Повідомлення в номер / Уляна

(Продовження. 

Поч. у номері 

за 28 листопада 

і  5 грудня ц. р.). 

Зустріла нас Італія непривітно. Не все так красиво, як Галька малювала. 

В туалет боялася сходити на вокзалі, терпіла скільки могла, поки в животі не заболіло. Дорожнеча. Коли побачила скільки коштує сходити в туалет, то ніби мені щось зробилося. За такі гроші вдома можна кілька днів жити. Старалася до самого кінцевого пункту нічого не їсти і не пити - економила. Рука не піднімалася такі гроші платити, давило все навкруг на мою психіку. Все не по-нашому. Нічого не розумію, ніби в бочку вкинули. Дорогу до нашого міста не запам'ятала зовсім. Їхала наче в безпам'ятті, як приморочена.

Приїхали, і тут не можу легше здихнути. Ніхто не ждав. Зарання нічого не приготовлено. Добре, що хоча з Галькою. Та залишила мене в скверику, за кущами на лавці. Сказала, щоб з місця не сходила, ні з ким не говорила, а як побачу поліцію, то щоб чимдуж ховалася в кущі. Сама пішла по подружках – таким самим, як і ми, що працювали тут у сім'ях доглядачками хворих і старих. Довго не було. Аж під вечір прибігла, коли я вже так настрахала сама себе, що аж заціпеніла. Все боялася і думала, що кинула мене Галька напризволяще. Як прийшла вона, то мені   в очах провиднілося від радощів 

– Йдемо, Уляно, домовилася на одну ніч з румункою. Ми разом з нею в одній сім'ї раніше працювали. Вона бабу лежачу доглядає і в хаті більше нікого немає, але завтра діти бабині можуть нагрянути, то зранку підемо інше місце шукати. 

Доля зжалилася наді мною. Назавтра знайшли житло. Якусь кімнатку зняли, в якій ще двоє наших проживали, поки роботу знайдуть. Галя платила за все. Казала, що як зароблю – тоді віддам. Здавалося, що вже кінець поневірянням. Стану до роботи і все забуду. Та де там! Найгірше виявилося   попереду. Роботу тут знайти  нелегко. Треба було помикатися, поки знайдеш. Конкуренція велика. Наїхало жінок з усього світу. З Індонезії, Росії, Туреччини. Кого тільки не було. Правда, наших найбільше. 

Іншим жінкам  легше, ніж мені. Багато хто має досвід, непогано говорить італійською, в декого навіть є дозвіл на роботу. Я ж – як першокласниця. Все треба освоїти вперше в житті. 

Роботу чекала довго. Жила з півроку,  як у тюрмі. З квартири боялась вийти, щоб не потрапити в поліцію. Приїхали ж ми по короткостроковий візі як туристи на два тижні. Після того, як вони пройшли, я стала нелегалкою. Так морально скрутно і важко мені ще не було. Живу за чужий кошт, заняття ніякого, боюся найменшого  стуку в двері – чи не за мною прийшли. Ложка до рота не лізе, бо їм не зароблене. Зв'язку з Батьківщиною і Люською ніякого. Такий мене смуток і розпач бере, що готова в будь-яку хвилину іти додому пішки. Найгірше, що немає чого робити. Я ж до роботи звикла змалечку, сидіти, склавши руки, не можу, зроду-віку цього не робила. Нервове напруження моє досягло такої сили, що от-от,  здається,  здурію. 

Довго наші дівчата мені роботу шукали. Насилу знайшли. Як вже прийшла та робота, ніби камінь з шиї  зняли. 

Стала доглядати стару бабу. Добре що вона вже не говорила, бо з моїм куцим запасом італійської не знала б я, що їй відповідати. 

Баба весь час була в напівпритомному стані. День і ніч коло неї вертілася, втомлювалася страх як. Проте на душі стало легше. Щось роблю і гроші заробляю. Бабу треба було щодня мити, міняти постіль, робити масаж, щоб пролежнів не було, годувати з ложечки, давати ліки, прати після неї білизну, варити їсти, прибирати в хаті, купувати їжу та ліки. На відпочинок часу майже не було. Вночі мушу прислухатися, чи дише баба. Якщо стане їй геть погано, треба повідомляти родичів чи викликати лікаря. Двічі на ніч ліки їй даю і повертаю з боку на бік. А баба в тілі добра, як дві мене. Скільки сил маю, стільки докладаю, щоб їй раду дати. Найняли мене без вихідних і фактично цілодобово. Так більше року прокрутилася. Як в тумані. Потому баба померла.

Допомогла я з похоронами, хоч тут не так, як у нас. Спеціальна служба приїжджає, все робить, що треба, повністю, поки труну не закопають. А мені залишилося тільки в хаті порядок навести. 

Розплатилися зі мною родичі, і знову я без роботи. 

Вернулася в старе помешкання, де вже п'ятеро наших. Ну, але вже з грошима. Розрахувалася з Галею  і трохи передала додому через водія маршрутки. Купила дочці гарні босоніжки під час розпродажі  та кофтинку,  що мені припала до душі. 

Боялася все те передавати незнайомомим водієм, але дівчата запевнили, що це перевірений чоловік, і так роблять всі. То я ще й листа написала Люсьці. Писала і ридала так, що папір був мокрим, ручка по ньому ковзала. Плакала за своєю дитиною, за домівкою далекою, за рідною Волинню.

Стільки гіркоти вклала в той лист, що в руки не могла його взяти. 

Але за чорною смугою  прийшла трохи біліша. 

Друга робота знайшлася швидко. Найняв мене до себе сеньйор Маріо – старий італієць, вдівець, що мав 85 років. Довго допитувався  про все через перекладача.  Дещо вже я і сама могла сказати італійською. Розповіла йому, як духівнику, все своє життя: і про заміжжя, і про село, і про колишнього чоловіка, і про дочку і про все, що знала і могла.

Сказав, що подумає. Знаю, що ходили до нього на співбесіду інші мої колежанки, та вибрав таки мене. Став кликати  мене Улею, але коли хто заходив, то тільки сеньйора Уляна. А я його – теж сеньйором.

З ним мені було набагато легше, хоч роботи теж було немало. Бо самостійно міг ходити тільки по хаті, спираючись на палицю   чи на мою руку. Любив побути на вулиці, людей подивитися, море дуже любив, міг годинами дивитися в морську далечінь, особливо коли сильно штормило. До моря та на вулицю я возила його на інвалідному візку. 

Стала коло нього і я світу трохи бачити, а море так полюбила, наче виросла при ньому. Так мені біля нього затишно було, що забулися всі мої поневіряння. Бувало, купалася. Каже мені: "Скупнися Улю, вода сьогодні тепла." І я роздягаюсь та йду плавати, а він сидить і посміхається. Говорив, що подобається на мене дивитися, бо я сильна і гарна, і фігура в мене теж дуже гарна. 

Намітила, що дивиться на мене, незважаючи на свою старість, як на жінку. Якби не його вік, то могла б подумати, що він щось має на думці щодо мене. Однак нічим іншим, крім рідких поглядів, себе не видавав. Зате стало мені добре з ним спілкуватися. Підучив мене своїй мові, і ми могли годинами про щось говорити. Більше він розповідав: про свою молодість, про жінок, яких мав у своєму житті, про війну, в якій брав участь простим солдатом, про важкі повоєнні роки. Як не дивно, я все розуміла. Якщо якогось слова не знала, перепитувала. Він знаходив йому заміну. Коли говорив, то так жестикулював руками, допомагав мімікою, що багато чого можна було здогадатися без слів. Разом з ним я прожила ще раз його життя, а він моє.