Повідомлення в номер / "Какая разніца", або Історія і логіка русифікації

Така «добровільна» саморусифікація нібито позбавляла мільйони українців  пекучого тавра неповноцінності, ознак недолюдини. Відтак ширився масовий рух по всій совєтській Україні за звільнення дітей від вивчення в школах української мови й літератури. 

Пригадаймо: навіть в українських школах для вивчення російської мови класи ділили на групи, а вивіски на школах були написані російською. Майже в усіх вишах викладання також проходило російською мовою. Декому ставало “соромно” спілкуватись українською. 

Російськомовні особи (навіть потенційні українці) вимагали від нас у спілкуванні переходити на російську, що нерідко ми й робили. Ви думаєте, росіяни неспроможні вивчити українську,  проживши в Україні 50–60 років? Здатні! Не хочуть: «краще бути зґвалтованими, ніж українізованими» – це їхній принцип і основа спілкування.

– Я добре знаю вашу “бандерівську” мову, – звертаючись українською, зізнається мій співрозмовник, – але не хочу, не маю морального права зраджувати свій «національний язик, на котором  разговарівал Лєнин».

Однак, не той сьогодні Миргород, Хорол – річка не та.  Українці не ті, що були вчора. Лише на Рівненщині у 100% шкіл уроки проводяться тільки українською мовою. За їх кількістю область є  абсолютним лідером. Окрім Рівненщини, найбільший відсоток україномовних шкіл – на Волині (99,9%), Тернопільщині (99,8%), Вінничині (99,6%), Чернігівшині (99,6%), Київщині (99,6%), Житомирщині (99,5%). 

Загалом по країні навчання ведеться українською мовою у 89,7% шкіл, і лише 9, 4% припадає на російськомовні школи. Інерція фіктивної престижності російської мови продовжується й тепер, навіть всупереч агресії Росії проти України.

Російщина (мова й культура) сьогодні дедалі ширше символізує «руський мір», політичну агресію Путіна, запеклу ксенофобію.

ххх

Путін і вся пропагандистська машина Кремля звинувачують нас в утиску російської мови в Україні. А війна на Донбасі – це «війна захисту російськомовних українців», як заявив в кулуарах ПАРЄ Слуцький, представник російської делегації. Таку позицію російської делегації народний депутат України Олексій Гончаренко назвав ідіотизмом. «Я знаю більше віршів російських поетів, ніж Слуцький… Нам не потрібний ваш захист… Ви вбиваєте українців під приводом того, що захищаєте російськомовних. Ви – бандити і вбивці. Звичайно, не ви особисто, ви пропагандисти, які обслуговують Путіна за 30 срібняків. У певному колі пекла горітимете і ви, за сотні тисяч вбитих і покалічених людей наших, за вбитих своїх братів-росіян, яких ви разом з Путіним грабуєте з ранку до ночі», – наголосив О. Гончаренко.

Сьогодні основним знаряддям русифікації є українське телебачення. Воно всюдисуще й всепроникливе.  В Україні фактично не існує телевізійного  каналу, що не практикував би русифікацію в тій чи іншій формах ( новини, аналітичні програми, ток-шоу, фільми, концерти, конкурси, дитячі програми). В багатьох випадках російська мова домінує над українською, а звідси російські смисли, вартості, ідеологія, світогляд.  

Російськомовний диктор чи ведучий користується російською мовою, як рідною. Зазвичай, ми чуємо мову освіченої людини з  багатим словниковим запасам. Однак вона не здатна вимовити хоч кілька власних речень українською (Савік Шустер, Євгеній Кісєльов та  інші). Вітчизняне телебачення України не лише масово завозить до нас цих «ретрансляторів» імперських смислів, байдуже, в які б   позірно ультрапатріотичні обгортки вони не ховалися. Ніби в нас талановитих людей немає. Але, зрештою,  «какая разніца»…

Більше того, ці «вороги» демонструють відкрито небажання  або інтелектуальну неспроможність вивчити українську мову, що є відвертим виявом неповаги до українців.

Правда, в нас є і такі телеведучі, які не просто вивчили українську мову, а опанували її, як мову «солов’їну», як мову духу народу. Типовим представником є телеведучий Олексій Суханов вечірньої програми «Говорить Україна». З його вуст ми  чуємо не спотворену українську мову, а мову, яка  забарвлює весь звуковий фон мовлення. Лунають нові слова та вислови, які свого часу були витіснені із ужитку російськими і забуті.

ххх

Згадаймо віщі слова Т. Шевченка, звернені до української інтелігенції (слов’янофілів), яких поет таврує за те, що вони далекі від мови свого народу (теж слов’янської) через те, що вона «мужицька»:

Чи не є ці слова поета пророчими і для окремих наших сучасників? Особливо для чиновників, депутатів, політиків? Микола Гоголь відзначив: «Справжня національність перебуває… в самому духові народу, його мові». Ознаку  освіченості особи завжди визначали за її мовою.

Якщо порівняти окремих українських чиновників, політиків, громадських діячів, журналістів, телеведучих, діячів культури, подекуди  навіть нинішніх поетів, із їхніми колегами в країнах Заходу, то в очі впадає низький рівень їхньої мовної компетенції,  освіченості.

Для американського, англійського, польського чи французького, – радіоведучого або журналіста володіння бездоганно своєю мовою є обов’язковою умовою того, щоб отримати хорошу престижну і високо оплачену працю. В Україні поки цього немає.

У країнах Заходу на рівні держави і громадських організацій культивують сакральне ставлення до рідної мови. Існують навіть престижні конкурси, відзнаки, премії й привілеї, якими нагороджуються особи за блискуче володіння, популяризацію й розвиток національної мови.

Варто зазначити й таке. Кожен із нас нескінченну кількість разів був у ситуації, коли ті, хто зобов’язаний обслуговувати нас в закладах торгівлі чи у сфері розваг, вперто ігнорують українську мову клієнта й обслуговують нас російською. Дуже часто такі люди є питомими українцями  й поза працею спілкуються між собою в сім’ї українською. Така дивна, на мій погляд, мовна поведінка на публіці – це відгомін (відчуття)  комплексу неповноцінності рідної мови. 

Свою рідну мову, людина уражена цим «вірусом»- комплексом сприймає як нижчу, неправильну, погану, а імперську як вищу, благодатнішу, правильну. Такий мовний комплекс викликає відчуття сорому за «материнську мову». В часи совєтів таких громадян було в межах 70%. За роки незалежності цей прошарок значно зменшився.

В ті часи одним із способів поширення неповноцінної української мови була теза: мовляв, «какая разніца», якою мовою спілкується особа, важливо, щоб вона була патріотом, любила Україну. Але нам не однаково, яка мова. Українська консолідує , об’єднує. Адже національна мова – це код нації, держави. Нам не однаково, що тисячі студентів з інших  країн світу продовжують здобувати освіту в Україні російською мовою, поширюючи у світі не українську, а російську культуру, її вплив і сенс життя.

l 

Велика  частина нового покоління західних експертів з України не бажають за потрібне оволодіти українською мовою, знаючи, що на практиці ключем до пізнання України є російська.

За церату й совєтської влади на неросійських територіях Московської імперії талановиті люди могли себе реалізувати лише за умови, що вони русифікувалися і мовно, і культурно. Досить згадати таких українців, як режисери Сергій Бондарчук, Григорій Чухрай, Роман Віктюк, актори Людмила Гурченко, Сергій Петренко.

Прикладів тут десятки. За роки незалежності в Україні не з’явилося жодної української зірки екрана, що стала б символом українськості – таких,  як Алан Делон чи   Жан Маре, що  символізують Францію, Хав’єр Бардем і Пенелопа Крус – Іспанію, Леонардо Сбаралія – Аргентину чи Мадс Міккельсен – США. Всі ці та інші знаменитості змогли досягнути статусу національних зірок завдяки тому, що свій геній вони реалізовували  національною, а не чужою мовою. Із цієї ж причини чимало талановитих українців так і не стали зірками свого народу, бо чи то в силу обставин, чи то за власним вибором  часто “роздвоювалися” на екрані. 

Як тільки влада помінялась, знову почались наступи на українську мову та українство взагалі. Яскравим прикладом цього є заява президента «какая разніца». Лунають голоси про перегляд Закону про мову.

Нещодавно багатьох обурила і шокувала заява  продюсерки каналу  «1+1» Олени Єремєєвої про те, що мелодрами телеканалу на 2020 рік були зняті винятково російською, оскільки українська більше підходить для комедійного жанру.

Ось так! Простіше кажучи – ваша «мужицька мова» непридатна для високого кіно. Тож виходить, що і «руським міром» нас «бомбить» і Москва, і Київ. «Нікакой разніци!». Ганьба!!! Адже це є порушенням Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної»!

Пам’ятаймо! Розхитування ситуації всередині України проходить руками самих українців, для чого використовують вплив проросійських каналів і «п’ятої колони».

ххх

Зауважу: ті, хто сьогодні намагається повернути українську мову в категорію малоросійської, мають спуститися з путінського великоруського п’єдесталу в реальність, у якій, за даними минулорічного опитування КУМВ, майже 80 % наших громадян є активними споживачами саме українського контенту (продукції).

Політика мовної русифікації – це зброя Москви в гібридній війні з Україною.

В основі багатовікової агресії Москви проти України, її ненависті якраз лежить українська мова. Адже вона сильніша за будь-яку зброю. І  це досить добре засвоїв Путін, розуміючи,  що захистом України є не тільки артилерія, ракети, армія, не тільки добровольчі батальйони, волонтери, а, в першу чергу, наша рідна українська мова. Українцям треба просто розмовляти українською: вдома, на роботі, на вулиці. І в храмі теж молитва має бути  українською. Тоді ніяка орда нічого не вдіє!  «Бо на сторожі коло них поставлю слово!» – говорив Пророк української нації Тарас Шевченко. Він знав, що казав, бо Слово дійсно ніколи не згасне і нічого не злякається. І це Слово має бути українським!

Українське Слово – це слово воїнів, героїв і шляхетних лицарів. Воно сильніше меча. Досить почути  прості українські слова: «Слава України!», як мільйони українців відповідають: «Героям Слава». І ворогам стає моторошно.

Я не хотів би, щоб мої слова сприйняли,  як «полювання на відьом» і щоб  вони стали ще одним приводом для розхитування ситуації в країні.

Однак так і хочеться вигукнути: «Божевільні, схаменіться, бо лихо вам буде!». Не брудніть, не обпльовуйте історію, рідну мову, не гнівіть Господа! Адже ми так далеко відійшли від правди, що стали вагатися, чи треба нам повертатися до рідної мови, до своєї хати, до своєї матері.

Любіть Україну!