Повідомлення в номер / Уляна

(Продовження. 

Поч. у номері 

за 28 листопада ц. р.). 

В чоловічому гуртожитку ввечері немає чого робити, то хлопці випивають. Став і мій Васька коло них. Пройшло може років зо три, як перестав мені віддавати всю зарплату. Кожного разу видумував якісь причини. Нібито премії його за щось позбавили, або друзякам зайняв. А потім вже й не скривав, що став пропивати, бо й скривати не було чого – все стало видно і чути. Як я його не вмовляла, як не просила: "Не пий, пожалій хоч дитину, коли вже мене не жалієш, схаменися, люди з нас сміються", але нічого не допомагало, чоловік мій пив все дужче і дужче. Став попадати в витверезник. Як хто не знає з молодих, то це була така тюрма на одну ніч для п'яних. Міліція їх збирала по місту, якщо хтось не міг іти чи дуже вже хитався на п'яних ногах, і силоміць привозила у витверезник. Ніч переночував – і на вулицю, але заплати штраф та ще й на роботу повідомляють, де ще раз оштрафують чи якось інакше покарають. 

Через деякий час Ваську “поперли” за пиятику з роботи. Добре що на той час пройшло вже 5 років, як ми на черзі житла чекали, і мені за успішну роботу дали однокімнатну маленьку квартирку на “сороковому кварталі”. Забрала я туди свою Люську, яка росла, наче на дріжджах замішана, тільки встигай нову одежу купувати. 

Стали товктися втрьох у тій квартирці. Якби раніше дали, то може вберегла б я свого чоловіка від пляшки та падіння до втрати людської подоби, а вийшло, як вийшло. Прийшлось жити з гірким п'яницею, що вештався цілими днями з такими ж, як він, в пошуку випивки. Виносив на горілку з дому все, що бачив, навіть дитячі речі став пропивати. Не могла ради дати тому ніяк. 

Бувало, бачу його, як ходить з посинілими друзяками по смітниках і порожні пляшки збирає на випивку. Перед сусідами стидоба, хоч провалися крізь землю. І не виженеш з хати. Куди його гнати? Чоловік же мені і батько для Люськи, яка його любила і ластилася навіть до п'яного. 

Ще пройшло трохи часу – і стало мені з Ваською геть нестерпно. Опустився нижче неможливого. Виваляється в грязюці – не відчистити, не відмити, тхне від нього смітником і таким перегаром, ніби він не вино дешеве п'є, а якусь смолу чи отруту. Пробувала здавати на лікування, так утік. Заявив, що якщо ще раз здам, то покінчить з собою. Змушена була дальше терпіти. 

Гірше стало, коли Васька пити перестав. Але не з власної волі, а від важких болячок. Признали лікарі, що в нього цироз печінки, і виявили пухлину злоякісну в животі. Допився, на свою голову, і на мою теж. Бо ж став лежачим. Доглядати треба день і ніч. Від болю волає так, що всі сусіди за бетонними стінами спати не можуть. Спочатку у лікарнях лежав. Операції йому робили, лікували, проте нічого не допомогло. Тільки всі гроші на те пішли, що відкладала на меблі та телевізор. Назаймала в кого могла, в боргах стала, ніби по самі вуха. Віддати не можу, немає за що. Всі подруги та родичі від мене відмовилися, не хочуть більше зі мною діла мати. Але саме в той час в країні стали банки давати кредити. Заклала я свою квартирку і взяла кредит.

Трохи грошей повернула позичальникам – кому бачила, що скрутніше, а трохи потратила на чоловіка. Ліки дорогі, особливо для зняття болю. А без них ніяк не можна.

Як Васька помер, то, здається, спочатку аж легше стало, а потім, як зрозуміла, що я тепер вдова, без копійки в кишені, без роботи, яку залишила, щоб чоловіка доглядати, з Люською, яка вже стала дівувати, з неповерненим кредитом, то така мене туга взяла, що хоч топитися йди. Якби не Люська, може, щось би й зробила з собою. 

Добре, що швидко трапилася робота. Влаштувалася в одну контору прибиральницею. Хоч маленькі гроші, але вже з голоду не помреш. Почала метикувати. Бачу, що макулатури на моїй роботі багато викидають. Ящики картонні, паперу стосами. Здам в приймальний пункт – вже копійка.

Потім в сусідній конторі побачили, як я гарно прибираю, то до себе запросили. Вдень в одних мию, чищу, пил витираю, а ввечері або вночі в других. Хоч важко, та трохи на ноги стала, хоч купити щось можу. 

Так би все життя пропрацювала прибиральницею. Я від добра добра не шукаю і роботи не боюся. Та Галька Ващучка  вирішила зіпхнути мене з того благоденства та добробуту. Заманила мене їхати до Італії. Сама вже побувала. Рік протрималася і каже, що добре. Була б не верталася, та мати померла. Приїхала на похорони і залишилася на деякий час. Бо просто так до Італії повернутися відразу не могла. Жила і працювала там незаконно, без дозволу. Тепер треба було знову шукати обхідних шляхів, щоб назад поїхати. 

Як почала Галька мене агітувати і вмовляти, як почала розповідати, скільки грошей можна заробити та Люську в люди вивести, що можна її навіть в інститут влаштувати на платне навчання, то я здалася. Може, була б ще і не згоджувалася трохи, але банк з його ненависним тепер кредитом та постійними нагадуваннями і погрозами про те, що треба гроші віддавати, мене підштовхнув остаточно до тої далекої чужини. 

Вирішила – поїду, а там будь що буде. Галька каже, що гірше ніж є, не буде. Он люди їдуть і нічого – живі. Чим ми гірші? І Люська напосіла: "Їдь, мамо, хоч світу побачиш. Як гроші заробиш, з'їздиш в Рим до Папи та в Венецію, на гондолах покататися". "Ага, – кажу, – якраз мені гондоли зараз в голові. Тебе б якось прилаштувати та вдягнути, а без гондол якось проживу". 

Люська пішла на той час вчитися в медичне училище, і там їй дали гуртожиток. Галька поміняла паспорт і прізвище. Зі старим засвітилася на кордоні. За те, що прострочила перебування в Італії, її внесли в чорний список. Тепер вона вже не Ващучка, бо взяла прізвище матері. Помогла і мені зробити документи. Заставила вчити італійську. Не так, щоб газети читати, а як привітатися, подякувати, як по їхньому "принеси", "подай", "візьми". В наймички ж їду, не дипломатом. Єдина підходяща робота для мене – когось доглядати, старого чи немічного. Це я вмію, і така робота мене не страшить. Он скільки з Ваською намаялася безкоштовно, а тут гарні гроші нібито можуть заплатити. 

Пройшов час, пора вирушати в далеку дорогу. Як готувалася до поїздки, то за клопотами зовсім не думала, що покину все рідне мені – село, могили, друзів, родичів, Люську, мову нашу, Волинь. Коли почали прощатися, тільки тоді дійшло мені усе те до мозку та серця. Ноги весь час дерев'яніли, в роті пересихало. Їхала як насмерть. 

Скільки раз хотіла передумати, та селянська натура взяла верх. Звикла кожну роботу доводити до кінця і не кидати на півдорозі. 

Поїхали. 

Олександр МІНОВИЧ.

(Далі буде).

В чоловічому гуртожитку ввечері немає чого робити, то хлопці випивають. Став і мій Васька коло них. Пройшло може років зо три, як перестав мені віддавати всю зарплату. Кожного разу видумував якісь причини. Нібито премії його за щось позбавили, або друзякам зайняв. А потім вже й не скривав, що став пропивати, бо й скривати не було чого – все стало видно і чути. Як я його не вмовляла, як не просила: "Не пий, пожалій хоч дитину, коли вже мене не жалієш, схаменися, люди з нас сміються", але нічого не допомагало, чоловік мій пив все дужче і дужче. Став попадати в витверезник. Як хто не знає з молодих, то це була така тюрма на одну ніч для п'яних. Міліція їх збирала по місту, якщо хтось не міг іти чи дуже вже хитався на п'яних ногах, і силоміць привозила у витверезник. Ніч переночував – і на вулицю, але заплати штраф та ще й на роботу повідомляють, де ще раз оштрафують чи якось інакше покарають. 

Через деякий час Ваську “поперли” за пиятику з роботи. Добре що на той час пройшло вже 5 років, як ми на черзі житла чекали, і мені за успішну роботу дали однокімнатну маленьку квартирку на “сороковому кварталі”. Забрала я туди свою Люську, яка росла, наче на дріжджах замішана, тільки встигай нову одежу купувати. 

Стали товктися втрьох у тій квартирці. Якби раніше дали, то може вберегла б я свого чоловіка від пляшки та падіння до втрати людської подоби, а вийшло, як вийшло. Прийшлось жити з гірким п'яницею, що вештався цілими днями з такими ж, як він, в пошуку випивки. Виносив на горілку з дому все, що бачив, навіть дитячі речі став пропивати. Не могла ради дати тому ніяк. 

Бувало, бачу його, як ходить з посинілими друзяками по смітниках і порожні пляшки збирає на випивку. Перед сусідами стидоба, хоч провалися крізь землю. І не виженеш з хати. Куди його гнати? Чоловік же мені і батько для Люськи, яка його любила і ластилася навіть до п'яного. 

Ще пройшло трохи часу – і стало мені з Ваською геть нестерпно. Опустився нижче неможливого. Виваляється в грязюці – не відчистити, не відмити, тхне від нього смітником і таким перегаром, ніби він не вино дешеве п'є, а якусь смолу чи отруту. Пробувала здавати на лікування, так утік. Заявив, що якщо ще раз здам, то покінчить з собою. Змушена була дальше терпіти. 

Гірше стало, коли Васька пити перестав. Але не з власної волі, а від важких болячок. Признали лікарі, що в нього цироз печінки, і виявили пухлину злоякісну в животі. Допився, на свою голову, і на мою теж. Бо ж став лежачим. Доглядати треба день і ніч. Від болю волає так, що всі сусіди за бетонними стінами спати не можуть. Спочатку у лікарнях лежав. Операції йому робили, лікували, проте нічого не допомогло. Тільки всі гроші на те пішли, що відкладала на меблі та телевізор. Назаймала в кого могла, в боргах стала, ніби по самі вуха. Віддати не можу, немає за що. Всі подруги та родичі від мене відмовилися, не хочуть більше зі мною діла мати. Але саме в той час в країні стали банки давати кредити. Заклала я свою квартирку і взяла кредит.

Трохи грошей повернула позичальникам – кому бачила, що скрутніше, а трохи потратила на чоловіка. Ліки дорогі, особливо для зняття болю. А без них ніяк не можна.

Як Васька помер, то, здається, спочатку аж легше стало, а потім, як зрозуміла, що я тепер вдова, без копійки в кишені, без роботи, яку залишила, щоб чоловіка доглядати, з Люською, яка вже стала дівувати, з неповерненим кредитом, то така мене туга взяла, що хоч топитися йди. Якби не Люська, може, щось би й зробила з собою. 

Добре, що швидко трапилася робота. Влаштувалася в одну контору прибиральницею. Хоч маленькі гроші, але вже з голоду не помреш. Почала метикувати. Бачу, що макулатури на моїй роботі багато викидають. Ящики картонні, паперу стосами. Здам в приймальний пункт – вже копійка.

Потім в сусідній конторі побачили, як я гарно прибираю, то до себе запросили. Вдень в одних мию, чищу, пил витираю, а ввечері або вночі в других. Хоч важко, та трохи на ноги стала, хоч купити щось можу. 

Так би все життя пропрацювала прибиральницею. Я від добра добра не шукаю і роботи не боюся. Та Галька Ващучка  вирішила зіпхнути мене з того благоденства та добробуту. Заманила мене їхати до Італії. Сама вже побувала. Рік протрималася і каже, що добре. Була б не верталася, та мати померла. Приїхала на похорони і залишилася на деякий час. Бо просто так до Італії повернутися відразу не могла. Жила і працювала там незаконно, без дозволу. Тепер треба було знову шукати обхідних шляхів, щоб назад поїхати. 

Як почала Галька мене агітувати і вмовляти, як почала розповідати, скільки грошей можна заробити та Люську в люди вивести, що можна її навіть в інститут влаштувати на платне навчання, то я здалася. Може, була б ще і не згоджувалася трохи, але банк з його ненависним тепер кредитом та постійними нагадуваннями і погрозами про те, що треба гроші віддавати, мене підштовхнув остаточно до тої далекої чужини. 

Вирішила – поїду, а там будь що буде. Галька каже, що гірше ніж є, не буде. Он люди їдуть і нічого – живі. Чим ми гірші? І Люська напосіла: "Їдь, мамо, хоч світу побачиш. Як гроші заробиш, з'їздиш в Рим до Папи та в Венецію, на гондолах покататися". "Ага, – кажу, – якраз мені гондоли зараз в голові. Тебе б якось прилаштувати та вдягнути, а без гондол якось проживу". 

Люська пішла на той час вчитися в медичне училище, і там їй дали гуртожиток. Галька поміняла паспорт і прізвище. Зі старим засвітилася на кордоні. За те, що прострочила перебування в Італії, її внесли в чорний список. Тепер вона вже не Ващучка, бо взяла прізвище матері. Помогла і мені зробити документи. Заставила вчити італійську. Не так, щоб газети читати, а як привітатися, подякувати, як по їхньому "принеси", "подай", "візьми". В наймички ж їду, не дипломатом. Єдина підходяща робота для мене – когось доглядати, старого чи немічного. Це я вмію, і така робота мене не страшить. Он скільки з Ваською намаялася безкоштовно, а тут гарні гроші нібито можуть заплатити. 

Пройшов час, пора вирушати в далеку дорогу. Як готувалася до поїздки, то за клопотами зовсім не думала, що покину все рідне мені – село, могили, друзів, родичів, Люську, мову нашу, Волинь. Коли почали прощатися, тільки тоді дійшло мені усе те до мозку та серця. Ноги весь час дерев'яніли, в роті пересихало. Їхала як насмерть. 

Скільки раз хотіла передумати, та селянська натура взяла верх. Звикла кожну роботу доводити до кінця і не кидати на півдорозі. 

Поїхали. 

(Далі буде).