Уляна
Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтячко з білим комірцем.
Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців – моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх тільки по дев'ять олівців в коробочці, а у мене – дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим. Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом.
Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи.
А поки що мати розчісує мені заплутане і неслухняне волосся, заплітає дві коси. Трохи смикає, і мені боляче, але терплю, бо зараз причепить на коси два великих білих банти. Мені з цими бантами так гарно, так хороше, що я готова тільки заради них ходити до школи щодня, навіть в неділю. Хоча, ще заради нових подружок, багряного кленового листу, моїх кольорових олівців, заради вчительки Валентини Василівни, яка вчить нас писати палички і кружечки, заради дзвоника, що так голосно, так дзвінко, так радісно кличе нас на уроки і перерви.
– Уляно, збирайся хутчіше, бо запізнишся. Он уже всі пішли, тільки ти баришся, – це батько зайшов у хату.
– Та біжу, – кажу. – Біжу вже, не запізнюся.
І просинаюся, щаслива від побачення з дитинством, школою і живими ще батьками.
Живу тепер в Італії. Звикла вже до чужини, і тут мені добре. Але не з доброї волі сюди потрапила – життя заставило.
Щоб мене зрозуміти, треба здалеку почати, з тих самих часів, які часто мені згадуються, сняться тут, в Італії, в містечку Кальярі, що на Сардинії.
Заміж я вийшла рано, одразу після 10-го класу. Васька Перебойчук з сусіднього села запав на мене ще у класі восьмому чи дев'ятому, як тільки почали ходити на шкільні вечори. На тих вечорах після урочистої частини з віршами і промовами на честь чергового комуністичного свята дозволялися танці для старшокласників. Хлопці вперше притискались до дівчат під пісні Алли Пугачової, а після вечірки проводжали їх додому. Васька проводжав мене з першого вечора і до самого випускного.
Під нашими липами, які посадив ще мій дід, Васька поліз до мене цілуватися, і хоч як я не пручалася, таки поцілував. А потім цілувалися ми з ним щовечора, поки мати не зажене в хату та не насварить. З тих поцілунків народилася в нас Люська. Через дев'ять місяців після шкільного випускного. Піддалася я Васьці, завагітніла, та й поженились.
Як Люсці виповнився рік, здала її матері, а сама пішла в Луцьк на меланжевий комбінат ткалею. Гроші треба було заробляти. Бо в селі за каторжну роботу на буряках чи на фермі платили копійки. Вся молодь тоді втікала у місто, хоч місто приймало нас, сільських, тільки на дуже важкі та шкідливі роботи. Але хоча б гроші і гуртожиток давали.
Васька теж зі мною перебрався у Луцьк, пішов на залізобетонний комбінат. Гуртожиток мені дали в одному місці, а Васьці – в іншому. Разом жити ніяк не виходило. Після роботи приходив мій чоловік до мене в гості. В гуртожиток мій, жіночий, його, як і всіх інших чоловіків, не пускали. Тож викликав мене через дівчат, що заходили з вулиці, називав номер кімнати та просив, щоб покликали Уляну. Дівчата передавали мені, тоді я швидко збиралася, чепурилася та виходила до Васьки. Гуляли цілий вечір по Луцьку як нежонаті.
Влітку – в парк, до фонтану в центрі міста. А коли наставали холоди, то дітися не було куди, хоч плач. Часто терлися по чужих під'їздах, як підлітки. Інколи ходили в кіно, там тепло і затишно, але грошей не настачишся. А треба щось купити вдягнутися чи їсти, іграшок чи хоч якихось подарунків для нашої Люськи. Бо щоп'ятниці ми вирушали до себе в село, а вже в неділю ввечері назад до Луцька.
Ото й було подружнього життя, що вихідні в нашому селі. Та молодість брала гору над усіма негараздами, були щасливі, захоплені один одним, нашою Люською. Нам було добре жити у місті, де не було грязюки, калюж, була тепла вода і не треба було топити дровами чи вугіллям, не треба щодня носити воду, виносити попіл, годувати та поїти скотину, ходити в холоднечу і слякоту за всіма потребами на вулицю. У місті після села неначе кожен день свято. Чиста одежа, асфальт, навкруги всі святкові люди, що не заклопотані роботою з ранку до смерканку, а відпрацюють 8 годин – та гуляють собі, як хочуть. Чи то п'ють пиво, чи йдуть в театр, кіно, на танці, на футбол чи просто просиджують біля телевізора годинами.
В селі цього не було і не могло бути, тут треба було робити день і ніч, щоб жити, щоб мати що їсти. І все те задарма.
По правді казати, і в селі, в колгоспі, деякі люди мали непогані заробітки. Голова колгоспу чи бригадир, агроном чи бухгалтер. Але на те вони начальство, їх, треба сказати, мало, та й до їхнього клану не впрешся. Далеко не кожному можливо. Заробляти могли добре і доярки, комбайнери, трактористи. Але треба побачити хоч раз того комбайнера, який відпрацював у жнива годин 13 - 14 на жарі, у пилюці. Як вилізе з кабіни комбайна, тільки очі видно, як блищать, а все інше в темному шарі пилюки та кіптяви. Або візьміть доярку. Щодня без свята і вихідних, встає о пів на п'яту та видоює руками 15-20 корів тричі на день, а остання дійка – вже коли темно. Натягається відер і бідонів з молоком, а взимку оберемків соломи і куп силосу, що руки не може підняти.
В Луцьку стали ми з Ваською на чергу, щоб квартиру отримати. Давали ці квартири безплатно, але стояти на черзі треба було років з 15.
В моїй бригаді на комбінаті були жінки, що мали вже дітей, які школу закінчили, а квартири ще не бачили, так і жили в гуртожитку. Правда, деяким сім'ям, хто мав двоє дітей, давали окрему кімнату в гуртожитку. Якщо повезе, то маленьку однокімнатну квартирку – малосімейка називалася. Як зробиш на роботі якийсь проступок, прогуляєш роботу, або для хлопців, коли нап'ються чи поб'ються з кимось, чергу могли переглянути і скинути на рік чи два, а могли й зовсім зняти. Такі були правила, і жалітися не було куди.
Олександр МІНЕВИЧ.
(Далі буде).
Сниться мені, що я першокласниця, збираюся зранку до школи. На стільці нове, ще незвичне коричневе платтячко з білим комірцем.
Білий фартушок, поряд нові лаковані черевички. Портфель із зошитами в пряму та в косу лінійку, з книжками, пеналом, ручкою з пером залізним, з коробочкою кольорових олівців – моєю гордістю. Більше таких ні в кого немає. У всіх тільки по дев'ять олівців в коробочці, а у мене – дванадцять. Я замальовую ними в альбомі для малювання листочки і метеликів. Жовтим, зеленим, червоним, цегловим. Мені це так подобається! Не те що писати. Від того писання всі руки мої в чорнилі. Не відмиваються, скільки мати не тре їх під водою з милом.
Надворі з кленів падає жовтий лист, і я зараз побіжу підскоком по ньому аж до школи.
А поки що мати розчісує мені заплутане і неслухняне волосся, заплітає дві коси. Трохи смикає, і мені боляче, але терплю, бо зараз причепить на коси два великих білих банти. Мені з цими бантами так гарно, так хороше, що я готова тільки заради них ходити до школи щодня, навіть в неділю. Хоча, ще заради нових подружок, багряного кленового листу, моїх кольорових олівців, заради вчительки Валентини Василівни, яка вчить нас писати палички і кружечки, заради дзвоника, що так голосно, так дзвінко, так радісно кличе нас на уроки і перерви.
– Уляно, збирайся хутчіше, бо запізнишся. Он уже всі пішли, тільки ти баришся, – це батько зайшов у хату.
– Та біжу, – кажу. – Біжу вже, не запізнюся.
І просинаюся, щаслива від побачення з дитинством, школою і живими ще батьками.
Живу тепер в Італії. Звикла вже до чужини, і тут мені добре. Але не з доброї волі сюди потрапила – життя заставило.
Щоб мене зрозуміти, треба здалеку почати, з тих самих часів, які часто мені згадуються, сняться тут, в Італії, в містечку Кальярі, що на Сардинії.
Заміж я вийшла рано, одразу після 10-го класу. Васька Перебойчук з сусіднього села запав на мене ще у класі восьмому чи дев'ятому, як тільки почали ходити на шкільні вечори. На тих вечорах після урочистої частини з віршами і промовами на честь чергового комуністичного свята дозволялися танці для старшокласників. Хлопці вперше притискались до дівчат під пісні Алли Пугачової, а після вечірки проводжали їх додому. Васька проводжав мене з першого вечора і до самого випускного.
Під нашими липами, які посадив ще мій дід, Васька поліз до мене цілуватися, і хоч як я не пручалася, таки поцілував. А потім цілувалися ми з ним щовечора, поки мати не зажене в хату та не насварить. З тих поцілунків народилася в нас Люська. Через дев'ять місяців після шкільного випускного. Піддалася я Васьці, завагітніла, та й поженились.
Як Люсці виповнився рік, здала її матері, а сама пішла в Луцьк на меланжевий комбінат ткалею. Гроші треба було заробляти. Бо в селі за каторжну роботу на буряках чи на фермі платили копійки. Вся молодь тоді втікала у місто, хоч місто приймало нас, сільських, тільки на дуже важкі та шкідливі роботи. Але хоча б гроші і гуртожиток давали.
Васька теж зі мною перебрався у Луцьк, пішов на залізобетонний комбінат. Гуртожиток мені дали в одному місці, а Васьці – в іншому. Разом жити ніяк не виходило. Після роботи приходив мій чоловік до мене в гості. В гуртожиток мій, жіночий, його, як і всіх інших чоловіків, не пускали. Тож викликав мене через дівчат, що заходили з вулиці, називав номер кімнати та просив, щоб покликали Уляну. Дівчата передавали мені, тоді я швидко збиралася, чепурилася та виходила до Васьки. Гуляли цілий вечір по Луцьку як нежонаті.
Влітку – в парк, до фонтану в центрі міста. А коли наставали холоди, то дітися не було куди, хоч плач. Часто терлися по чужих під'їздах, як підлітки. Інколи ходили в кіно, там тепло і затишно, але грошей не настачишся. А треба щось купити вдягнутися чи їсти, іграшок чи хоч якихось подарунків для нашої Люськи. Бо щоп'ятниці ми вирушали до себе в село, а вже в неділю ввечері назад до Луцька.
Ото й було подружнього життя, що вихідні в нашому селі. Та молодість брала гору над усіма негараздами, були щасливі, захоплені один одним, нашою Люською. Нам було добре жити у місті, де не було грязюки, калюж, була тепла вода і не треба було топити дровами чи вугіллям, не треба щодня носити воду, виносити попіл, годувати та поїти скотину, ходити в холоднечу і слякоту за всіма потребами на вулицю. У місті після села неначе кожен день свято. Чиста одежа, асфальт, навкруги всі святкові люди, що не заклопотані роботою з ранку до смерканку, а відпрацюють 8 годин – та гуляють собі, як хочуть. Чи то п'ють пиво, чи йдуть в театр, кіно, на танці, на футбол чи просто просиджують біля телевізора годинами.
В селі цього не було і не могло бути, тут треба було робити день і ніч, щоб жити, щоб мати що їсти. І все те задарма.
По правді казати, і в селі, в колгоспі, деякі люди мали непогані заробітки. Голова колгоспу чи бригадир, агроном чи бухгалтер. Але на те вони начальство, їх, треба сказати, мало, та й до їхнього клану не впрешся. Далеко не кожному можливо. Заробляти могли добре і доярки, комбайнери, трактористи. Але треба побачити хоч раз того комбайнера, який відпрацював у жнива годин 13 - 14 на жарі, у пилюці. Як вилізе з кабіни комбайна, тільки очі видно, як блищать, а все інше в темному шарі пилюки та кіптяви. Або візьміть доярку. Щодня без свята і вихідних, встає о пів на п'яту та видоює руками 15-20 корів тричі на день, а остання дійка – вже коли темно. Натягається відер і бідонів з молоком, а взимку оберемків соломи і куп силосу, що руки не може підняти.
В Луцьку стали ми з Ваською на чергу, щоб квартиру отримати. Давали ці квартири безплатно, але стояти на черзі треба було років з 15.
В моїй бригаді на комбінаті були жінки, що мали вже дітей, які школу закінчили, а квартири ще не бачили, так і жили в гуртожитку. Правда, деяким сім'ям, хто мав двоє дітей, давали окрему кімнату в гуртожитку. Якщо повезе, то маленьку однокімнатну квартирку – малосімейка називалася. Як зробиш на роботі якийсь проступок, прогуляєш роботу, або для хлопців, коли нап'ються чи поб'ються з кимось, чергу могли переглянути і скинути на рік чи два, а могли й зовсім зняти. Такі були правила, і жалітися не було куди.
Олександр МІНЕВИЧ.
(Далі буде).
Уляна
Залишити коментар