Повідомлення в номер / Шістдесят років разом

Минуло вже багато літ,

Як у вашому житті цвіла

 весна

І скільки прожито, 

і пережито разом,

І скроні вкрила сивина.

У прекрасні лютневі дні на сімейному календарі подружжя  Миколи Кіндратовича та Софії Іванівни Вороб'їв із Нужеля "засвітилась" дуже гарна дата – 60 років спільного життя.

А тоді, шість десятків літ тому, була сніжна, морозна зима і було їх весілля. Вигравали музики, витанцьовувала молодь на розчищеній дорозі, а молоді серця Софії та Миколи зігрівала любов. Це їх перше почуття стало останнім, і вони змогли зберегти його на все своє життя. І сьогодні в колі родини відзначили славний “діамантовий” ювілей, з щирими вітаннями, музичними, пісенними віншуваннями. Це діти, онуки подбали, щоб у батьків було свято. Вони цього заслужили вмінням жити і працювати.

"Наші рідні, найдорожчі, найкращі батьки, ми завжди захоплювались вами, ви були і є для нас прикладом того, як  любити, поважати один одного, переборювати труднощі. Ми завжди відчували ваші підтримку, розуміння, допомогу. В нас  найкращі спогади дитинства, а нині наші любі дідусь і бабуся ділять свою любов ще на онуків та правнуків", – щиро вітала рідних донечка Зіна, сини Володимир, Віктор та їх родини.

Гордяться, тішаться батьки своїми дітьми, а в очах – і радість, і сум – коли ж вони виросли, коли зміцніли крила у їх дорогих орлят?

60 років відлетіли журавлями. А коли вони пролетіли над їхньою хатою? Ніби вчора почали будувати своє спільне життя, свою спільну долю. Це нині  нова хата, яку колись будували разом, повна достатком і радісним дитячим щебетом.  Тут народилося їхнє трійко дітей, звідси ішли в своє самостійне життя, створили сім'ї, аби дорогих людей радувати онуками. Їх у них – шестеро, ще й дев'ятеро правнучат. Радіє серце батьків.

"Діти, онуки, правнуки, – найбільше наше багатство, наше щастя, наше життя, – говорить Софія Іванівна, посміхається навздогін своїм спогадам. – Коли ж вони виросли? Ніби вчора бігали малими, то шкільні клопоти, то весілля справляли. Ось так у приємних буднях пройшли роки. Хотілось завжди, щоб діти жили в достатку, були гарними людьми. Ось і нині, дивлюсь, світ такий складний, неспокійний, але разом з тим і прекрасний, бо в ньому живе моя сім'я, родина, діти, яких ми завжди вчили любити і поважати людей, бути працьовитими, жити в злагоді з Божими заповідями. Бо людина без віри – як Земля без Сонця. Та й ми з чоловіком не мали того".

І ми   вже разом листаємо важкий спогад дитинства моїх ювілярів.

У Софії Іванівни і Миколи Кіндратовича батьки з діда-прадіда – хлібороби. Та й проживали в сусідніх селах. З теплотою дочка згадує свого батька (хоч і не рідного), але такого люблячого. "На таких ентузіастах, – згадує Софія Іванівна, – як мій батько, відбудовувалось повоєнне село. Він з раннього ранку до пізнього вечора, в будь-яку пору року завжди в  роботі. В селі говорили: "Так, як Іван Ніколайчук, не зробить ніхто. Робота якісна, добротна, відповідальна, любив у всьому порядок – і вдома, і на роботі, "золоті" руки мав.

А мама? Вічна, невтомна трудівниця. На руках її було і домашнє господарство, і нас – четверо дітей, і колгоспна, не завжди легка, праця. Але вона завжди терпляча, чуйна, добра, віддавала нам свої любов, турботу".

Микола Кіндратович втратив батька, коли виповнилося 6 років. То яким було його дитинство, коли мамі самій довелося ставити на ноги дітей і в роки війни, і в нелегкий повоєнний час?

"Наші батьки, – продовжує спогад Софія Іванівна, – прості люди, які чесно й сумлінно все життя трудилися. Жили правдою, і тому нас навчали. В усі часи вони любили і берегли свою родину, свою землю і все, що оточувало".

Скільки себе пам'ятає, Софія Іванівна завжди працювала. Довелось тільки 7 класів закінчити у школі в їхньому селі. А далі пішла на ферму – там і робота стабільна, і заробітки більші. Їй довірили доглядати свиней. Важка то була робота, не завжди жіноча, а тут для невисокої, худенької дівчини – нелегко було. Механізація прийшла на ферми багато пізніше. Спочатку все доводилось робити вручну. Але вона старалась, з ранку до пізнього вечора на роботі. Її старання оцінили. 

Першу грамоту за сумлінну працю та високі показники в роботі  дівчина одержала на районній нараді передовиків сільського господарства, коли їй було тільки 17. Злякалась, не повірила, що це їй така подяка за сумління. А потім ще були десятки різних подяк, грамот, свідоцтв, бо все життя до виходу на пенсію працювала на свинофермі.

Доля колись подарувала Софії Іванівні хорошого, доброго, розумного чоловіка Миколу. Їхні шляхи перетнулись у сільському клубі. Сподобались один одному. І поніс їх вир у сімейне життя, вплітаючи в нього різні кольори.

"Ніби й немало прожили, – з гордістю нині говорить ювілярка, – а я ні на хвилину не шкодую за прожитим. Змолоду і нині завжди працювали, ніякої роботи не цурались. Все разом, допомагали один одному".

Микола Кіндратович шоферував в колгоспі. І нині його пам'ятають як знаючого в техніці працівника, доброго товариша, який завжди приходив на допомогу. Він добрий господар, сім'янин. Іноді дивувався невтомності своєї дружини, бо обід завжди був вчасно приготовлений її дбайливими, вмілими руками. А головне – зігрівало відчуття теплого, спокійного, домашнього затишку, яке кликало з будь-яких доріг.

В житті – як у  житті: всього буває. Доля не раз випробовувала їх почуття, але вони мудро виходили з різних ситуацій, змогли вистояти у непростому вирі буття. Пам'ятає Софія Іванівна, як захворів син. Лікарі поставили невтішний діагноз – за ніч посивіла. Але знайшла сили і нині підтримує свою кровинку.

Дивлюсь на цих, не по роках моложавих, хороших людей, і бачу в кожному русі, погляді глибоку повагу, шану один до одного, а ще, як і колись, – любов. Тільки десь там вчувається мелодія слів: "а роки летять, а роки летять, їх навіть на крилах не можна догнать".

Колись Софію Іванівну знали в селі як добру, вмілу господиню. Жодне весілля не відбулось без її допомоги. А  смачні пахучі короваї – це її талант. І нині, хоч роки на осінь повернули, вона завжди турбується, щоб і в хаті, і на городі був порядок, а доброю опорою та допомогою є її улюблений Микола Кіндратович, люблячий батько, турботливий дідусь і просто хороший сім'янин.

І не дивно, що навколо їх оселі завжди порядок, осінню сад рясно плодоносить, посаджений і доглянутий господарем, і квіти навкруг милують перехожих – це вже господині рук справа.

У день їхнього ювілею найчутливіших струн їх серця торкались теплі, щирі вітання рідних.

"Наші батьки – найкращі, – навперебій казали люблячі діти. – Мама – це втілення доброти, мудрості, її лагідні теплі руки, люблячі очі, а татові розсудливість, поради, настанови… Де взяти слова вдячності? Вони з нами повсякчас – думкою, любов'ю, молитвою".

А вони і нині, як і колись, ідуть до місцевого храму, аби подякувати Богу, що, хоч і хворіли, а все-таки дожили до такої благородної дати, змогли в свій життєвий вінок вплести багато хороших і добрих справ.

І я приєднуюсь до усіх вітань. Нехай подальша доля родини Вороб'їв буде щедрою на добро, міцне здоров'я, а в родині панують затишок, любов і повага!

Валентина СІЧКАР.

У прекрасні лютневі дні на сімейному календарі подружжя  Миколи Кіндратовича та Софії Іванівни Вороб'їв із Нужеля "засвітилась" дуже гарна дата – 60 років спільного життя.

А тоді, шість десятків літ тому, була сніжна, морозна зима і було їх весілля. Вигравали музики, витанцьовувала молодь на розчищеній дорозі, а молоді серця Софії та Миколи зігрівала любов. Це їх перше почуття стало останнім, і вони змогли зберегти його на все своє життя. І сьогодні в колі родини відзначили славний “діамантовий” ювілей, з щирими вітаннями, музичними, пісенними віншуваннями. Це діти, онуки подбали, щоб у батьків було свято. Вони цього заслужили вмінням жити і працювати.

"Наші рідні, найдорожчі, найкращі батьки, ми завжди захоплювались вами, ви були і є для нас прикладом того, як  любити, поважати один одного, переборювати труднощі. Ми завжди відчували ваші підтримку, розуміння, допомогу. В нас  найкращі спогади дитинства, а нині наші любі дідусь і бабуся ділять свою любов ще на онуків та правнуків", – щиро вітала рідних донечка Зіна, сини Володимир, Віктор та їх родини.

Гордяться, тішаться батьки своїми дітьми, а в очах – і радість, і сум – коли ж вони виросли, коли зміцніли крила у їх дорогих орлят?

60 років відлетіли журавлями. А коли вони пролетіли над їхньою хатою? Ніби вчора почали будувати своє спільне життя, свою спільну долю. Це нині  нова хата, яку колись будували разом, повна достатком і радісним дитячим щебетом.  Тут народилося їхнє трійко дітей, звідси ішли в своє самостійне життя, створили сім'ї, аби дорогих людей радувати онуками. Їх у них – шестеро, ще й дев'ятеро правнучат. Радіє серце батьків.

"Діти, онуки, правнуки, – найбільше наше багатство, наше щастя, наше життя, – говорить Софія Іванівна, посміхається навздогін своїм спогадам. – Коли ж вони виросли? Ніби вчора бігали малими, то шкільні клопоти, то весілля справляли. Ось так у приємних буднях пройшли роки. Хотілось завжди, щоб діти жили в достатку, були гарними людьми. Ось і нині, дивлюсь, світ такий складний, неспокійний, але разом з тим і прекрасний, бо в ньому живе моя сім'я, родина, діти, яких ми завжди вчили любити і поважати людей, бути працьовитими, жити в злагоді з Божими заповідями. Бо людина без віри – як Земля без Сонця. Та й ми з чоловіком не мали того".

І ми   вже разом листаємо важкий спогад дитинства моїх ювілярів.

У Софії Іванівни і Миколи Кіндратовича батьки з діда-прадіда – хлібороби. Та й проживали в сусідніх селах. З теплотою дочка згадує свого батька (хоч і не рідного), але такого люблячого. "На таких ентузіастах, – згадує Софія Іванівна, – як мій батько, відбудовувалось повоєнне село. Він з раннього ранку до пізнього вечора, в будь-яку пору року завжди в  роботі. В селі говорили: "Так, як Іван Ніколайчук, не зробить ніхто. Робота якісна, добротна, відповідальна, любив у всьому порядок – і вдома, і на роботі, "золоті" руки мав.

А мама? Вічна, невтомна трудівниця. На руках її було і домашнє господарство, і нас – четверо дітей, і колгоспна, не завжди легка, праця. Але вона завжди терпляча, чуйна, добра, віддавала нам свої любов, турботу".

Микола Кіндратович втратив батька, коли виповнилося 6 років. То яким було його дитинство, коли мамі самій довелося ставити на ноги дітей і в роки війни, і в нелегкий повоєнний час?

"Наші батьки, – продовжує спогад Софія Іванівна, – прості люди, які чесно й сумлінно все життя трудилися. Жили правдою, і тому нас навчали. В усі часи вони любили і берегли свою родину, свою землю і все, що оточувало".

Скільки себе пам'ятає, Софія Іванівна завжди працювала. Довелось тільки 7 класів закінчити у школі в їхньому селі. А далі пішла на ферму – там і робота стабільна, і заробітки більші. Їй довірили доглядати свиней. Важка то була робота, не завжди жіноча, а тут для невисокої, худенької дівчини –нелегко було. Механізація прийшла на ферми багато пізніше. Спочатку все доводилось робити вручну. Але вона старалась, з ранку до пізнього вечора на роботі. Її старання оцінили. 

Першу грамоту за сумлінну працю та високі показники в роботі  дівчина одержала на районній нараді передовиків сільського господарства, коли їй було тільки 17. Злякалась, не повірила, що це їй така подяка за сумління. А потім ще були десятки різних подяк, грамот, свідоцтв, бо все життя до виходу на пенсію працювала на свинофермі.

Доля колись подарувала Софії Іванівні хорошого, доброго, розумного чоловіка Миколу. Їхні шляхи перетнулись у сільському клубі. Сподобались один одному. І поніс їх вир у сімейне життя, вплітаючи в нього різні кольори.

"Ніби й немало прожили, – з гордістю нині говорить ювілярка, – а я ні на хвилину не шкодую за прожитим. Змолоду і нині завжди працювали, ніякої роботи не цурались. Все разом, допомагали один одному".

Микола Кіндратович шоферував в колгоспі. І нині його пам'ятають як знаючого в техніці працівника, доброго товариша, який завжди приходив на допомогу. Він добрий господар, сім'янин. Іноді дивувався невтомності своєї дружини, бо обід завжди був вчасно приготовлений її дбайливими, вмілими руками. А головне – зігрівало відчуття теплого, спокійного, домашнього затишку, яке кликало з будь-яких доріг.

В житті – як у  житті: всього буває. Доля не раз випробовувала їх почуття, але вони мудро виходили з різних ситуацій, змогли вистояти у непростому вирі буття. Пам'ятає Софія Іванівна, як захворів син. Лікарі поставили невтішний діагноз – за ніч посивіла. Але знайшла сили і нині підтримує свою кровинку.

Дивлюсь на цих, не по роках моложавих, хороших людей, і бачу в кожному русі, погляді глибоку повагу, шану один до одного, а ще, як і колись, – любов. Тільки десь там вчувається мелодія слів: "а роки летять, а роки летять, їх навіть на крилах не можна догнать".

Колись Софію Іванівну знали в селі як добру, вмілу господиню. Жодне весілля не відбулось без її допомоги. А  смачні пахучі короваї – це її талант. І нині, хоч роки на осінь повернули, вона завжди турбується, щоб і в хаті, і на городі був порядок, а доброю опорою та допомогою є її улюблений Микола Кіндратович, люблячий батько, турботливий дідусь і просто хороший сім'янин.

І не дивно, що навколо їх оселі завжди порядок, осінню сад рясно плодоносить, посаджений і доглянутий господарем, і квіти навкруг милують перехожих – це вже господині рук справа.

У день їхнього ювілею найчутливіших струн їх серця торкались теплі, щирі вітання рідних.

"Наші батьки – найкращі, – навперебій казали люблячі діти. – Мама – це втілення доброти, мудрості, її лагідні теплі руки, люблячі очі, а татові розсудливість, поради, настанови… Де взяти слова вдячності? Вони з нами повсякчас – думкою, любов'ю, молитвою".

А вони і нині, як і колись, ідуть до місцевого храму, аби подякувати Богу, що, хоч і хворіли, а все-таки дожили до такої благородної дати, змогли в свій життєвий вінок вплести багато хороших і добрих справ.

І я приєднуюсь до усіх вітань. Нехай подальша доля родини Вороб'їв буде щедрою на добро, міцне здоров'я, а в родині панують затишок, любов і повага!