Рідна газета – в подарунок
Мабуть, багато прихильників нашої газети, як і я, із здивуваннями взяли до рук один з останніх номерів "Вістей Ковельщини". Спочатку подумала, що це святковий номер до певної події, яку я опустила. Але далі прочитала роз'яснення Миколи Вельми, що такий крок – це успішна, наполеглива, високопрофесійна, талановита робота колективу "міськрайонки" і запевнення, що і в подальшому читачі зможуть отримувати повноколірну газету.
Що ж, гарний, вражаючий подарунок. Хочеться просто подякувати за естетично привабливий номер, хоча, як для мене, наша газета завжди була близькою, цікавою і потрібною.
Скільки пам'ятаю, вона була і є часточкою мого життя. І колись, і нині дорожу кожним номером. Шукаю для себе корисне, потрібне. Я не хочу повторюватись, бо уже писала власну думку про місцеве періодичне видання, воно не помінялось, як і не змінилась думка про вміння енергійному колективу газети працювати, творити, бути в постійному пошуку і все робити для того, щоб газета завжди виходила вчасно, була розрахованою на широку аудиторію читачів різних уподобань та інтересів.
І це вдається. Бо на сторінках видання можна знайти відповіді на різні запитання, вона радіє і сумує зі своїми читачами. Не знаю, чи в мене виходить добре, але і сама нині пишу до газети. Хочеться писати про своїх ветеранів – людей мудрих, багатих на життєвий досвід, цікаві роки життя, щоб через призму їх біографій пізнати історію нашого краю, сіл, співставити із сьогоднішніми днями життя і виживання. Я не хочу вдаватись в політику, але нинішні часи не на користь нашим пенсіонерам, та й молоді також.
Можливо, і не писала б, але мене здивувало інше. Пенсіонерка з Голоб Онисія Ількевич, інвалід І-ї групи, завжди мала вдома "свою" міськрайонку, бо дуже подобається їй газета. Колись читала від початку до кінця без окулярів, потім з ними, а нині користується ще й лупою. Завжди допомагає прочитати видання і соціальний працівник. Онисія Володимирівна любить збирати цікаві публікації на різноманітну тематику. Але нинішня пенсія вся майже іде на дорогі ліки, без яких не обійтись, тож знайшла добру людину-спонсора, аби мати улюблені "Вісті Ковельщини".
А ось другий випадок. Вчитель однієї школи шукала потрібну їй статтю в газеті, і в своєму колективі потрібного примірника газети не знайшла. Бо з вчителів мало хто передплачує таке потрібне місцеве періодичне видання. Я, чесно кажучи, будучи неабияким прихильником газети, дуже здивувалась цьому, бо всі роки на роботі ніколи не обходилась без районних новин. І тільки в газеті знаходила потрібне. А тут ми часто говоримо нині про любов до своєї малої Батьківщини, яка починається від батьківського порогу, садка, школи. Слід любити, берегти, підтримувати своє, близьке, адже в народі кажуть: "Своя сорочка ближча".
Звичайно, це моя особиста думка, а в кожного свої міркування з цього приводу. Але як же з патріотичним вихованням, як дітям прищепити любов до свого краю, його будівничих? Бо в нас тільки “міськрайонка” є своєрідним літописом Ковельщини. То як можна не мати газети, скажімо, вчителю, працівнику культури, влади? Мене здивувало, що в Голобському відділенні зв'язку, як повідомила його начальник Галина Стецюк, всього передплачено 113 примірників “міськрайонки”, а колись їх було понад 500.
Нещодавно із своїми колегами в селах розмовляли про "Вісті Ковельщини", обговорювали надруковане, ціну газети. Лідія Тимофіївна Бурячок - голова ветеранської організації Колодяжного, висловлюючи свою думку про газету, сказала, що "ціна нині ніби завелика для нашої пенсії, але я все одно передплачую її. І щоб підтримати “міськрайонку”, я на день народження знайомим дарую піврічну передплату газети. Хороший, потрібний подарунок".
Галина Олексіївна Пушенко з Радошина, голова місцевої ветеранської організації, підтримала свою колегу і теж подрузі в якості подарунка презентувала передплату. "Для пенсіонера, – говорить вона, – газета – єдине віконце, звідки можна дізнатися про місцеві події, бо по телевізору одні негативи. Вже набридло слухати, як жирує влада, багаті олігархи множать свої доходи, а на простий люд ніхто не звертає уваги". Шкода, але це наша реальність. Мене потішив такий вчинок моїх колег: це ж як просто – подарувати передплату. Добрий, корисний подарунок, який завжди потрібний.
Про нашу “міськрайонку” можна говорити, думати безкінечно, бо то наше життя з його успіхами і проблемами. То ж давайте її просто підтримувати.
Я хочу подякувати колективу редакції газети, редактору М. Г. Вельмі за постійний творчий пошук, талант робити видання цікавим, враховуючи думки, бачення своїх прихильників, вдячних читачів!
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКУ: постійна шанувальниця "Вістей Ковельщини" голобчанка Онисія ІЛЬКЕВИЧ.
Фото автора.
Мабуть, багато прихильників нашої газети, як і я, із здивуваннями взяли до рук один з останніх номерів "Вістей Ковельщини". Спочатку подумала, що це святковий номер до певної події, яку я опустила. Але далі прочитала роз'яснення Миколи Вельми, що такий крок – це успішна, наполеглива, високопрофесійна, талановита робота колективу "міськрайонки" і запевнення, що і в подальшому читачі зможуть отримувати повноколірну газету.
Що ж, гарний, вражаючий подарунок. Хочеться просто подякувати за естетично привабливий номер, хоча, як для мене, наша газета завжди була близькою, цікавою і потрібною.
Скільки пам'ятаю, вона була і є часточкою мого життя. І колись, і нині дорожу кожним номером. Шукаю для себе корисне, потрібне. Я не хочу повторюватись, бо уже писала власну думку про місцеве періодичне видання, воно не помінялось, як і не змінилась думка про вміння енергійному колективу газети працювати, творити, бути в постійному пошуку і все робити для того, щоб газета завжди виходила вчасно, була розрахованою на широку аудиторію читачів різних уподобань та інтересів.
І це вдається. Бо на сторінках видання можна знайти відповіді на різні запитання, вона радіє і сумує зі своїми читачами. Не знаю, чи в мене виходить добре, але і сама нині пишу до газети. Хочеться писати про своїх ветеранів – людей мудрих, багатих на життєвий досвід, цікаві роки життя, щоб через призму їх біографій пізнати історію нашого краю, сіл, співставити із сьогоднішніми днями життя і виживання. Я не хочу вдаватись в політику, але нинішні часи не на користь нашим пенсіонерам, та й молоді також.
Можливо, і не писала б, але мене здивувало інше. Пенсіонерка з Голоб Онисія Ількевич, інвалід І-ї групи, завжди мала вдома "свою" міськрайонку, бо дуже подобається їй газета. Колись читала від початку до кінця без окулярів, потім з ними, а нині користується ще й лупою. Завжди допомагає прочитати видання і соціальний працівник. Онисія Володимирівна любить збирати цікаві публікації на різноманітну тематику. Але нинішня пенсія вся майже іде на дорогі ліки, без яких не обійтись, тож знайшла добру людину-спонсора, аби мати улюблені "Вісті Ковельщини".
А ось другий випадок. Вчитель однієї школи шукала потрібну їй статтю в газеті, і в своєму колективі потрібного примірника газети не знайшла. Бо з вчителів мало хто передплачує таке потрібне місцеве періодичне видання. Я, чесно кажучи, будучи неабияким прихильником газети, дуже здивувалась цьому, бо всі роки на роботі ніколи не обходилась без районних новин. І тільки в газеті знаходила потрібне. А тут ми часто говоримо нині про любов до своєї малої Батьківщини, яка починається від батьківського порогу, садка, школи. Слід любити, берегти, підтримувати своє, близьке, адже в народі кажуть: "Своя сорочка ближча".
Звичайно, це моя особиста думка, а в кожного свої міркування з цього приводу. Але як же з патріотичним вихованням, як дітям прищепити любов до свого краю, його будівничих? Бо в нас тільки “міськрайонка” є своєрідним літописом Ковельщини. То як можна не мати газети, скажімо, вчителю, працівнику культури, влади? Мене здивувало, що в Голобському відділенні зв'язку, як повідомила його начальник Галина Стецюк, всього передплачено 113 примірників “міськрайонки”, а колись їх було понад 500.
Нещодавно із своїми колегами в селах розмовляли про "Вісті Ковельщини", обговорювали надруковане, ціну газети. Лідія Тимофіївна Бурячок - голова ветеранської організації Колодяжного, висловлюючи свою думку про газету, сказала, що "ціна нині ніби завелика для нашої пенсії, але я все одно передплачую її. І щоб підтримати “міськрайонку”, я на день народження знайомим дарую піврічну передплату газети. Хороший, потрібний подарунок".
Галина Олексіївна Пушенко з Радошина, голова місцевої ветеранської організації, підтримала свою колегу і теж подрузі в якості подарунка презентувала передплату. "Для пенсіонера, – говорить вона, – газета – єдине віконце, звідки можна дізнатися про місцеві події, бо по телевізору одні негативи. Вже набридло слухати, як жирує влада, багаті олігархи множать свої доходи, а на простий люд ніхто не звертає уваги". Шкода, але це наша реальність. Мене потішив такий вчинок моїх колег: це ж як просто – подарувати передплату. Добрий, корисний подарунок, який завжди потрібний.
Про нашу “міськрайонку” можна говорити, думати безкінечно, бо то наше життя з його успіхами і проблемами. То ж давайте її просто підтримувати.
Я хочу подякувати колективу редакції газети, редактору М. Г. Вельмі за постійний творчий пошук, талант робити видання цікавим, враховуючи думки, бачення своїх прихильників, вдячних читачів!
Валентина СІЧКАР.
НА ЗНІМКУ: постійна шанувальниця "Вістей Ковельщини" голобчанка Онисія ІЛЬКЕВИЧ.
Фото автора.
Рідна газета – в подарунок
Залишити коментар