Село – мій рідний край
Моє село, мій рідний край,
Моя Волинь, моя ти сторона.
Моє Полісся, ти безкрає –
Моя ти доля чарівна.
Біжу, лечу з далекої дороги
До білої хатинки край села,
До батьківського отчого порога,
До матінки, що серцю дорога.
Ось тут вона, ота свята стежина,
Якою я в дитинстві йшла.
Ось ця берізка – біла, тиха,
Що ніжно шати розстеля.
А ось дубок стоїть столітній,
Що думу думає свою,
Як у дитинстві я з братами
Розповідали все йому.
Аж ген струмок біжить,
Дзюрчить, переливається і скаче,
І просить нас латаття рвати,
Складаючи в букетики рясні.
Яке то чудо: на калині
Соловей виспівує пісні,
А там вгорі зозулька щиро
Рахує роки все мені.
Я в небо очі підвела
Й побачила – кружляють журавлі.
Крильми сплелись, неначе у таночку
Дівчата й хлопці молоді.
А під ногами – трава зелена,
Мов килимок рясний, густий.
То тут, то там ромашки білі, білі
Й сріблясті дзвоники на нім.
А поруч – ліс, дуби кремезні,
Діброва, гай, тисячолітні ясени,
Широколисті там тополі.
І сиві клени здалини.
А в центрі – те святе озерце,
Де хвилі сонячні, ясні.
Де двоє лебедяток білих, білих
Сідають тут в нічній імлі.
Я стала, заворожена красою,
Тут рідне все мені до болю,
Тут все моє, тут я дітей зростила,
В далекі провела світи.
І простягла до неба руки,
І в Бога я молю, прошу:
"Верніться, діточки мої з країв далеких
До рідного порога – в оцю красу!".
Валентина ПОВХ.
Моє село, мій рідний край,
Моя Волинь, моя ти сторона.
Моє Полісся, ти безкрає –
Моя ти доля чарівна.
Біжу, лечу з далекої дороги
До білої хатинки край села,
До батьківського отчого порога,
До матінки, що серцю дорога.
Ось тут вона, ота свята стежина,
Якою я в дитинстві йшла.
Ось ця берізка – біла, тиха,
Що ніжно шати розстеля.
А ось дубок стоїть столітній,
Що думу думає свою,
Як у дитинстві я з братами
Розповідали все йому.
Аж ген струмок біжить,
Дзюрчить, переливається і скаче,
І просить нас латаття рвати,
Складаючи в букетики рясні.
Яке то чудо: на калині
Соловей виспівує пісні,
А там вгорі зозулька щиро
Рахує роки все мені.
Я в небо очі підвела
Й побачила – кружляють журавлі.
Крильми сплелись, неначе у таночку
Дівчата й хлопці молоді.
А під ногами – трава зелена,
Мов килимок рясний, густий.
То тут, то там ромашки білі, білі
Й сріблясті дзвоники на нім.
А поруч – ліс, дуби кремезні,
Діброва, гай, тисячолітні ясени,
Широколисті там тополі.
І сиві клени здалини.
А в центрі – те святе озерце,
Де хвилі сонячні, ясні.
Де двоє лебедяток білих, білих
Сідають тут в нічній імлі.
Я стала, заворожена красою,
Тут рідне все мені до болю,
Тут все моє, тут я дітей зростила,
В далекі провела світи.
І простягла до неба руки,
І в Бога я молю, прошу:
"Верніться, діточки мої з країв далеких
До рідного порога – в оцю красу!".
Валентина ПОВХ.
Село – мій рідний край
Залишити коментар