Сім’ю зруйнувала... гармошка
В ті часи дівчата у селі цінили жвавих, веселих і розсудливих хлопців. А хлопці, щоб подобатись ще більше дівчатам, купляли гармошки, опановували мистецтво на них грати і йшли на вечорниці, де збиралась молодь. А потім гуртом вирушали до сільського клубу. Вертаючись пізно додому, з музикою та співом проводили додому дівчат. Немов брали приклад із соловейків. Бо ті прилітали із вирію на свої місця раніше, цілодобово виспівували. А самки за якістю співу вже вибирали собі нареченого. Щось було подібного і в цій історії.
Високий, русявий, завжди веселий і життєрадісний, з пишним кучерявим чубом Петро видавався найгарнішим у селі. Мелодію на своїй гармошці вмить підбирав під будь-яку пісню. Два місяці тому повернувся з армії, а вже у відділі культури запропонували посаду завідуючого клубом. Для кожної дівчини він здавався ангелом, кожна без обдумування готова була простягнути назавжди йому свою руку і серце. По селу пішла чутка, що незабаром у Віри будуть заручини із Степаном — вже й батьки готуються до торжества.
Петро то червонів, то білів, почувши таку новину, і вирішив закоханим стати на роздоріжжі. Якось увечері відкликав до себе Віру і запропонував вийти заміж за нього. Дівчина, не роздумуючи, погодилась. Додому із клубу сумний і розлючений Степан вже йшов сам. А Віра уявляла себе на сьомому небі, думала, як її таку непоказну дівчину в селі може покохати Петро. Незабаром вже й справили весілля. Свекруха полюбила Віру, бо та не цуралась ніякої роботи.
Невдовзі батьки для молодят побудували нову хату. Та життя в ній не пішло на лад. Петро допізна у клубі був на роботі, а вдома шукав будь-яку причину для сімейних чвар. На той час у моді на весіллях була гармошка. А Петро майстерно володів нею, міг підкорити всяку публіку, то його наймали музикантом на всі весілля не тільки у своєму селі, а й навколишніх.
У сім'ї майже щороку народжувались діти. За дванадцять років спільного життя у родині народилось восьмеро хлопчиків і дівчаток, і всім їм Віра сама давала лад. А Петро любив лише веселі компанії. До того ж, Віра працювала у колгоспі за мізерні гроші. В ті часи грошову допомогу на дітей ще не давали. Тож у вільні дні із старшими дітками збирали лікарські рослини, хоча б трішечки поповнити сімейний бюджет, адже потрібно було одягнути дітей, зібрати їх до школи, а ще й нагодувати.
Петро дітьми не цікавився, додому приносив невелику частку зарплати. Решту витрачав на чаркування з друзями. Якось вирішив поміняти роботу і став продавцем у продовольчому магазині. Думав, буде отримувати більшу зарплату. Вже в кінці робочого дня біля магазину збирались його друзі. Хтось з них мав гроші чи ні, а добродушний Петро старався пригостити їх, і здебільшого це виходило за його рахунок. Бували місяці, що й закладав свою зарплату за недостачу.
Не попрацювавши й двох років, Петро звільнився з посади завідуючого магазином, і з бригадою чоловіків вирушив на сезонні роботи в Росію. Знайшли роботу в одному з колгоспів Тамбовщини. Займались ремонтом тваринницьких приміщень. Склали договір, і заробіток виходив непоганим — кожному члену бригади по три тонни зерна ще й тисячу тодішніх радянських карбованців. Раділа Віра, коли одержала таку вісточку. Та радість була недовгою, а згодом перетворилася у плач.
…Одного вихідного дня Петро поїхав з друзями оглянути місто — районний центр того села, в якому працювали. Аж дивиться — на вулиці продають гармошки. Попросив продавця взяти її в руки і перевірити, чи справна. Продавець дозволив. Петро як утнув гопака, польку, сам пішов в присядки. Всі, хто був поблизу, бігли дивитись на "концерт" і просили його продовжувати грати і співати. Петро радів, грав десь з годину. А людей все більшало і більшало — всі хотіли побачити музиканта-віртуоза. Пізніше присутні свої враження від побаченого висловлювали своїм знайомим, родичам.
Невдовзі про талант Петра знав майже весь район. А в наступну неділю перший секретар райкому партії женив сина. Весілля відбувалося в ресторані. Дізнавшись, що в районі є чудовий гармоніст, віднайшов Петра і запросив за відповідну плату пограти на весіллі, хоча там була й естрадна музика. Тут Петро уявляв себе королем, він чудово володів гумором, а вже й за трішечки часу зовсім забув про сім'ю. Для незнайомих жінок і дівчат представлявся холостяком. Незаміжні жінки почали загравати до чоловіка. Серед усіх присутніх він вподобав Настю, яка його запросила на нічліг. Так він і залишився жити з нею. До Віри листів не писав. Вона сподівалася, що чоловік покається і повернеться додому однак. Вся бригада приїхала, крім Петра…
Для Віри страшенний клопіт ліг на плечі — треба нести велику ношу, а це дати лад вісьмом дітям. Та мужня жінка із цим завданням справилась. Всі діти тепер мають свої сім'ї, поважають матір.
З Настею у Петра життя також не склалось. Пізніше він перейшов жити до Люсі, а потім — до Надії. Пройдисвіту скрізь було мало місця. Він лише дбав про своє благополуччя.
…Коли вже роки повернули на зиму, Петро приїхав до Віри вибачитись за скалічене сорокарічне сімейне життя. Віра вийшла з хати, пішла десь до сусідів і довго до неї не поверталась. Петро сидів з надією, що Віра таки повернеться, пробачить йому і на старість житимуть у парі. Але цього не сталось. Петру мовчки довелось покидати свій колишній дім і думати, як тепер жити самому. Невдовзі він поїхав в одне з недалеких сіл біля Кобрина, в якому проживав один із його синів, попросив у нього вибачення. Тут купив стару хату.
Проживав самотньо. Невдовзі помер. Хоронили Петра родичі у рідному селі. На похороні були присутні деякі його діти. Віра так і не прийшла.
Микола Денисюк.
В ті часи дівчата у селі цінили жвавих, веселих і розсудливих хлопців. А хлопці, щоб подобатись ще більше дівчатам, купляли гармошки, опановували мистецтво на них грати і йшли на вечорниці, де збиралась молодь. А потім гуртом вирушали до сільського клубу. Вертаючись пізно додому, з музикою та співом проводили додому дівчат. Немов брали приклад із соловейків. Бо ті прилітали із вирію на свої місця раніше, цілодобово виспівували. А самки за якістю співу вже вибирали собі нареченого. Щось було подібного і в цій історії.
Високий, русявий, завжди веселий і життєрадісний, з пишним кучерявим чубом Петро видавався найгарнішим у селі. Мелодію на своїй гармошці вмить підбирав під будь-яку пісню. Два місяці тому повернувся з армії, а вже у відділі культури запропонували посаду завідуючого клубом. Для кожної дівчини він здавався ангелом, кожна без обдумування готова була простягнути назавжди йому свою руку і серце. По селу пішла чутка, що незабаром у Віри будуть заручини із Степаном — вже й батьки готуються до торжества.
Петро то червонів, то білів, почувши таку новину, і вирішив закоханим стати на роздоріжжі. Якось увечері відкликав до себе Віру і запропонував вийти заміж за нього. Дівчина, не роздумуючи, погодилась. Додому із клубу сумний і розлючений Степан вже йшов сам. А Віра уявляла себе на сьомому небі, думала, як її таку непоказну дівчину в селі може покохати Петро. Незабаром вже й справили весілля. Свекруха полюбила Віру, бо та не цуралась ніякої роботи.
Невдовзі батьки для молодят побудували нову хату. Та життя в ній не пішло на лад. Петро допізна у клубі був на роботі, а вдома шукав будь-яку причину для сімейних чвар. На той час у моді на весіллях була гармошка. А Петро майстерно володів нею, міг підкорити всяку публіку, то його наймали музикантом на всі весілля не тільки у своєму селі, а й навколишніх.
У сім'ї майже щороку народжувались діти. За дванадцять років спільного життя у родині народилось восьмеро хлопчиків і дівчаток, і всім їм Віра сама давала лад. А Петро любив лише веселі компанії. До того ж, Віра працювала у колгоспі за мізерні гроші. В ті часи грошову допомогу на дітей ще не давали. Тож у вільні дні із старшими дітками збирали лікарські рослини, хоча б трішечки поповнити сімейний бюджет, адже потрібно було одягнути дітей, зібрати їх до школи, а ще й нагодувати.
Петро дітьми не цікавився, додому приносив невелику частку зарплати. Решту витрачав на чаркування з друзями. Якось вирішив поміняти роботу і став продавцем у продовольчому магазині. Думав, буде отримувати більшу зарплату. Вже в кінці робочого дня біля магазину збирались його друзі. Хтось з них мав гроші чи ні, а добродушний Петро старався пригостити їх, і здебільшого це виходило за його рахунок. Бували місяці, що й закладав свою зарплату за недостачу.
Не попрацювавши й двох років, Петро звільнився з посади завідуючого магазином, і з бригадою чоловіків вирушив на сезонні роботи в Росію. Знайшли роботу в одному з колгоспів Тамбовщини. Займались ремонтом тваринницьких приміщень. Склали договір, і заробіток виходив непоганим — кожному члену бригади по три тонни зерна ще й тисячу тодішніх радянських карбованців. Раділа Віра, коли одержала таку вісточку. Та радість була недовгою, а згодом перетворилася у плач.
…Одного вихідного дня Петро поїхав з друзями оглянути місто — районний центр того села, в якому працювали. Аж дивиться — на вулиці продають гармошки. Попросив продавця взяти її в руки і перевірити, чи справна. Продавець дозволив. Петро як утнув гопака, польку, сам пішов в присядки. Всі, хто був поблизу, бігли дивитись на "концерт" і просили його продовжувати грати і співати. Петро радів, грав десь з годину. А людей все більшало і більшало — всі хотіли побачити музиканта-віртуоза. Пізніше присутні свої враження від побаченого висловлювали своїм знайомим, родичам.
Невдовзі про талант Петра знав майже весь район. А в наступну неділю перший секретар райкому партії женив сина. Весілля відбувалося в ресторані. Дізнавшись, що в районі є чудовий гармоніст, віднайшов Петра і запросив за відповідну плату пограти на весіллі, хоча там була й естрадна музика. Тут Петро уявляв себе королем, він чудово володів гумором, а вже й за трішечки часу зовсім забув про сім'ю. Для незнайомих жінок і дівчат представлявся холостяком. Незаміжні жінки почали загравати до чоловіка. Серед усіх присутніх він вподобав Настю, яка його запросила на нічліг. Так він і залишився жити з нею. До Віри листів не писав. Вона сподівалася, що чоловік покається і повернеться додому однак. Вся бригада приїхала, крім Петра…
Для Віри страшенний клопіт ліг на плечі — треба нести велику ношу, а це дати лад вісьмом дітям. Та мужня жінка із цим завданням справилась. Всі діти тепер мають свої сім'ї, поважають матір.
З Настею у Петра життя також не склалось. Пізніше він перейшов жити до Люсі, а потім — до Надії. Пройдисвіту скрізь було мало місця. Він лише дбав про своє благополуччя.
…Коли вже роки повернули на зиму, Петро приїхав до Віри вибачитись за скалічене сорокарічне сімейне життя. Віра вийшла з хати, пішла десь до сусідів і довго до неї не поверталась. Петро сидів з надією, що Віра таки повернеться, пробачить йому і на старість житимуть у парі. Але цього не сталось. Петру мовчки довелось покидати свій колишній дім і думати, як тепер жити самому. Невдовзі він поїхав в одне з недалеких сіл біля Кобрина, в якому проживав один із його синів, попросив у нього вибачення. Тут купив стару хату.
Проживав самотньо. Невдовзі помер. Хоронили Петра родичі у рідному селі. На похороні були присутні деякі його діти. Віра так і не прийшла.
Микола Денисюк.
Залишити коментар