Кохання під знаком Водолія
Епоха Водолія на планеті Земля розпочалася із відсторонення людини від реального, позначеного Богом, життя. Комп'ютер, всюдисущий смартфон, телевізор поглинають розум і спотворюють свідомість.
Можна передбачити, що через 50-70 років такі почуття, як кохання, любов, ненависть, людина буде переживати в уявному віртуальному світі.
l
Тендітна, мила, вродлива із пасмом кучерявого волосся, вона невидимим магнітом притягувала мою увагу до себе.
Її очі, наче дві зірки із далекої Галактики, випромінювали світло. Воно переливалося яскравими барвами весняної веселки і, не чекаючи запрошення, проникало у моє зачерствіле буденністю єство.
Через якусь мить Незнайомка усміхнулася. На мене чекало нове диво. Усмішка злетіла світло-бірюзовою хмаринкою і, змінюючись у формах та відтінках кольору, теж поселилася в потаємних куточках моєї душі. Чомусь здалося, що ефірне тіло хмаринки розділилося, і друга частинка попрямувала в небо до сузір'я Оріона.
Чому так далеко? Чому їй на Землі незатишно? Можливо, в космічному холодному Всесвіті на неї чекає суджений? Думки, немов бджоли, роїлися в голові. Уява малювала віртуальні картини нереального буття.
Ось моя хмаринка перевтілилася в красуню Фею. Незаймана, чиста, непорочна серцем, вона спішить до свого чарівного принца. У невідомому сузір'ї має пізнати кохання; відчути всім єством це незбагненне відчуття; пережити миті найсолодшої пристрасті; переконатися, що кохання – це еліксир життя.
Та раптом Незнайомка повернулася в бік чорного монстра-рояля. Вона не йшла, а пливла тихою водою до якоїсь нової утаємниченої ролі. Поправивши пишне плаття, легкою пір'їнкою опустилась на круглий стілець. Граціозно, мов лебединими крильми, змахнула руками. Кінчиками пальців торкнулася чорно-білих клавішів. І мов за покликом мага-местро, в сірий простір злетіли ніжнотонні звуки. Вони розсипалися маленькими іскристими зірочками: "Дзень-дзінь, бім -бом-бам".
За якусь хвилю звуки вишикувалися у тиху лагідну мелодію. Здавалося, я окунувся в спокійне, благодатне, мирне життя. Та спокій тільки сниться…
З-під пальців Незнайомки раптом зірвалася і впала на мене бурхлива хвиля громоголосих акордів. Вони летіли вгору, розліталися бризками і падали назад. Мої думки, переживання, надумані сюжети мимоволі летіли за вітром над синіми морями, горами високими, степами неозорими.
Я підкорювався цьому магічному лету, не задумуючись, що вітер кожної миті занесе мене в скелі, вдарить і розіб'є, а шматочки розсипле над морями, океанами.
Незнайомка не вгавала. Вона в цю мить перебувала в іншому, неземному світі. В якісь хвилини я збирав свою волю в кулак і повертався до реальності. Вдивлявся в те диво і не міг збагнути, як вона своїм розумом підкорює ті ніжні тонкі пальчики, створюючи гармонію всього людського єства – тобто тіла, душі і духу. А Незнайомка пірнала в глибінь найнижчої (для мене невідомої) октави і в частки секунди злітала на свій віртуальний Еверест. Вона все більше проникала у всі можливі закутки душі, заповнювала найменші її клітини.
Моя свідомість була у полоні цієї віртуозної музики. Непомітно мелодія наповнилася теплом, радісним відчуттям і благодаттю. І я знову поринув у незбагненний віртуальний світ. Ось Незнайомка підходить до мене, кладе руки на плечі. Заглядає в мої очі, немов запитуючи: "Ти зрозумів, що музика і кохання – сестри? Відчуй нас…".
Я мимоволі горнувся до Незнайомки. Ось воно, божественне тіло – відчуваю його. Несміливо цілую ясні очі, щічки і ті диво-пальчики. "Поцілуй мене по-справжньому", – чую голос з небес. Звідки цей голос – із сузір'я Оріона? А, може, я і є той далекий принц, тільки земний? Це ж я, закохався в оту незбагненну світло-бірюзову ауру принцеси. Насмілююсь – і відчуваю солодкий дотик губ Незнайомки. Небесне сяйво спалахує яскравим і різнобарвним феєрверком.
Мить, зупинись – я готовий до Вічності!
Раптом щось обірвалось. Я повертаюся до реальності. Стихли неземні акорди і звуки. Незнайомка встала із стільця і гречно вклонилася. З очей промінилось сузір'я Оріона. Пасмо кучерявого волосся збуджувало почуття кохання…
Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ.
Епоха Водолія на планеті Земля розпочалася із відсторонення людини від реального, позначеного Богом, життя. Комп'ютер, всюдисущий смартфон, телевізор поглинають розум і спотворюють свідомість.
Можна передбачити, що через 50-70 років такі почуття, як кохання, любов, ненависть, людина буде переживати в уявному віртуальному світі.
ххх
Тендітна, мила, вродлива із пасмом кучерявого волосся, вона невидимим магнітом притягувала мою увагу до себе.
Її очі, наче дві зірки із далекої Галактики, випромінювали світло. Воно переливалося яскравими барвами весняної веселки і, не чекаючи запрошення, проникало у моє зачерствіле буденністю єство.
Через якусь мить Незнайомка усміхнулася. На мене чекало нове диво. Усмішка злетіла світло-бірюзовою хмаринкою і, змінюючись у формах та відтінках кольору, теж поселилася в потаємних куточках моєї душі. Чомусь здалося, що ефірне тіло хмаринки розділилося, і друга частинка попрямувала в небо до сузір'я Оріона.
Чому так далеко? Чому їй на Землі незатишно? Можливо, в космічному холодному Всесвіті на неї чекає суджений? Думки, немов бджоли, роїлися в голові. Уява малювала віртуальні картини нереального буття.
Ось моя хмаринка перевтілилася в красуню Фею. Незаймана, чиста, непорочна серцем, вона спішить до свого чарівного принца. У невідомому сузір'ї має пізнати кохання; відчути всім єством це незбагненне відчуття; пережити миті найсолодшої пристрасті; переконатися, що кохання – це еліксир життя.
Та раптом Незнайомка повернулася в бік чорного монстра-рояля. Вона не йшла, а пливла тихою водою до якоїсь нової утаємниченої ролі. Поправивши пишне плаття, легкою пір'їнкою опустилась на круглий стілець. Граціозно, мов лебединими крильми, змахнула руками. Кінчиками пальців торкнулася чорно-білих клавішів. І мов за покликом мага-местро, в сірий простір злетіли ніжнотонні звуки. Вони розсипалися маленькими іскристими зірочками: "Дзень-дзінь, бім -бом-бам".
За якусь хвилю звуки вишикувалися у тиху лагідну мелодію. Здавалося, я окунувся в спокійне, благодатне, мирне життя. Та спокій тільки сниться…
З-під пальців Незнайомки раптом зірвалася і впала на мене бурхлива хвиля громоголосих акордів. Вони летіли вгору, розліталися бризками і падали назад. Мої думки, переживання, надумані сюжети мимоволі летіли за вітром над синіми морями, горами високими, степами неозорими.
Я підкорювався цьому магічному лету, не задумуючись, що вітер кожної миті занесе мене в скелі, вдарить і розіб'є, а шматочки розсипле над морями, океанами.
Незнайомка не вгавала. Вона в цю мить перебувала в іншому, неземному світі. В якісь хвилини я збирав свою волю в кулак і повертався до реальності. Вдивлявся в те диво і не міг збагнути, як вона своїм розумом підкорює ті ніжні тонкі пальчики, створюючи гармонію всього людського єства – тобто тіла, душі і духу. А Незнайомка пірнала в глибінь найнижчої (для мене невідомої) октави і в частки секунди злітала на свій віртуальний Еверест. Вона все більше проникала у всі можливі закутки душі, заповнювала найменші її клітини.
Моя свідомість була у полоні цієї віртуозної музики. Непомітно мелодія наповнилася теплом, радісним відчуттям і благодаттю. І я знову поринув у незбагненний віртуальний світ. Ось Незнайомка підходить до мене, кладе руки на плечі. Заглядає в мої очі, немов запитуючи: "Ти зрозумів, що музика і кохання – сестри? Відчуй нас…".
Я мимоволі горнувся до Незнайомки. Ось воно, божественне тіло – відчуваю його. Несміливо цілую ясні очі, щічки і ті диво-пальчики. "Поцілуй мене по-справжньому", – чую голос з небес. Звідки цей голос – із сузір'я Оріона? А, може, я і є той далекий принц, тільки земний? Це ж я, закохався в оту незбагненну світло-бірюзову ауру принцеси. Насмілююсь – і відчуваю солодкий дотик губ Незнайомки. Небесне сяйво спалахує яскравим і різнобарвним феєрверком.
Мить, зупинись – я готовий до Вічності!
Раптом щось обірвалось. Я повертаюся до реальності. Стихли неземні акорди і звуки. Незнайомка встала із стільця і гречно вклонилася. З очей промінилось сузір'я Оріона. Пасмо кучерявого волосся збуджувало почуття кохання…
Анатоль КОХАНОВСЬКИЙ.
Залишити коментар