Повідомлення в номер /

Т. Г. Шевченко.

Разом із цими святими словами свого національного пророка Тараса Шевченка українці флешмобом  відреагували на нещодавно мовлені Володимиром Зеленським слова: "Какая разніца?".

"Мовляв, "какая разніца" – українська чи російська мови, Церква московська чи наша українська, НАТО чи путінський договір про колективну безпеку, так званий ташкентський пакт? 

Або:  якщо "Мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз", то, дійсно, "какая разніца", який пам'ятник і  що за провулок, ти патріот чи малорос. Справді, такого рядка в паспорті немає, але йдеться не про документ. Ідеться про ступінь нашої громадянської совісті, про стан громадянської душі", – наголосив екс-президент  Петро Порошенко у вітальному слові з нагоди Дня Соборності України 22 січня 2020 року.

Важливо саме тут, на цьому місці, нагадати слова Катерини ІІ: "Щоб нам зберегти імперію, нам не досить знищити лише самоврядування України. Нам треба, насамперед і найголовніше, знищити українську мову".

"Розпад Радянського Союзу – це найбільша катастрофа ХХ століття", – часто повторює В. Путін. З приводу цього хочу нагадати слова Петра І: "Отторжение малорусского народа от государства нашого может быть началом всех наших бедствий". А сьогодні більш радикально налаштовані московити проти України стверджують:

"Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом суверенного государства наносит существенный удар по геополитическим  интересам России. Дальнейшие существование унитарной Украины недопустимо" ("Основы геополитики РФ: пособие для дипломатов и международных политиков".  М. Арточев, 1997.).

Ці шовіністичні заклики В. Путін добре запам'ятав, ще навчаючись в академії КДБ. Тому-то сьогодні московські орди сунуть на Україну. По всій  Росії -Московії та Україні йде шалена пропаганда ідеї "руського міра", "общего Отечества", "єдіной Церкви", "єдіного народа".

Звичайно, всі питання русифікації, які виходять із брудного антиукраїнського джерела, ми розглянути не можемо, бо не дозволяє формат газети. Зупинимось хоча б фрагментарно на болючій донині темі.

ххх

Свої витоки русифікація (тобто великодержавна ідеологія) бере початок з днів, коли Петро І (1721 р.) повелів іменувати свою державу Московію зі всіма загарбаними територіями "Российской империей". Саме тоді з'явилась ідея "великой России",  "русского мира",  "общего Отечества". Саме цей міф і покладений в основу національного самовизначення російської політики. Вилучити його – і багато чого зміниться в свідомості росіян.

Російські ідеологи стверджують, що велике Московське князівство (згодом – Російська імперія, Радянський Союз, нині Російська Федерація) ніколи не були завойовниками. Вони тільки об'єднували російські землі навколо свого політичного центру  – Москви. Однак нагадаю читачам, що лише за Катерини ІІ були завойовані Північне Причорномор'я, Крим, Північний Кавказ, західноукраїнські, білоруські і литовські землі. Дещо пізніше були завойовані Грузія (1801 р.), Казахстан (1865 р.), Азербайджан (1811 р.), Фінляндія (1809 р.), Басарабія (1812 р.) та інші.

Подібне "підкорення", тільки в дещо іншому варіанті, відбулося і з Україною в 1654 році (Переяславська рада). За цією угодою Україна перетворилася в покріпачений  придаток Російської імперії. А Київська Митрополія – в єпархію.

Ідеологія "світового комунізму" стала продовженням міфу "руського міра", що  склався після Другої світової війни. Комуністичну ідеологію, імперію зла за злочини ніхто не засудив, не покарав. І ось путінський рецидив – Чечня, Абхазія, Північна Осетія, Придністров'я,  Грузія, тепер Україна.

Пропаганда Путіна вже перевершує геббелівську. Нині весь світ побачив і навіть засліплені українці на Сході зрозуміли:  під маскою "старшого брата"  сучасний російський фашизм намагається реалізувати свою ідею "руського міра", "велікой Росії", "єдиной Церкві".

Тому-то Петро Порошенко, звертаючись до лідерів "Великої сімки" (квітень 2017 р.) сказав: "Чим більше світ годує російського крокодила, тим сильніше він хоче їсти. Але це стосується не тільки зовнішньої політики, а й внутрішньої. Ми маємо пам'ятати: чим менше "руського міра" в Україні, тим більше шансів в українців вижити".

На цей комплекс міфів завжди працювали й нині працюють в Росії історична наука, художня література, радіо, кіно, телебачення  – все, що доходило й доходить до масового споживача на підсвідомому  рівні, формуючи  світогляд і поведінку кожного росіянина протягом всього життя, тобто витворюючи не тільки історію народу, але й сам народ – народ жорстокості, народ завойовника.

Саме цей міф переконав росіян, що ми, українці, є  "малоросами", "молодшим братом", що українська мова не "благодатна", "мужицька". 

ххх

Історія знає дві головні форми  русифікації:  зовнішню і  внутрішню. Зовнішня – це  прямі заборони на вживання української мови, насамперед, у стратегічних царинах: освіті, науці, політиці, економіці, бізнесі, ЗМІ, книгодрукуванні, Церкві. Класичним виявом цієї форми був Емський  указ 1876 р. імператора Олександра ІІ. Однак найреакційнішими стали  укази імператриці Катерини ІІ.

Внутрішня форма русифікації, винахід вже совєтських ідеологів, – це втручання в сам організм мови на всіх його рівнях: звуковому, граматичному, лексичному,  словниковому й фразеологічному – з метою нав'язати українському народу (українській мові) чужорідні російські моделі словотвору, граматичні закінчення, звуки, й навіть літери.

Щоб уможливити свавільне втручання в систему мови, совєтська Москва знищила фактично цілу школу українського мовознавства, понад три чверті письменників; заморила голодом мільйони селян –  питомих  носіїв мови. Після такої "зачистки", яку провідний соціолінгвіст  Лариса Масенко зі всіма на те підставами називає "лінгвоцидом", українська мова, по суті, залишилася без захисту перед масивною русифікацією, що   проводилася через систему освіти, пресу, телебачення, радіо, театр, кінематограф.

Логіка русифікації виходить із розуміння того, що мова завжди була і є основним виявом національної ідентичності кожного народу, "кодом нації", держави. Без української мови немає й не може бути українців, як без китайської – китайців, польської – поляків, французької – французів і т. д. Зникає мова – зникає нація – зникає держава. Русифікація України – це справа не одного дня. Вона триває вже 300 років. Але найбільшого апогею досягла за Путіна. І ось тепер зі зброєю в руках через наші кордони лізуть московські орди. Московський "руський мір" Повзе, як чума.  

В українському театрі, якому царат дозволив гастролювати в Московщині, українською мовою заборонялось розмовляти всім, крім сільських персонажів. Герої з інтелігенції  й шляхти мусили розмовляти російською. Саме так русифікатори намагалися встановити  стійку асоціацію української мови із селом. Мовляв, сама українська ідентичність – це ідентичність селюка-провінціала.

Десятиліттями етнографічна   "шароварщина" була чи не єдиною дозволеною формою існування української культури. Імперія  – і царська, і совєтська – відкрито, а іноді й приховано сприяли тому, щоб "шароварщина" розвивалася і в міському середовищі,  виходила поза межі села. І, як наслідок, цілі покоління українців бачили себе лише в контексті сільської вишиванки, яка символізувала тебе українцем, навіть не допускала думки, що українство може бути інтелектуальним, модерним, престижним. Таке саме бачення підтримували й відтворювали ті серед інтелігенції, хто ідеалізував селянство як найвищий вияв українського патріотичного духу. Навіть і сьогодні високий патріотизм українцям мислиться лише через вишиванку. 

Нині стало модним, особливо серед чиновників, політиків, бізнесменів, "засвітити" себе перед громадськістю  великим патріотом, одягаючи вишиванку. Але чи завжди це відповідає духу людини, її переконанням, її вчинкам? На жаль – не завжди.

Студент Львівського педагогічного інституту Сташинський, пізніше агент КДБ, який вбив Степана Бандеру, також носив вишиванку. Його  світлина нині зберігається в краєзнавчому музеї м. Любомля. Тому лише вишиванка, як на мене, не є і не може бути виявом високого патріотизму, духу особи, її вчинків.

Втручання  в систему мови робило з повнокровної й своєрідної української мови жалюгідну подобу "великого й могучого русского языка". Українська ж незмінно подавалася і подається сьогодні, як кумедний і недолугий діалект дикуватих селюків-"хахлів", а ще частіше буржуазних націоналістів, зрадників і дволичних  мазепівців, петлюрівців, а тепер бандерівців.

У свідомості інородців совєтської імперії невідступно формувався міф про те, що російською розмовляє цілий світ, що найкращі твори масового письменства видаються винятково російською мовою. У психології малороса стійко запанувало й панує досі переконання, що без російської українська мова недостатня, нею не можемо спілкуватися із зовнішнім світом так, як це роблять рідними мовами французи, поляки, німці, греки… Для цього малорос використовує російську мову. 

Досягнення творчого таланту українців й "інших інородців"  імперії  всіляко замовчувалися від світу (Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Володимир Денисенко, Леонід Осика).

Головною метою такої русифікаційної логіки було зробити так, щоб українці "добровільно" відмовилися від своєї мови, як від непрестижної  "хохляцької" і переходили самі й переводили власних дітей на російську.