Чи багато людям потрібно?
Аналізуючи редакційну пошту або, точніше сказати, громадську думку, висловлену в листах, за посередництвом електронної пошти чи просто в телефонних дзвінках, доходиш висновку: не все погано у нашому домі.
І хоч багато проблем залишається нерозв’язаними (з них найболючіша – війна на Сході країни), все-таки маємо головне – незалежну державу, демократично обрану владу, громадянське суспільство з усіма його недоліками, котрі неминучі в процесі становлення і формування такого суспільства. Дещо підвищився рівень нашого життя, більше людей стали заможнішими. Хоч, безперечно, не всі однаково. Якщо аналізувати заробітні плати наших міністрів і «народних» депутатів, то заробіток вчителя, медика чи звичайного робітника їм не рівня. Там рахунок іде на сотні, десятки тисяч гривень, а то й мільйони, а тут наші земляки задовольняються набагато меншими сумами.
Але народ не журиться. Влада – чи то колишня, чи то теперішня – навчила: порятунок «потопаючих» – справа рук і спритності самих «потопаючих». Отож, і шукають українці додаткових заробітків в країні і за кордоном, оволодівають суміжними професіями, підторговують на ринку, заготовляють гриби і ягоди в осінньо-літню пору тощо. Так і виживають, сподіваючись, що завтра буде краще, аніж сьогодні.
При всьому тому вони не забувають про відпочинок, святкове дозвілля за щедро накритими столами в ресторанах, кафе, барах чи вдома. Досить пригадати цьогорічні новорічно-різдвяні свята, щоб переконатися у цьому. Заклади харчування, яких у Ковелі багатенько, були переповнені, на центральному і привокзальному ринках – не протовпитися. Кожен міг собі придбати все, що бажає (звичайно, залежно від рівня достатку).
«Мені до вподоби те, як у Ковелі останніми роками розвивається торгівля продовольчими і промисловими товарами. До ладу стали нові магазини, супермаркети, де рівень обслуговування наближається до європейського, – поділилася думками з нами ковельчанка Тетяна В. – От нещодавно я з подругами відзначала день народження у так званій «Бочці», що входить до торговельного комплексу «Слайга» (господарі – В’ячеслав і Галина Шави). Скажу відверто: кухня чудова, обслуговування прекрасне, за що й дякуємо і обслуговуючому персоналу, і власникам ресторану».
Ще одна читачка газети Марія Потапчук ділиться враженнями від магазину «М’ясо», відкритого порівняно недавно і розташованого на вулиці Театральній. «Зайшовши туди, подумала, що я за кордоном, – каже жінка. – Вибір м’ясної продукції широкий, її викладка тішить око. Гарно, естетично, смачно. І продавці, як на підбір, – молоді, симпатичні, ввічливі. Підкажуть, порадять, ще й на прощання подякують і запросять приходити ще. Чим не Європа?».
Іван Ткачук висловлює своє задоволення благоустроєм міських вулиць, прибудинкових територій, дякує за турботу міській владі, її очільнику Олегу Кіндеру, працівникам комунальних підприємств. Він щиро захоплений змінами, які відбулися на багатьох прибудинкових територіях у Ковелі, оновленими Палацом учнівської молоді, Народним домом «Просвіта», а особливо – проведеними справжніми європейськими ремонтами у центральній районній лікарні. «Можемо, якщо захочемо», – резюмує пан Іван.
Важко із ним не погодитися. Щоправда, одразу виникає запитання: «А чи завжди хочемо?». Така думка мимоволі виникає, коли знайомимося із скаргою жителів, які мешкають у Ковелі по вулиці Петра Могили. Ось що вони пишуть: «Наша вулиця, починаючи від вул. Грабовського, не заасфальтована. Це зовсім невеликий відрізок дороги, але його ніяк не можуть благоустроїти. Ми неодноразово зверталися до очільників міської влади, депутатів ради і навіть народного депутата Степана Івахіва, але віз, як-то кажуть, і досі там. Крім того, що засипали ями щебенем, більше ніхто нічого не зробив.
А проте благоустрій тут дуже й дуже потрібний. Коли дощ, пройти неможливо, діти в школу добираються під парканами, де вище.
Бюрократична тяганина триває з 2008-го року. Ми постійно б’ємо тривогу, але нас ніхто не чує: надсилають лише відписки, яких назбиралося немало. Невже так тому, що наша вулиця носить назву Могили, а особливо згаданий відрізок дороги, який сміливо можна назвати справжньою «могилою» (перепрошуємо за «чорний» гумор)?
Тож просимо керівників комунальних служб міста звернути увагу на нашу вулицю, а депутатам посприяти у виділенні коштів на ремонт того невеликого відрізку дороги».
У телефонній розмові ковельчанка, яка не назвала свого прізвища, просила посприяти у наведенні ладу у провулку Шевченка поблизу дитячого садочка. «Тут постійно копають якість траншеї, накидали на тротуари бордюри, які заважають пересуванню перехожих, особливо дітей, – зазначила жінка. – Надія лише на вас: допоможіть!».
Ми побували за вказаною адресою і переконалися, що читачка газети має рацію: порядку тут вже тривалий час нема. То, може, пора змусити тих, хто зробив тут безлад, довести все до пуття, доки не сталася біда і ніхто не покалічився?
Група мешканців Ковеля-2 розповіла, як в ожеледицю, котра, на щастя, цьогорічної зими не була надто докучливою, вони добиралися додому під залізничними мостом, де частенько багато води і де обмерзає тротуар. «Ми йшли, наче альпіністи, тримаючись за руки, – повідомили люди. – Спочатку «ковзанку» долали молодші, які подавали руки старшим, і так витягували їх нагору до залізничного переїзду. Невже комунальникам не можна посипати це «закляте» місце піском, щоб нам легше ходити? Адже гроші, як ми зрозуміли з публікацій у ЗМІ, на таку справу у Ковелі виділяють. То чому пішохідні доріжки слизькі?».
Ще одна проблема, яка хвилює читачів газети, – це безпека на міських вулицях. «Бачимо, що останнім часом курсує дорогами багато поліцейських машин, – зазначив Василь Мартинюк. – Це добре. Але погано, що не завжди пішоходи почуваються спокійно. Деякі водії мчать на величезній швидкості. Вони не зважають ані на сигнали світлофорів, ані на пішохідні переходи. Нерідко у Ковелі виникають «затори» (особливо у години «пік»), коли неможливо нормально проїхати «маршруткам» чи «швидким». Невже у таких випадках нашим поліцейським важко вийти із автівки, щоб відрегулювати рух автотранспорту? Тим більше, що іноді світлофори не працюють.
І ще одне. З настанням теплих днів більшає на вулицях велосипедистів. Але чимало з них їздять на своїх двоколісних «кониках» без належного освітлення (заднього і переднього). Коли темно, йде дощ або падає сніг, водіям автомобілів важко їх розгледіти. То, може, й велосипедистів слід притягувати за порушення правил дорожнього руху?».
Василь Пилипчук, зателефонувавши до редакції, попросив нагадати працівникам поліції про необхідність контролю за поведінкою тих водіїв, які ставлять автомобілі де заманеться: на тротуарах, в місцях, де стоянки заборонені і т. д.
«Особливо завжди багато автівок біля філії «ПриватБанку», міської друкарні, – обурюється пан Василь. – Бувають дні, коли тротуаром неможливо пройти. А зробиш зауваження власникам розкішних іномарок – ризикуєш отримати відповідь, від якої вуха в’януть».
l
Як бачимо, аналіз звернень громадян до редакції газети засвідчує: люди багато не хочуть. Їм потрібні елементарні речі: порядок у рідному місті чи селі, відповідальність працівників тих чи інших служб за доручену ділянку роботи.
Володимир ПЕТРУК.
Аналізуючи редакційну пошту або, точніше сказати, громадську думку, висловлену в листах, за посередництвом електронної пошти чи просто в телефонних дзвінках, доходиш висновку: не все погано у нашому домі.
І хоч багато проблем залишається нерозв’язаними (з них найболючіша – війна на Сході країни), все-таки маємо головне – незалежну державу, демократично обрану владу, громадянське суспільство з усіма його недоліками, котрі неминучі в процесі становлення і формування такого суспільства. Дещо підвищився рівень нашого життя, більше людей стали заможнішими. Хоч, безперечно, не всі однаково. Якщо аналізувати заробітні плати наших міністрів і «народних» депутатів, то заробіток вчителя, медика чи звичайного робітника їм не рівня. Там рахунок іде на сотні, десятки тисяч гривень, а то й мільйони, а тут наші земляки задовольняються набагато меншими сумами.
Але народ не журиться. Влада – чи то колишня, чи то теперішня – навчила: порятунок «потопаючих» – справа рук і спритності самих «потопаючих». Отож, і шукають українці додаткових заробітків в країні і за кордоном, оволодівають суміжними професіями, підторговують на ринку, заготовляють гриби і ягоди в осінньо-літню пору тощо. Так і виживають, сподіваючись, що завтра буде краще, аніж сьогодні.
При всьому тому вони не забувають про відпочинок, святкове дозвілля за щедро накритими столами в ресторанах, кафе, барах чи вдома. Досить пригадати цьогорічні новорічно-різдвяні свята, щоб переконатися у цьому. Заклади харчування, яких у Ковелі багатенько, були переповнені, на центральному і привокзальному ринках – не протовпитися. Кожен міг собі придбати все, що бажає (звичайно, залежно від рівня достатку).
«Мені до вподоби те, як у Ковелі останніми роками розвивається торгівля продовольчими і промисловими товарами. До ладу стали нові магазини, супермаркети, де рівень обслуговування наближається до європейського, – поділилася думками з нами ковельчанка Тетяна В. – От нещодавно я з подругами відзначала день народження у так званій «Бочці», що входить до торговельного комплексу «Слайга» (господарі – В’ячеслав і Галина Шави). Скажу відверто: кухня чудова, обслуговування прекрасне, за що й дякуємо і обслуговуючому персоналу, і власникам ресторану».
Ще одна читачка газети Марія Потапчук ділиться враженнями від магазину «М’ясо», відкритого порівняно недавно і розташованого на вулиці Театральній. «Зайшовши туди, подумала, що я за кордоном, – каже жінка. – Вибір м’ясної продукції широкий, її викладка тішить око. Гарно, естетично, смачно. І продавці, як на підбір, – молоді, симпатичні, ввічливі. Підкажуть, порадять, ще й на прощання подякують і запросять приходити ще. Чим не Європа?».
Іван Ткачук висловлює своє задоволення благоустроєм міських вулиць, прибудинкових територій, дякує за турботу міській владі, її очільнику Олегу Кіндеру, працівникам комунальних підприємств. Він щиро захоплений змінами, які відбулися на багатьох прибудинкових територіях у Ковелі, оновленими Палацом учнівської молоді, Народним домом «Просвіта», а особливо – проведеними справжніми європейськими ремонтами у центральній районній лікарні. «Можемо, якщо захочемо», – резюмує пан Іван.
Важко із ним не погодитися. Щоправда, одразу виникає запитання: «А чи завжди хочемо?». Така думка мимоволі виникає, коли знайомимося із скаргою жителів, які мешкають у Ковелі по вулиці Петра Могили. Ось що вони пишуть: «Наша вулиця, починаючи від вул. Грабовського, не заасфальтована. Це зовсім невеликий відрізок дороги, але його ніяк не можуть благоустроїти. Ми неодноразово зверталися до очільників міської влади, депутатів ради і навіть народного депутата Степана Івахіва, але віз, як-то кажуть, і досі там. Крім того, що засипали ями щебенем, більше ніхто нічого не зробив.
А проте благоустрій тут дуже й дуже потрібний. Коли дощ, пройти неможливо, діти в школу добираються під парканами, де вище.
Бюрократична тяганина триває з 2008-го року. Ми постійно б’ємо тривогу, але нас ніхто не чує: надсилають лише відписки, яких назбиралося немало. Невже так тому, що наша вулиця носить назву Могили, а особливо згаданий відрізок дороги, який сміливо можна назвати справжньою «могилою» (перепрошуємо за «чорний» гумор)?
Тож просимо керівників комунальних служб міста звернути увагу на нашу вулицю, а депутатам посприяти у виділенні коштів на ремонт того невеликого відрізку дороги».
У телефонній розмові ковельчанка, яка не назвала свого прізвища, просила посприяти у наведенні ладу у провулку Шевченка поблизу дитячого садочка. «Тут постійно копають якість траншеї, накидали на тротуари бордюри, які заважають пересуванню перехожих, особливо дітей, – зазначила жінка. – Надія лише на вас: допоможіть!».
Ми побували за вказаною адресою і переконалися, що читачка газети має рацію: порядку тут вже тривалий час нема. То, може, пора змусити тих, хто зробив тут безлад, довести все до пуття, доки не сталася біда і ніхто не покалічився?
Група мешканців Ковеля-2 розповіла, як в ожеледицю, котра, на щастя, цьогорічної зими не була надто докучливою, вони добиралися додому під залізничними мостом, де частенько багато води і де обмерзає тротуар. «Ми йшли, наче альпіністи, тримаючись за руки, – повідомили люди. – Спочатку «ковзанку» долали молодші, які подавали руки старшим, і так витягували їх нагору до залізничного переїзду. Невже комунальникам не можна посипати це «закляте» місце піском, щоб нам легше ходити? Адже гроші, як ми зрозуміли з публікацій у ЗМІ, на таку справу у Ковелі виділяють. То чому пішохідні доріжки слизькі?».
Ще одна проблема, яка хвилює читачів газети, – це безпека на міських вулицях. «Бачимо, що останнім часом курсує дорогами багато поліцейських машин, – зазначив Василь Мартинюк. – Це добре. Але погано, що не завжди пішоходи почуваються спокійно. Деякі водії мчать на величезній швидкості. Вони не зважають ані на сигнали світлофорів, ані на пішохідні переходи. Нерідко у Ковелі виникають «затори» (особливо у години «пік»), коли неможливо нормально проїхати «маршруткам» чи «швидким». Невже у таких випадках нашим поліцейським важко вийти із автівки, щоб відрегулювати рух автотранспорту? Тим більше, що іноді світлофори не працюють.
І ще одне. З настанням теплих днів більшає на вулицях велосипедистів. Але чимало з них їздять на своїх двоколісних «кониках» без належного освітлення (заднього і переднього). Коли темно, йде дощ або падає сніг, водіям автомобілів важко їх розгледіти. То, може, й велосипедистів слід притягувати за порушення правил дорожнього руху?».
Василь Пилипчук, зателефонувавши до редакції, попросив нагадати працівникам поліції про необхідність контролю за поведінкою тих водіїв, які ставлять автомобілі де заманеться: на тротуарах, в місцях, де стоянки заборонені і т. д.
«Особливо завжди багато автівок біля філії «ПриватБанку», міської друкарні, – обурюється пан Василь. – Бувають дні, коли тротуаром неможливо пройти. А зробиш зауваження власникам розкішних іномарок – ризикуєш отримати відповідь, від якої вуха в’януть».
ххх
Як бачимо, аналіз звернень громадян до редакції газети засвідчує: люди багато не хочуть. Їм потрібні елементарні речі: порядок у рідному місті чи селі, відповідальність працівників тих чи інших служб за доручену ділянку роботи.
Володимир ПЕТРУК.
Залишити коментар