Повідомлення в номер / Диво осені – квітка остання

Хризантеми нас цвітом

 чарують,

Пізня осінь прийшла до

  вікна.

В холоди квіти  радість

            дарують –

Десь дівається думка сумна.

Ці поетичні рядочки прийшли на думку, коли довелось побувати в Дарівці. А колись село, кажуть старожили, звалося Божидарівка. 

Гарна назва. І живуть тут гарні люди. Всього півтисячі. Центральна вулиця тягнеться майже на 4 кілометри. Не переїхати й не перейти. Споглядаючи наліво і направо, милуєшся дизайном, бо кожне подвір'я з будівлями – це своєрідна творчість людського розуму і “золотих” рук.

Так і хочеться сказати словами Шевченка:

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село.

Це  було так у ХIX столітті. А зараз би побачив Тарас! Як у  музеї кожен експонат вабить зір, так і в селі: в того гарно, а в того ще краще. Це не в місті, де всі живуть на “поверхах” і не мають змоги показати свою майстерність. А тут воля й свобода. Є навіть далеченько хата від хати. Тож є де творити своє благополуччя. У кожному дворі є якась техніка: в того машина, в іншого мотоцикл  або тракторець.

І всіх  об'єднує спільне почуття любові до прекрасного. Біля обійсть ростуть осінні квіти – хризантеми. А найбільше – в Галини Іванівни Галабурди. Весь палісадник по периметру вони заполонили, а в центрі – весняні  і літні, що відцвіли давно і зеленіють листячком, чекають своєї пори.

Хто часто з дарівчан бачить це диво, уже, може, й уваги не звертає. А хто вперше – байдуже не пройде. Тож мені захотілось побачити автора цієї живої художньої "картини". 

Назустріч вийшла середнього зросту  мила жіночка з щирою усмішкою і відкритою душею. Розмова потекла, звичайно, про квіти, а потім і про життя.

– Дехто дивується, – каже господиня, – чи не краще було б засадити площу помідорами чи плодовими кущами? "Вистачає землі", – їм у відповідь. –  То чого ж не прикрашати  її на знак вдячності, що годує нас?". 

Є в жінки на городі все для борщу, нічого не пустує. І озимі сіє, щоб зерно було для курочок. Восьмий десяток літ розміняла, а як треба, то не чекає, щоб хтось, а сама бере торбу через плече – і пшеничка рівненько лягає в  родючу землю, бо й  тут любить лад  і красу, нікому не довіряє.

Завзяття до роботи їй не позичати. Замолоду працювала в голобській пекарні технологом, була депутатом селищної ради. А вдома – сім'я, господарство. Має двох доньок, сина, зятів, невістку, шестеро онуків, правнука. Всі живуть на Волині, тож дуже часто навідуються до неньки і  бабусі. Люблять її, як берегиню роду. 

Вона ж невсипуща в роботі, як бджілка. Старається для всіх. І вони стараються чим-небудь допомогти. “Золоті” руки  в зятя Андрія, який столярку усю вміє зробити. Влітку хату утеплили на зиму  гуртом. Радіє мама-бабуся за нащадків і гордиться ними. Всі мають вищу освіту,  працюють, вчаться, перейняли від неї любов до прекрасного, і з нею крокують по життю. Каже Галина Іванівна, що діти ліпше живуть, як вона. Аякже,  так і треба, для того й живемо, щоб їм було краще.

Згодом господиня запрошує в хату. О, друге диво – не менш прекрасне!  Тут справжня оранжерея. Дві кімнати заставлені вазонами, ледве можна пройти з однієї в другу. Є тут китайські троянди (гібіскуси), фікуси – дифенбахія, спатіфіум (жіноче щастя), філодендрон, герань, є й такі, що й назви не знає, і живуть у дружбі всі. Одні цвітуть, інші перецвітають, а треті й без цвіту прекрасні. Побачила Галина Іванівна, як мої очі засяяли, милуючись цим квітковим царством, і каже: "Поважаю людей, що люблять квіти, з усіма ділюсь". Тож додому я йшла з квітами. А другого дня поділилась з нею своїми.

Спасибі, земле, за красу, яку творять звичайні люди! Воістину правду кажуть: "Краса врятує світ".

Валентина ОСТАПЧУК.

НА ЗНІМКАХ: Галина ГАЛАБУРДА;   у сімейному колі.

Фото з домашнього архіву.

Ці поетичні рядочки прийшли на думку, коли довелось побувати в Дарівці. А колись село, кажуть старожили, звалося Божидарівка. 

Гарна назва. І живуть тут гарні люди. Всього півтисячі. Центральна вулиця тягнеться майже на 4 кілометри. Не переїхати й не перейти. Споглядаючи наліво і направо, милуєшся дизайном, бо кожне подвір'я з будівлями – це своєрідна творчість людського розуму і “золотих” рук.

Так і хочеться сказати словами Шевченка:

Це  було так у ХIX столітті. А зараз би побачив Тарас! Як у  музеї кожен експонат вабить зір, так і в селі: в того гарно, а в того ще краще. Це не в місті, де всі живуть на “поверхах” і не мають змоги показати свою майстерність. А тут воля й свобода. Є навіть далеченько хата від хати. Тож є де творити своє благополуччя. У кожному дворі є якась техніка: в того машина, в іншого мотоцикл  або тракторець.

І всіх  об'єднує спільне почуття любові до прекрасного. Біля обійсть ростуть осінні квіти – хризантеми. А найбільше – в Галини Іванівни Галабурди. Весь палісадник по периметру вони заполонили, а в центрі – весняні  і літні, що відцвіли давно і зеленіють листячком, чекають своєї пори.

Хто часто з дарівчан бачить це диво, уже, може, й уваги не звертає. А хто вперше – байдуже не пройде. Тож мені захотілось побачити автора цієї живої художньої "картини". 

Назустріч вийшла середнього зросту  мила жіночка з щирою усмішкою і відкритою душею. Розмова потекла, звичайно, про квіти, а потім і про життя.

– Дехто дивується, – каже господиня, – чи не краще було б засадити площу помідорами чи плодовими кущами? "Вистачає землі", – їм у відповідь. –  То чого ж не прикрашати  її на знак вдячності, що годує нас?". 

Є в жінки на городі все для борщу, нічого не пустує. І озимі сіє, щоб зерно було для курочок. Восьмий десяток літ розміняла, а як треба, то не чекає, щоб хтось, а сама бере торбу через плече – і пшеничка рівненько лягає в  родючу землю, бо й  тут любить лад  і красу, нікому не довіряє.

Завзяття до роботи їй не позичати. Замолоду працювала в голобській пекарні технологом, була депутатом селищної ради. А вдома – сім'я, господарство. Має двох доньок, сина, зятів, невістку, шестеро онуків, правнука. Всі живуть на Волині, тож дуже часто навідуються до неньки і  бабусі. Люблять її, як берегиню роду. 

Вона ж невсипуща в роботі, як бджілка. Старається для всіх. І вони стараються чим-небудь допомогти. “Золоті” руки  в зятя Андрія, який столярку усю вміє зробити. Влітку хату утеплили на зиму  гуртом. Радіє мама-бабуся за нащадків і гордиться ними. Всі мають вищу освіту,  працюють, вчаться, перейняли від неї любов до прекрасного, і з нею крокують по життю. Каже Галина Іванівна, що діти ліпше живуть, як вона. Аякже,  так і треба, для того й живемо, щоб їм було краще.

Згодом господиня запрошує в хату. О, друге диво – не менш прекрасне!  Тут справжня оранжерея. Дві кімнати заставлені вазонами, ледве можна пройти з однієї в другу. Є тут китайські троянди (гібіскуси), фікуси – дифенбахія, спатіфіум (жіноче щастя), філодендрон, герань, є й такі, що й назви не знає, і живуть у дружбі всі. Одні цвітуть, інші перецвітають, а треті й без цвіту прекрасні. Побачила Галина Іванівна, як мої очі засяяли, милуючись цим квітковим царством, і каже: "Поважаю людей, що люблять квіти, з усіма ділюсь". Тож додому я йшла з квітами. А другого дня поділилась з нею своїми.

Спасибі, земле, за красу, яку творять звичайні люди! Воістину правду кажуть: "Краса врятує світ".

НА ЗНІМКАХ: Галина ГАЛАБУРДА;   у сімейному колі.

Фото з домашнього архіву.