Пісня жити і працювати допомагає
“А роки летять, а роки
летять,
Їх навіть на крилах не
можна догнать”, –
– це і в пісні, і в житті Лідії Хомівни Бакун, що проживає в с. Дарівці, справді так. Адже й не зчулась, коли на її життєвому шляху з'явилось 85. Ніби й не жила. Але якби запитати, що найважливіше було в її житті, то сказала б: пісня і церковний хор. Бо скільки себе пам'ятає, співала, маючи чудовий голос. Спогади про церковний хор – це справжній літопис життя Голобської святині.
Коли слухаєш цю щиру розмову, то дивуєшся, скільки оптимізму, відповідальності має ця жінка, а яка чудова пам'ять: знає, які регенти були, які пісні розучували, куди їздили. Все ніби вчора.
– Всяко в житті було, – веде роздуми Лідія Хомівна, – іноді й дуже важко: ішла до церкви, просила поради, розради у Святих, робила це з великою вірою. Так все життя із вірою крокувала Божими стежками, зверталася словом і думкою до найвищої мудрості – Біблії.
Спочатку було складно, церкву зневажали. Ремонтні роботи здебільшого робили за власні кошти, бо мало прихожан було. На радість, вистояла наша Святиня, її двері не зачинялись ніколи, і тепер радує людей не тільки селища.
Коли настала перебудова, церква ніби відродилась. Завдяки ремонтним роботам практично стала новою, прекрасною будовою, із зразковим благоустроєм, духовним збагаченням прихожан. В церкві на службах співає три хори, і більше півстоліття Лідія Хомівна – незамінима хористка, знаюча, активна, ділова, співуча. І не диво, що у день ювілею їй співали "Многая літа" всі хори і всі присутні в церкві. Ієромонах Ніфонт щиро дякував ювілярці за багаторічний церковний спів, зичив довгих років життя при доброму здоров'ї, подарував ікону Божої Матері, щоб вона її завжди оберігала.
Знаю Лідію Хомівну давно. Сидячи в затишній кімнаті, слухала тиху розповідь про її життєвий шлях. І ніби по-новому відкривала сторінки її життя, співчувала нелегкій жіночій долі.
На життєвій стежині нашої героїні переплелось усе: неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань.
l
Народилася в с. Дорогуську Холмського повіту (тепер – Польща). Село розкинулось біля самого кордону, з Україною розділяла річка, де сільські діти проводили відпочинок, часто бавились у війну. А вона не забарилась, гул ворожих літаків перервав не тільки дитячі забави, а й приніс багато горя, біди, смертей. Що сталася велика біда, маленька Леокадія не відразу зрозуміла, а важкий спогад про смерть батька залишився на все життя. Не забуває, як горіли хати, які підпалювали німці. Перші людські смерті дитяче серце закарбувало назавжди. На цьому закінчилось її дитинство.
Матері з двома маленькими дітьми було в роки війни дуже важко. Леокадії було 6 років, брату – 2. Ще гриміли громи війни на Заході, люди збирались засівати мирні поля, а тут знову неспокій. Пішли між людьми чутки: ніби мають переселяти. Скільки тривог, непорозумінь! На збір дали декілька днів, поставили товарні вагони, в які помістили свої необхідні речі, і поїхали до Херсона. В незвіданій дорозі було всім важко, а матері Леокадії особливо, бо допомогти нікому, а діти ще хворіли. У селі були німецькі хутори, там і розмістили переселенців. А скрізь голод, мама пішла в колгосп, де платили кавунами, сливами, а більш за все хотілось хліба.
Вирішили їхати на Захід. Зупинились в Дарівці (на той час в Божедарівці). Казали: коли люди, що поселились тут, село називали Божим даром. В селі – початкова школа, де навчалась і Леокадія, хоча в школі її записали "Лідією". Роки пролітали швидко, Лідія закінчила семирічку в Голобах, а далі треба було працювати, допомагати мамі по господарству.
l
З радістю на обличчі і теплотою в душі згадує своїх подруг, з якими співала в церковному хорі. Це – Ольга Заєць, Лідія і Євгенія Присади, Устя Стеблевець, Віра Стеблевець. Це ті, з ким Лідія Хомівна починала вивчати церковний спів. А співати любила. Бувало, коли пасла корови, співала так, що вся округа слухала. А потім мамі говорили, що там твоя співачка виступає, та так, що по всіх хуторах чути. Хтозна, якби була можливість навчатись, то перед нею відкрилися б гарні перспективи.
Але доля розпорядилась по-іншому: на дівочій стежині у 17 років зустрівся Віталій. І поніс їх вир сімейного життя. Жили в злагоді, любові. Молода дружина всіляко старалася, аби в сім'ї було все до ладу, у всьому наводила порядок, чистоту. Дуже любила вирощувати квіти. Та й чоловік мав "золоті" руки: за що не візьметься, все "кипіло" в його руках. Жила сім'я в батьків, а так хотілось свій дім, сад. Заробляли кошти на будівництво в Луганську на роботі в шахтах. За допомогою батьків збудували дім, в якому сім'я живе і нині.
Невдовзі народилась у них донечка. Радості не було меж. Дівчинка росла, оточена любов'ю, турботою, увагою.
– Дитина була надзвичайно розумною не по роках, – з сумом нині згадує Лідія Хомівна. – У два роки вона знала увесь алфавіт на пам'ять, рахувала. Пам'ятаю, ми купили їй "Буквар". Дитина так щиро зраділа, розглядаючи малюнки. Можливо, Богу було так потрібно забрати таке янголятко. Для нас – це велика трагедія.
Молода мама за сльозами світу не бачила, а тоді й зустрівся чоловік, який (за словами людей) вмів бачити майбутню долю. Прийшов до Лідії Хомівни і сказав: "Не плач, буде скоро у тебе друга донька". В сім'ї народився через деякий час хлопчик – Валерій. Підростав синок, в селі відкрився садок, і молода мама пішла на роботу. Спочатку працювала на бурякопункті, пізніше техпрацівницею в музичній школі. Чоловік також працював, дома тримали чимале господарство.
l
Отак жила на видноті сім'я Бакунів: добрі, щирі, працьовиті, ніколи вони не нарікали на свою долю, ніколи не скаржились на труднощі, вміли виходити самі з будь-яких складних ситуацій. Злагода і мир панували в їх щасливому сімействі. Віктор був талановитим музикантом, його запрошували на весілля, виступи, в селі був клуб, де збиралась молодь, та й літні люди. Ось тут завжди ставав у пригоді акордеоніст Віктор.
Протягом усіх років життя моя співрозмовниця понад усе любила співати. На завершення сказала: "Гарна пісня, мелодія – як ліки від болю, як бальзам на душу в годину смутку". Моменти сімейного щастя не стерлися в її пам'яті з роками. Але в житті, як на довгій ниві, кажуть, доля готує чимало випробувань. Недовго прожив господар дому, і вже багато років Лідія Хомівна сама дає раду і в городі, і в хаті. Звикла змолоду: за яку роботу не бралась, все робила з душею, натхненням, любов'ю. Звичайно, коли не здужає, допомагає Валерій, а ще дівчата з соціальної служби. Вони надійні, добрі, чуйні для одиноких ветеранів.
Дивуюсь цій добрій жінці, її мудрості, таланту вміти жити і працювати, та ніколи не нарікати на долю, а завжди гордитися своїми прожитими роками.
l
У день свого ювілею Лідія Хомівна з радістю зустрічала гостей, а їх було багато, то розмістились у двох кімнатах. Її вітали сусіди, родина, влада, священик, регенти. А вона, щаслива, витираючи сльози радості, тихенько дякувала Богові за прожиті роки...
Валентина СІЧКАР.
“А роки летять, а роки летять,
Їх навіть на крилах не можна догнать”, –
– це і в пісні, і в житті Лідії Хомівни Бакун, що проживає в с. Дарівці, справді так. Адже й не зчулась, коли на її життєвому шляху з'явилось 85. Ніби й не жила. Але якби запитати, що найважливіше було в її житті, то сказала б: пісня і церковний хор. Бо скільки себе пам'ятає, співала, маючи чудовий голос. Спогади про церковний хор – це справжній літопис життя Голобської святині.
Коли слухаєш цю щиру розмову, то дивуєшся, скільки оптимізму, відповідальності має ця жінка, а яка чудова пам'ять: знає, які регенти були, які пісні розучували, куди їздили. Все ніби вчора.
– Всяко в житті було, – веде роздуми Лідія Хомівна, – іноді й дуже важко: ішла до церкви, просила поради, розради у Святих, робила це з великою вірою. Так все життя із вірою крокувала Божими стежками, зверталася словом і думкою до найвищої мудрості – Біблії.
Спочатку було складно, церкву зневажали. Ремонтні роботи здебільшого робили за власні кошти, бо мало прихожан було. На радість, вистояла наша Святиня, її двері не зачинялись ніколи, і тепер радує людей не тільки селища.
Коли настала перебудова, церква ніби відродилась. Завдяки ремонтним роботам практично стала новою, прекрасною будовою, із зразковим благоустроєм, духовним збагаченням прихожан. В церкві на службах співає три хори, і більше півстоліття Лідія Хомівна – незамінима хористка, знаюча, активна, ділова, співуча. І не диво, що у день ювілею їй співали "Многая літа" всі хори і всі присутні в церкві. Ієромонах Ніфонт щиро дякував ювілярці за багаторічний церковний спів, зичив довгих років життя при доброму здоров'ї, подарував ікону Божої Матері, щоб вона її завжди оберігала.
Знаю Лідію Хомівну давно. Сидячи в затишній кімнаті, слухала тиху розповідь про її життєвий шлях. І ніби по-новому відкривала сторінки її життя, співчувала нелегкій жіночій долі.
На життєвій стежині нашої героїні переплелось усе: неповторне і звичне, радісне і сумне, сповнене глибоких переживань.
ххх
Народилася в с. Дорогуську Холмського повіту (тепер – Польща). Село розкинулось біля самого кордону, з Україною розділяла річка, де сільські діти проводили відпочинок, часто бавились у війну. А вона не забарилась, гул ворожих літаків перервав не тільки дитячі забави, а й приніс багато горя, біди, смертей. Що сталася велика біда, маленька Леокадія не відразу зрозуміла, а важкий спогад про смерть батька залишився на все життя. Не забуває, як горіли хати, які підпалювали німці. Перші людські смерті дитяче серце закарбувало назавжди. На цьому закінчилось її дитинство.
Матері з двома маленькими дітьми було в роки війни дуже важко. Леокадії було 6 років, брату – 2. Ще гриміли громи війни на Заході, люди збирались засівати мирні поля, а тут знову неспокій. Пішли між людьми чутки: ніби мають переселяти. Скільки тривог, непорозумінь! На збір дали декілька днів, поставили товарні вагони, в які помістили свої необхідні речі, і поїхали до Херсона. В
незвіданій дорозі було всім важко, а матері Леокадії особливо, бо допомогти нікому, а діти ще хворіли. У селі були німецькі хутори, там і розмістили переселенців. А скрізь голод, мама пішла в колгосп, де платили кавунами, сливами, а більш за все хотілось хліба.
Вирішили їхати на Захід. Зупинились в Дарівці (на той час в Божедарівці). Казали: коли люди, що поселились тут, село називали Божим даром. В селі – початкова школа, де навчалась і Леокадія, хоча в школі її записали "Лідією". Роки пролітали швидко, Лідія закінчила семирічку в Голобах, а далі треба було працювати, допомагати мамі по господарству.
ххх
З радістю на обличчі і теплотою в душі згадує своїх подруг, з якими співала в церковному хорі. Це – Ольга Заєць, Лідія і Євгенія Присади, Устя Стеблевець, Віра Стеблевець. Це ті, з ким Лідія Хомівна починала вивчати церковний спів. А співати любила. Бувало, коли пасла корови, співала так, що вся округа слухала. А потім мамі говорили, що там твоя співачка виступає, та так, що по всіх хуторах чути. Хтозна, якби була можливість навчатись, то перед нею відкрилися б гарні перспективи.
Але доля розпорядилась по-іншому: на дівочій стежині у 17 років зустрівся Віталій. І поніс їх вир сімейного життя. Жили в злагоді, любові. Молода дружина всіляко старалася, аби в сім'ї було все до ладу, у всьому наводила порядок, чистоту. Дуже любила вирощувати квіти. Та й чоловік мав "золоті" руки: за що не візьметься, все
"кипіло" в його руках. Жила сім'я в батьків, а так хотілось свій дім, сад. Заробляли кошти на будівництво в Луганську на роботі в шахтах. За допомогою батьків збудували дім, в якому сім'я живе і нині.
Невдовзі народилась у них донечка. Радості не було меж. Дівчинка росла, оточена любов'ю, турботою, увагою.
– Дитина була надзвичайно розумною не по роках, – з сумом нині згадує Лідія Хомівна. – У два роки вона знала увесь алфавіт на пам'ять, рахувала. Пам'ятаю, ми купили їй "Буквар". Дитина так щиро зраділа, розглядаючи малюнки. Можливо, Богу було такпотрібно забрати таке янголятко. Для нас – це велика трагедія.
Молода мама за сльозами світу не бачила, а тоді й зустрівся чоловік, який (за словами людей) вмів бачити майбутню долю. Прийшов до Лідії Хомівни і сказав: "Не плач, буде скоро у тебе друга донька". В сім'ї народився через деякий час хлопчик – Валерій. Підростав синок, в селі відкрився садок, і молода мама пішла на роботу. Спочатку працювала на бурякопункті, пізніше техпрацівницею в музичній школі. Чоловік також працював, дома тримали чимале господарство.
ххх
Отак жила на видноті сім'я Бакунів: добрі, щирі, працьовиті, ніколи вони не нарікали на свою долю, ніколи не скаржились на труднощі, вміли виходити самі з будь-яких складних ситуацій. Злагода і мир панували в їх щасливому сімействі. Віктор був талановитим музикантом, його запрошували на весілля, виступи, в селі був клуб, де збиралась молодь, та й літні люди. Ось тут завжди ставав у пригоді акордеоніст Віктор.
Протягом усіх років життя моя співрозмовниця понад усе любила співати. На завершення сказала: "Гарна пісня, мелодія – як ліки від болю, як бальзам на душу в годину смутку". Моменти сімейного щастя не стерлися в її пам'яті з роками. Але в житті, як на довгій ниві, кажуть, доля готує чимало випробувань. Недовго прожив господар дому, і вже багато років Лідія Хомівна сама дає раду і в городі, і в хаті. Звикла змолоду: за яку роботу не бралась, все робила з душею, натхненням, любов'ю. Звичайно, коли не здужає, допомагає Валерій, а ще дівчата з соціальної служби. Вони надійні, добрі, чуйні для одиноких ветеранів.
Дивуюсь цій добрій жінці, її мудрості, таланту вміти жити і працювати, та ніколи не нарікати на долю, а завжди гордитися своїми прожитими роками.
ххх
У день свого ювілею Лідія Хомівна з радістю зустрічала гостей, а їх було багато, то розмістились у двох кімнатах. Її вітали сусіди, родина, влада, священик, регенти. А вона, щаслива, витираючи сльози радості, тихенько дякувала Богові за прожиті роки...
Валентина СІЧКАР.
Пісня жити і працювати допомагає
незвіданій дорозі було всім важко, а матері Леокадії особливо, бо допомогти нікому, а діти ще хворіли. У селі були німецькі хутори, там і розмістили переселенців. А скрізь голод, мама пішла в колгосп, де платили кавунами, сливами, а більш за все хотілось хліба.
"кипіло" в його руках. Жила сім'я в батьків, а так хотілось свій дім, сад. Заробляли кошти на будівництво в Луганську на роботі в шахтах. За допомогою батьків збудували дім, в якому сім'я живе і нині. 
Залишити коментар