Три сини-герої мами Люби
Волею долі моя земна стежина познайомила мене з родиною Дишків з Ветлів Любешівського району Волинської області.
Повірте, це така хороша, міцна і для прикладу всім українцям родина, що мені дуже хочеться про неї розповісти. Це варто вашої уваги.
А зустрілись ми в лікарняній палаті кардіологічного відділення Ковельського МТМО, куди потрапила я, Руслана Семотюк, вчитель образотворчого мистецтва ЗОШ І–ІІІ ст. с. Уховецька, і моя нова знайома пані Люба, котру тільки-но привезли до палати після операції.
Кожна з нас переживала власні тривоги, болі, хвилювання...
За Любу (59 років) дбайливо турбувалася її донька-красуня, розумниця Наташа (я буду називати всі імена так, як їх називає сама мама Люба). Наташа — хірургічно-операційна сестра клінічно-обласної лікарні м.Києва, а для мами —наймолодша дівчинка з двійнят. Любов Адамівна і Василь Петрович Дишки виховали для України п’ятеро дітей — Віталія, Олю, Володю, Сашу і Наташу. Віталій і Володя — професійні прикордонники-військовослужбовці. Оля, Саша і Наташа за покликом душі і освітою — медичні працівники. Щоб, здавалося б, дивного? Все, як в усіх... Добре, що діти змогли обрати свою стежину, реалізувати себе. Але, повірте, це — щось більше!
Коли в Україну так боляче увірвалося горе зі Сходу, першим із сім’ї на захист Батьківщини добровільно пішов наймолодший з братів Саша – фельдшером Луцького прикордонного загону окремої бойової прикордонної застави. Застава рушила колоною в Донецьку область для охорони державного кордону, забезпечення правопорядку, захисту суверенітету і збереження цілісності рубежів державного кордону України. Згодом Віталій і Володя теж потрапили у це пекло.
І все це — через душу й серце матері і батька.
Тато хлопців Василь не пропустив жодної Божої служби в сільському храмі. А ненька, на жаль, стала раптово хворіти. Однак це страшне випробування вони пройшли!
Всі троє синів-захисників повернулися живими. Хоча при кожній згадці про війну в очах мами Люби з’являється невимовний біль, відчувається напруження і хвилювання. З усієї сили жінка старається стримати свої почуття, адже її боляче зачепила ота «неоголошена» війна.
Я була свідком вдячної синівської уваги, турботи, виваженості, стриманості, любові, яку ваявляли діти до своєї матері.
Напередодні свята жінок — 8 Березня, в нашій палаті був надзвичайно пам’ятний для мене вечір. Якось із мовленого слова Саші потекла річка болючих спогадів. Ці спогади – аж ніяк не його слабкість.
Вони — мужність, хоробрість, подвиг! Вдумайтеся: 21-річний хлопець, фельдшер, випускник медичного училища, який тільки-но встиг отримати перше місце роботи за спеціальністю. І тут — раптова зустріч із невимовним болем, смертю друзів, зрадливими поглядами місцевих, не зовсім зрозумілою тактикою керівництва. При цьому всьому Саші потрібно було весь час бути рішучим, відважним, готовим надати необхідну медичну допомогу.
Ми з його мамою Любою, затамувавши подих, слухали, слухали... А спогади розривали мою душу: “Сплячих хлопців завалило бетонними плитами... Ми стояли на пункті пропуску на Донеччині, у прикордонній смузі з Ростовською областю. Звідти – пряма дорога на Донецьк (зараз там так зване «ДНР»). Перед нами знаходилися маріупольські хлопці. Жодного пораненого не було. Ніби існувала негласна домовленість: донецькі донецьких не чіпали. А коли ми прийнямні, почалися сильні обстріли.
Пункт пропуску був 800 метрів довжиною і 600 – шириною. Там знаходилося 18 приміщень. Після першого ж обстрілу ворог знищив усе вщент– і провізію, і техніку. Спочатку по живій силі не били. З російського боку піднімався безпілотник, фіксував, де техніка, і по ній гатили. 29 днів нас не могли звідти вибити. Але майже з трьох десятків одиниць техніки лишилося всього чотири, все інше повністю знищили. За цей час мали дев’ятеро поранених і одного убитого. Нас рятувало те, що позаду стояли 72-а і 79-а бригади з танками і бетеерами.
Одного дня отримали наказ залишити позиції, бо замикалося кільце. Починався Іловайськ,пам’ятаю, як виходили по «сірій» зоні на Георгіївку, як майор пішов на переговори з білим прапором. Кожну мить наше життя було під загрозою. На заставі «Василівка» 80% місцевих підтримували російську сторону. Прийшов директор школи, питає: «А ви надовго заїхали?». Ми не розуміли, чому він запитує. Тоді пояснив: «Бо ви ж з Волині». Потім почався обстріл.
Застава була двоповерхова. Валили по вікнах, даху. Не витримало перекриття: другий поверх впав на перший. А там спали хлопці... Їх позавалювало. Мене врятувало те, що я саме чергував”.
Після того одразу зателефонував мамі і змушений був сказати, що тепер не знає, коли і як повернеться....
З Божої ласки за 20 днів хлопець вже був удома.
Мама Люба думала, що найстрашніше вже позаду. А ж тут і найстарший син Віталій зізнався, що йде на війну. І це ще не все. Згодом було весілля у середнього Володі. І просто під час урочистостей він повідомив батькам, що теж йде в АТО...
Як вистояла Люба? Небагато таких щасливих матерів в Україні. Чимало їх дочекалися своїх синочків тільки в домовинах.
Повернення синів з фронту батьки називають найбільшим щастям. Потім відгуляли Сашкове весілля, народження донечки Вікторії...
А тепер — раптове загострення хвороби мами Люби. Найближче з дітей на той час був Саша. Виклик реанімобіля, швидка компетентна медична допомога,операція... і наша зустріч в палаті.
І ось святковий день жінок – 8 Березня.
Саша подарував квіти мамі і мені... День був сповнений величезного позитиву і весни... Потім на зміну Саші свою «вахту» продовжила Наташа, яка прилетіла, мов ластівка, із святковим букетом.
В цей день мама Люба ще отримала квіти від Вадима Вавращука, голови спілки ветеранів АТО, який кожну життєву ситуацію, що стосується родин учасників бойових дій, тримає, як-то кажуть, біля серця. Для Люби ця опіка – теж наче від сина...
Вся сім’я тримає між собою тісний мобільний зв’язок. Вони бережуть один одного, а їхнє щастя нехай береже Господь!
Руслана СЕМОТЮК.
НА ЗНІМКАХ: героїня розповіді Любов ДИШКО із сином Сашком; квіти вдячності від голови Волинської спілки ветеранів АТО Вадима Ваврищука; любляча мама з донею Настею.
Фото автора.
Волею долі моя земна стежина познайомила мене з родиною Дишків з Ветлів Любешівського району Волинської області.
Повірте, це така хороша, міцна і для прикладу всім українцям родина, що мені дуже хочеться про неї розповісти. Це варто вашої уваги.
А зустрілись ми в лікарняній палаті кардіологічного відділення Ковельського МТМО, куди потрапила я, Руслана Семотюк, вчитель образотворчого мистецтва ЗОШ І–ІІІ ст. с. Уховецька, і моя нова знайома пані Люба, котру тільки-но привезли до палати після операції.
Кожна з нас переживала власні тривоги, болі, хвилювання...
За Любу (59 років) дбайливо турбувалася її донька-красуня, розумниця Наташа (я буду називати всі імена так, як їх називає сама мама Люба). Наташа — хірургічно-операційна сестра клінічно-обласної лікарні м.Києва, а для мами —наймолодша дівчинка з двійнят. Любов Адамівна і Василь Петрович Дишки виховали для України п’ятеро дітей — Віталія, Олю, Володю, Сашу і Наташу. Віталій і Володя — професійні прикордонники-військовослужбовці. Оля, Саша і Наташа за покликом душі і освітою — медичні працівники. Щоб, здавалося б, дивного? Все, як в усіх... Добре, що діти змогли обрати свою стежину, реалізувати себе. Але, повірте, це — щось більше!
Коли в Україну так боляче увірвалося горе зі Сходу, першим із сім’ї на захист Батьківщини добровільно пішов наймолодший з братів Саша – фельдшером Луцького прикордонного загону окремої бойової прикордонної застави. Застава рушила колоною в Донецьку область для охорони державного кордону, забезпечення правопорядку, захисту суверенітету і збереження цілісності рубежів державного кордону України. Згодом Віталій і Володя теж потрапили у це пекло.
І все це — через душу й серце матері і батька.
Тато хлопців Василь не пропустив жодної Божої служби в сільському храмі. А ненька, на жаль, стала раптово хворіти. Однак це страшне випробування вони пройшли!
Всі троє синів-захисників повернулися живими. Хоча при кожній згадці про війну в очах мами Люби з’являється невимовний біль, відчувається напруження і хвилювання. З усієї сили жінка старається стримати свої почуття, адже її боляче зачепила ота «неоголошена» війна.
Я була свідком вдячної синівської уваги, турботи, виваженості, стриманості, любові, яку ваявляли діти до своєї матері.
Напередодні свята жінок — 8 Березня, в нашій палаті був надзвичайно пам’ятний для мене вечір. Якось із мовленого слова Саші потекла річка болючих спогадів. Ці спогади – аж ніяк не його слабкість.
Вони — мужність, хоробрість, подвиг! Вдумайтеся: 21-річний хлопець, фельдшер, випускник медичного училища, який тільки-но встиг отримати перше місце роботи за спеціальністю. І тут — раптова зустріч із невимовним болем, смертю друзів, зрадливими поглядами місцевих, не зовсім зрозумілою тактикою керівництва. При цьому всьому Саші потрібно було весь час бути рішучим, відважним, готовим надати необхідну медичну допомогу.
Ми з його мамою Любою, затамувавши подих, слухали, слухали... А спогади розривали мою душу: “Сплячих хлопців завалило бетонними плитами... Ми стояли на пункті пропуску на Донеччині, у прикордонній смузі з Ростовською областю. Звідти – пряма дорога на Донецьк (зараз там так зване «ДНР»). Перед нами знаходилися маріупольські хлопці. Жодного пораненого не було. Ніби існувала негласна домовленість: донецькі донецьких не чіпали. А коли ми прийнямні, почалися сильні обстріли.
Пункт пропуску був 800 метрів довжиною і 600 – шириною. Там знаходилося 18 приміщень. Після першого ж обстрілу ворог знищив усе вщент– і провізію, і техніку. Спочатку по живій силі не били. З російського боку піднімався безпілотник, фіксував, де техніка, і по ній гатили. 29 днів нас не могли звідти вибити. Але майже з трьох десятків одиниць техніки лишилося всього чотири, все інше повністю знищили. За цей час мали дев’ятеро поранених і одного убитого. Нас рятувало те, що позаду стояли 72-а і 79-а бригади з танками і бетеерами.
Одного дня отримали наказ залишити позиції, бо замикалося кільце. Починався Іловайськ,пам’ятаю, як виходили по «сірій» зоні на Георгіївку, як майор пішов на переговори з білим прапором. Кожну мить наше життя було під загрозою. На заставі «Василівка» 80% місцевих підтримували російську сторону. Прийшов директор школи, питає: «А ви надовго заїхали?». Ми не розуміли, чому він запитує. Тоді пояснив: «Бо ви ж з Волині». Потім почався обстріл.
Застава була двоповерхова. Валили по вікнах, даху. Не витримало перекриття: другий поверх впав на перший. А там спали хлопці... Їх
позавалювало. Мене врятувало те, що я саме чергував”.
Після того одразу зателефонував мамі і змушений був сказати, що тепер не знає, коли і як повернеться....
З Божої ласки за 20 днів хлопець вже був удома.
Мама Люба думала, що найстрашніше вже позаду. А ж тут і найстарший син Віталій зізнався, що йде на війну. І це ще не все. Згодом було весілля у середнього Володі. І просто під час урочистостей він повідомив батькам, що теж йде в АТО...
Як вистояла Люба? Небагато таких щасливих матерів в Україні. Чимало їх дочекалися своїх синочків тільки в домовинах.
Повернення синів з фронту батьки називають найбільшим щастям. Потім відгуляли Сашкове весілля, народження донечки Вікторії...
А тепер — раптове загострення хвороби мами Люби. Найближче з дітей на той час був Саша. Виклик реанімобіля, швидка компетентна медична допомога,операція... і наша зустріч в палаті.
І ось святковий день жінок – 8 Березня.
Саша подарував квіти мамі і мені... День був сповнений величезного позитиву і весни... Потім на зміну Саші свою «вахту» продовжила Наташа, яка прилетіла, мов ластівка, із святковим букетом.
В цей день мама Люба ще отримала квіти від Вадима Вавращука, голови спілки ветеранів АТО, який кожну життєву ситуацію, що стосується родин учасників бойових дій, тримає, як-то кажуть, біля серця. Для Люби ця опіка – теж наче від сина...
Вся сім’я тримає між собою тісний мобільний зв’язок. Вони бережуть один одного, а їхнє щастя нехай береже Господь!
Руслана СЕМОТЮК.
НА ЗНІМКАХ: героїня розповіді Любов ДИШКО із сином Сашком; квіти вдячності від голови Волинської спілки ветеранів АТО Вадима Ваврищука; любляча мама з донею Настею.
Фото автора.
Три сини-герої мами Люби
Вони — мужність, хоробрість, подвиг! Вдумайтеся: 21-річний хлопець, фельдшер, випускник медичного училища, який тільки-но встиг отримати перше місце роботи за спеціальністю. І тут — раптова зустріч із невимовним болем, смертю друзів, зрадливими поглядами місцевих, не зовсім зрозумілою тактикою керівництва. При цьому всьому Саші потрібно було весь час бути рішучим, відважним, готовим надати необхідну медичну допомогу. 
позавалювало. Мене врятувало те, що я саме чергував”. 
Залишити коментар