш. Раз ти підтримуєш Шафету,  то йти йому наперекір негарно, – сказав він. – Я схвалюю твоє рішення. Більше до тебе не дзвонитимуть.

Так і сталося. Щоправда, на тих виборах не переміг  ані Полікарп Шафета, ані жоден з кандидатів-висуванців компартії. Нардепом став молодий "рухівець" Андрій Мостиський.

Революційні події 1990-их років не оминули й Володимир Блаженчука – він підтримав волинських  демократів і словом, і ділом.  Найбільш яскраво це проявилося під час виборів голови Волинської обласної ради. На засіданні бюро обкому КПУ прийняли рішення, що компартійна більшість новообраної ради повинна підтримати все того ж Леоніда Павленка, який не мав авторитету ані серед комуністів, ані серед безпартійних. Розуміючи ситуацію, яка склалася в області і яка могла перерости у відкрите громадянське протистояння у випадку обрання замшілого партократа Павленка головою, Володимир Блаженчук не зняв своєї кандидатури, коли її назвали тверезо мислячі  депутати. І не тільки не зняв, а й переміг з переконливим "рахунком".

Мушу визнати, що у тій перемозі є заслуга й ковельської депутації – Адама Поляка, Ігнатія Марчука, Олега Селеверстова та інших, з котрими я перед сесією мав довірливу розмову і котрі, як показав час, у своєму виборі не помилилися: Володимир Блаженчук вірою і правдою служив людям свого рідного Волинського краю.

Пізніше Володимир Блаженчук відійшов від партійних справ і зосередився на роботі в обласній раді, одночасно очолюючи її виконавчий комітет. З березня 1992 року по квітень 1994-го працював першим представником Президента України Леоніда Кравчука у Волинській області. У квітні 1994 року призначений Генеральним консулом України в місті Гданську (Республіка Польща). З листопада 1998-го – радник посольства України в Грузії. Далі займався захистом прав споживачів у Волинській області, брав активну участь в громадсько-політичному житті краю.

При зустрічах із ним ми завжди приязно віталися, згадували прожите і пережите. Шкода, що доля відміряла йому порівняно  недовгого віку – він помер на 75-му році життя.

Вічна пам'ять Вам, Володимире Івановичу, і щира подяка за добро, щирість та  людяність. Просимо Бога, щоб подарував Вашій душі Царство Небесне!