Молитва творить чудеса
Оксана Ковальчук виховує сина з особливими потребами. Але вона не впадає у відчай і всіма своїми силами, як тільки може, ставить дитя на ноги.
Оксана рано вийшла заміж і вже у 20 років народила свого первістка Павлика. Пологи були передчасними - на 36 тижні вагітності. Хлопчик був майже при смерті.
– Мені боляче було дивитися на дитинку, - розповідає мама Оксана. -Тоді мене ніхто не підтримував ні морально, ні матеріально. Я сама билася, як риба об лід. Дитя поклали в реанімаційне відділення, я не знала, що далі робити.
Молода мама була в розпачі: ручка в Павлика була затиснута - одним словом, цілий букет «мінусів», надбаних при пологах, і всього того, чого не мало би бути у новонародженої дитини. Хлопчик народився з патологією. Лікарі сказали, що він не ходитиме і не говоритиме - буде, як овоч. І, дійсно, Павлик до року не вимовив жодного слова. Але мама наполегливо займалася з дитиною, і хлопчик після року сказав перше слово “ баба” і навчився тримати ложку.
– Це було для мене, як свято, - каже Оксана Ковальчук. - Щось нове скаже, щось у поведінці змінилося - все для мене таке дороге і радісне. Адже я прикладала всі зусилля, щоб поставити синочка на ноги. Всі процедури, які казали лікарі, робила вдома до семи місяців сама. А потім почалося ходіння по лікарнях. За рік ми були вдома лише чотири місяці. А решта - біля сина в лікарні. Боляче дивитися на всі страждання і муки Павлика. До семи років хлопчик ходив біля стіни (але не самостійно). У нього ноги були в різні сторони (навіть штани не можна було одягнути на дитину).
Важко Оксані справлятися з проблемами сина, адже чоловік залишив сім’ю і не переймався долею дитини. Мама мусила тягнути лямку сама: Оксана уявляла, як купить машину-«чобіток», щоб коляску сина возити, зробить пандус біля свого будинку, щоб Павлику було зручно заїжджати до хати.
Одного разом Оксана з синочком пішли до церкви, і там їх побачив лікар з Рівного Олександр Марискевич (його знали у всій Україні). Він підійшов до мами і, глянувши на Павлика, сказав:” Я лікар і можу вам допомогти. Отут моя робота...” Це була їхня перша зустріч. Спитавши дозволу у священика, Олександр В’ячеславович у церкві на лавочці став вправляти і ставити на місце кістки Павлику, дав номер свого телефона і почав працювати з дитиною.
– Через пару днів я побачила, що Павлик уже пробує стояти самостійно біля дивана. Йому було сім років і 2 тижні, – ділиться пережитим Оксана. – Я тоді обдзвонила всіх родичів і знайомих, ділячись гарною новиною: Павлик пішов!
Лікар Олександр В’ячеславович не залишив цю сім’ю без уваги. Він за лікування не взяв жодної копійки. їздив з Оксаною і малим по усіх монастирях, жили деякий час у Києві в готелі для паломників, каталися по Дніпру. Усі фінансові витрати Олександр Марискевич узяв на себе. Він хотів хлопчику подарувати радість життя і побачити результат своєї праці. Але півроку тому лікар раптово помер. Дуже шкода, бо багатьом людям допомагав ставати на ноги. Хай добрим словом згадають його всі, кому допоміг.
Оксана Ковальчук дякує Богу, що вони зустріли такого чудового лікаря, завдяки якому Павлик ходить хоч і з дефектом, але самостійно. Хлопчик зараз добре вчиться, співає у студії ”Крок”; де займаються діти з особливими потребами. Ще тренується у спортзалі, живе активним життям.
Три роки тому Оксана вийшла заміж за Володимира Ковальчука, який замінив Павлику тата.
– Чоловік любить мого сина, як свого, - каже Оксана. – Разом щось майструють коло хати, займаються з гантелями і всіма чоловічими справами. Бог дав відповідь на мою молитву. Я Його просила: “Господи, пошли мені доброго чоловіка. А коли якого-небудь, то мені не треба ніякого”.
Зараз сім’я Ковальчуків щаслива, а особливо Павлик, який сам став ходити і дякує Богу, що має такого хорошого тата, який, на відміну від рідного, не кидає його і дуже любить.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: подружжя Ковальчуків із сином Павликом.
Фото з архіву автора.
Оксана Ковальчук виховує сина з особливими потребами. Але вона не впадає у відчай і всіма своїми силами, як тільки може, ставить дитя на ноги.
Оксана рано вийшла заміж і вже у 20 років народила свого первістка Павлика. Пологи були передчасними - на 36 тижні вагітності. Хлопчик був майже при смерті.
– Мені боляче було дивитися на дитинку, - розповідає мама Оксана. -Тоді мене ніхто не підтримував ні морально, ні матеріально. Я сама билася, як риба об лід. Дитя поклали в реанімаційне відділення, я не знала, що далі робити.
Молода мама була в розпачі: ручка в Павлика була затиснута - одним словом, цілий букет «мінусів», надбаних при пологах, і всього того, чого не мало би бути у новонародженої дитини. Хлопчик народився з патологією. Лікарі сказали, що він не ходитиме і не говоритиме - буде, як овоч. І, дійсно, Павлик до року не вимовив жодного слова. Але мама наполегливо займалася з дитиною, і хлопчик після року сказав перше слово “ баба” і навчився тримати ложку.
– Це було для мене, як свято, - каже Оксана Ковальчук. - Щось нове скаже, щось у поведінці змінилося - все для мене таке дороге і радісне. Адже я прикладала всі зусилля, щоб поставити синочка на ноги. Всі процедури, які казали лікарі, робила вдома до семи місяців сама. А потім почалося ходіння по лікарнях. За рік ми були вдома лише чотири місяці. А решта - біля сина в лікарні. Боляче дивитися на всі страждання і муки Павлика. До семи років хлопчик ходив біля стіни (але не самостійно). У нього ноги були в різні сторони (навіть штани не можна було одягнути на дитину).
Важко Оксані справлятися з проблемами сина, адже чоловік залишив сім’ю і не переймався долею дитини. Мама мусила тягнути лямку сама: Оксана уявляла, як купить машину-«чобіток», щоб коляску сина возити, зробить пандус біля свого будинку, щоб Павлику було зручно заїжджати до хати.
Одного разом Оксана з синочком пішли до церкви, і там їх побачив лікар з Рівного Олександр Марискевич (його знали у всій Україні). Він підійшов до мами і, глянувши на Павлика, сказав:” Я лікар і можу вам допомогти. Отут моя робота...” Це була їхня перша зустріч. Спитавши дозволу у священика, Олександр В’ячеславович у церкві на лавочці став вправляти і ставити на місце кістки Павлику, дав номер свого телефона і почав працювати з дитиною.
– Через пару днів я побачила, що Павлик уже пробує стояти самостійно біля дивана. Йому було сім років і 2 тижні, – ділиться пережитим Оксана. – Я тоді обдзвонила всіх родичів і знайомих, ділячись гарною новиною: Павлик пішов!
Лікар Олександр В’ячеславович не залишив цю сім’ю без уваги. Він за лікування не взяв жодної копійки. їздив з Оксаною і малим по усіх монастирях, жили деякий час у Києві в готелі для паломників, каталися по Дніпру. Усі фінансові витрати Олександр Марискевич узяв на себе. Він хотів хлопчику подарувати радість життя і побачити результат своєї праці. Але півроку тому лікар раптово помер. Дуже шкода, бо багатьом людям допомагав ставати на ноги. Хай добрим словом згадають його всі, кому допоміг.
Оксана Ковальчук дякує Богу, що вони зустріли такого чудового лікаря, завдяки якому Павлик ходить хоч і з дефектом, але самостійно. Хлопчик зараз добре вчиться, співає у студії ”Крок”; де займаються діти з особливими потребами. Ще тренується у спортзалі, живе активним життям.
Три роки тому Оксана вийшла заміж за Володимира Ковальчука, який замінив Павлику тата.
– Чоловік любить мого сина, як свого, - каже Оксана. – Разом щось майструють коло хати, займаються з гантелями і всіма чоловічими справами. Бог дав відповідь на мою молитву. Я Його просила: “Господи, пошли мені доброго чоловіка. А коли якого-небудь, то мені не треба ніякого”.
Зараз сім’я Ковальчуків щаслива, а особливо Павлик, який сам став ходити і дякує Богу, що має такого хорошого тата, який, на відміну від рідного, не кидає його і дуже любить.
Галина ОЛІФЕРЧУК.
НА ЗНІМКУ: подружжя Ковальчуків із сином Павликом.
Фото з архіву автора.
Молитва творить чудеса
Залишити коментар