Повідомлення в номер / Уляна

(Закінчення. Поч. у номерах за 

28 листопада,  5 і 12 грудня ц. р.). 

Десь за рік чи два я вже знала майже все про нього, хіба що про свої статки він ніколи не говорив. Проте я бачила, що людина він не бідна. Дуже багатий будинок та все, що було в ньому, свідчило про це. Але мені те було ні до чого. Я цим не переймалася. Варю, прибираю, допомагаю йому одягатися, взутися, поїсти, вийти на прогулянку, і так час іде. 

Виробив він мені документи. Тепер я живу і працюю офіційно, можу не боятися ходити по вулиці. 

У неділю зранку стала ходити з  дівчатами волинськими до церкви. Нашої церкви тут немає, тільки католицька. Але є наш священик, що служить в певні години у відведеному нашій маленькій громаді місці, в тому ж таки католицькому костелі. До мене трішки вернулося відчуття Батьківщини. Помолюся, порозмовляю з подружками українською – і неначе на мить вдома побувала. 

А тут ще пішли мобілки, стала часто дзвонити своїй Люсьці. Потім винайшли скайп, то ми вже не могли нарадуватися цьому. Як сеньйор Маріо засне, я годинами могла не тільки говорити, але й  бачити Люську. 

Щоб я менше за нею скучала, настояв, щоб я її визвала до себе. Все оплатив. Цілий місяць дочка гостювала. Взяла відпустку, бо працювала   медсестрою в туберкульозному диспансері. Люська відразу помітила, що сеньйор Маріо дуже вже до мене прихильний та чуйний. 

– Якби йому хоча б років зо двадцять менше, то йшла б ти, мамо, за нього заміж. 

Я тільки сміялася, бо мені було добре і без того заміжжя. Думала я, що ніяке спільне ліжко не замінить тої теплоти, того розуміння з півслова чи без слів, які стали між нами. Бачила я, що і йому зі мною добре, наче помолодшав трохи. І про мене таке стали казати мої подружайки. Насміхалися правда: "Роман у тебе, Улю – казали – роман до самої смерті. Такий не зрадить точно. От кому можна довіряти, як собі самій".

Хай, думаю, жартують, хай обговорюють, на те і язики. А в моїй душі так стало хороше, що ніякими плітками чи жартами не зіпсуєш. 

Співати стала. Що не роблю – співаю. Колись співала в шкільному хорі. Вчителька, яка вела співи, дуже мене хвалила, казала, що такий голос, як у мене, тільки для сцени. Село моє рідне, волинське, теж було співуче. Співали скрізь: на вечорницях, співали, коли їхали возами льон збирати і сідали на одну підводу семеро чи десятеро жінок, на проводах хлопців в армію. А на весіллях, то й говорити не приходиться. Дівчата з хлопцями дві доби не замовкають. Українські народні пісні чергуються з радянськими сучасними, тоді  модними. Жінки статечного віку згадують і затягують старих весільних обрядових пісень, чоловіки густими басами виводять:  "Де ж ти, хмелю, зиму зимував, що й не розвивався". 

Я виросла з піснею. Як трапилася біда з моїм Ваською, співати майже перестала. Лихо заважало, не до пісень було. А тут неначе вернулася в свою юність і молодість. Не я, а душа моя співу просить. А часом просить і сеньйор Маріо. Дуже вже полюбилися йому мої пісні. Особливо "Волинь моя". Каже мені: "Чого ж ти кинула свою ту Волинь, коли вона така гарна”. 

– Не кинула б, – відповідаю – ніколи б не кинула, якби не скрутні часи. А в серці моєму вона завжди зі мною, скільки жити буду. 

Коло мене навчився потроху співати наших пісень і сеньйор Maріo. Голос мав гарний. Незважаючи на літа, був той голос приємним і молодим. Напевно правду люди кажуть, що з віком голос майже не міняється. Бувало, сядемо ввечері надворі коло його помпезного будинку і затягуємо впівголосу "Червону руту" чи "Черемшину". Сусіди слухають і дивуються, як у нас гарно виходить.  

Українська пісня має, на мою думку, щось таке для серця, що, співаючи її, ніби до неба здіймаєшся. А коли співаєш вдвох і до ладу, то виникає поєднання душ. Ми з Маріо в пісні досягли такого блаженства, ніби в рай потрапляли.  

На злеті якоїсь пісні Маріо помер. Перед самою смертю сказав мені, що я прикрасила його життя і подарувала декілька найкращих років.  

Хоронили його дуже пишно. Насходилося, наз'їжджалося багато статечних, одягнених в усе чорне чоловіків і жінок. Такої багатої публіки не тільки я не бачила, але і містечко наше. 

Зібрала я свої речі і вирішила податися спочатку до своїх товарок, а потім, може, і на Волинь. 

Чекаю, кому хату передати та все, що в ній, разом з ключами. 

Тиждень прочекала, ніхто не йде. Не знаю, що робити. Сиджу на чемоданах і клунках з моїми малими статками, неначе птаха на гнізді перед вильотом до вирію. 

Сиджу і журюся. Згадую Маріо. Просльозуся  часом і помолюся за його душу, за те, що зробив мені стільки добра. 

Аж в один день дзвінок в двері. Відкриваю – на порозі поважні два чоловіки з дорогими портфелями в руках. Попросилися до кабінету, де працював Маріо. Розкрили свої кейси, дістали папери, довго щось листали, а далі зачитали мені заповіт, що його склав на моє ім'я Маріо. Урочисто оголосив мені один з чоловіків, який назвався нотаріусом, що тепер я стала власницею заводу, трьох готелів, двох кораблів, а також цього величного будинку. А щоб не мала ніяких проблем з тим усім, то з другим чоловіком, який виявився відомим адвокатом, укладено договір, за яким він буде всім тим управляти та звітувати переді мною. І взагалі бути моїм особистим адвокатом у найближчі 10 років.

Отак завершилася моя “історія кохання”, яку й вам розповіла.

Олександр МІНОВИЧ.

Десь за рік чи два я вже знала майже все про нього, хіба що про свої статки він ніколи не говорив. Проте я бачила, що людина він не бідна. Дуже багатий будинок та все, що було в ньому, свідчило про це. Але мені те було ні до чого. Я цим не переймалася. Варю, прибираю, допомагаю йому одягатися, взутися, поїсти, вийти на прогулянку, і так час іде. 

Виробив він мені документи. Тепер я живу і працюю офіційно, можу не боятися ходити по вулиці. 

У неділю зранку стала ходити з  дівчатами волинськими до церкви. Нашої церкви тут немає, тільки католицька. Але є наш священик, що служить в певні години у відведеному нашій маленькій громаді місці, в тому ж таки католицькому костелі. До мене трішки вернулося відчуття Батьківщини. Помолюся, порозмовляю з подружками українською – і неначе на мить вдома побувала. 

А тут ще пішли мобілки, стала часто дзвонити своїй Люсьці. Потім винайшли скайп, то ми вже не могли нарадуватися цьому. Як сеньйор Маріо засне, я годинами могла не тільки говорити, але й  бачити Люську. 

Щоб я менше за нею скучала, настояв, щоб я її визвала до себе. Все оплатив. Цілий місяць дочка гостювала. Взяла відпустку, бо працювала   медсестрою в туберкульозному диспансері. Люська відразу помітила, що сеньйор Маріо дуже вже до мене прихильний та чуйний. 

– Якби йому хоча б років зо двадцять менше, то йшла б ти, мамо, за нього заміж. 

Я тільки сміялася, бо мені було добре і без того заміжжя. Думала я, що ніяке спільне ліжко не замінить тої теплоти, того розуміння з півслова чи без слів, які стали між нами. Бачила я, що і йому зі мною добре, наче помолодшав трохи. І про мене таке стали казати мої подружайки. Насміхалися правда: "Роман у тебе, Улю – казали – роман до самої смерті. Такий не зрадить точно. От кому можна довіряти, як собі самій".

Хай, думаю, жартують, хай обговорюють, на те і язики. А в моїй душі так стало хороше, що ніякими плітками чи жартами не зіпсуєш. 

Співати стала. Що не роблю – співаю. Колись співала в шкільному хорі. Вчителька, яка вела співи, дуже мене хвалила, казала, що такий голос, як у мене, тільки для сцени. Село моє рідне, волинське, теж було співуче. Співали скрізь: на вечорницях, співали, коли їхали возами льон збирати і сідали на одну підводу семеро чи десятеро жінок, на проводах хлопців в армію. А на весіллях, то й говорити не приходиться. Дівчата з хлопцями дві доби не замовкають. Українські народні пісні чергуються з радянськими сучасними, тоді  модними. Жінки статечного віку згадують і затягують старих весільних обрядових пісень, чоловіки густими басами виводять:  "Де ж ти, хмелю, зиму зимував, що й не розвивався". 

Я виросла з піснею. Як трапилася біда з моїм Ваською, співати майже перестала. Лихо заважало, не до пісень було. А тут неначе вернулася в свою юність і молодість. Не я, а душа моя співу просить. А часом просить і сеньйор Маріо. Дуже вже полюбилися йому мої пісні. Особливо "Волинь моя". Каже мені: "Чого ж ти кинула свою ту Волинь, коли вона така гарна”. 

– Не кинула б, – відповідаю – ніколи б не кинула, якби не скрутні часи. А в серці моєму вона завжди зі мною, скільки жити буду. 

Коло мене навчився потроху співати наших пісень і сеньйор Maріo. Голос мав гарний. Незважаючи на літа, був той голос приємним і молодим. Напевно правду люди кажуть, що з віком голос майже не міняється. Бувало, сядемо ввечері надворі коло його помпезного будинку і затягуємо впівголосу "Червону руту" чи "Черемшину". Сусіди слухають і дивуються, як у нас гарно виходить.  

Українська пісня має, на мою думку, щось таке для серця, що, співаючи її, ніби до неба здіймаєшся. А коли співаєш вдвох і до ладу, то виникає поєднання душ. Ми з Маріо в пісні досягли такого блаженства, ніби в рай потрапляли.  

На злеті якоїсь пісні Маріо помер. Перед самою смертю сказав мені, що я прикрасила його життя і подарувала декілька найкращих років.  

Хоронили його дуже пишно. Насходилося, наз'їжджалося багато статечних, одягнених в усе чорне чоловіків і жінок. Такої багатої публіки не тільки я не бачила, але і містечко наше. 

Зібрала я свої речі і вирішила податися спочатку до своїх товарок, а потім, може, і на Волинь. 

Чекаю, кому хату передати та все, що в ній, разом з ключами. 

Тиждень прочекала, ніхто не йде. Не знаю, що робити. Сиджу на чемоданах і клунках з моїми малими статками, неначе птаха на гнізді перед вильотом до вирію. 

Сиджу і журюся. Згадую Маріо. Просльозуся  часом і помолюся за його душу, за те, що зробив мені стільки добра. 

Аж в один день дзвінок в двері. Відкриваю – на порозі поважні два чоловіки з дорогими портфелями в руках. Попросилися до кабінету, де працював Маріо. Розкрили свої кейси, дістали папери, довго щось листали, а далі зачитали мені заповіт, що його склав на моє ім'я Маріо. Урочисто оголосив мені один з чоловіків, який назвався нотаріусом, що тепер я стала власницею заводу, трьох готелів, двох кораблів, а також цього величного будинку. А щоб не мала ніяких проблем з тим усім, то з другим чоловіком, який виявився відомим адвокатом, укладено договір, за яким він буде всім тим управляти та звітувати переді мною. І взагалі бути моїм особистим адвокатом у найближчі 10 років.

Отак завершилася моя “історія кохання”, яку й вам розповіла.