Побраталися
Коли втомлене літнє Сонце опускалося спочивати за густим очеретом ставка і стишувався гамір на подвір'ях осель, вони домовлялися знову зустрітися, прихилитися один до одного, пошепки мовити ласкаві, хвилюючі слова.
Уже півроку Максим із Мотрею приходили до одинокої старої верби, яка притулилась на кінчику берега річки, нахиливши свої ще пишні віти до води. Вона щось стиха шепотіла закоханим, але це розуміла тільки Горинь.
Познайомилися хлопець із дівчиною на ринку. Максим мешкав із батьками у віддаленому селі, а Мотря – в районному центрі. Хлопця односельці прозвали дженджиком, бо одягався, наче парубок із міста, мав не відомо в кого запозичені шляхетні манери, вживав красномовні слова, вирізнявся гордовитою поставою. Все це разом приваблювало не одну дівчину.
Та й Мотря виділялася вродою, струнким станом. Так, жарт за жартом, слово за словом, юнак із дівчиною швидко порозумілися. Вечірні побачення, палкі поцілунки, освідчення швидко промайнули. Бо небо не завжди чисте, блакитне, а часом вкривається чорними хмарами. Так сталось і в Мотрі з Максимом.
В обідню пору на жнивному полі дівчині стало зле, аж потемніло в очах. А тіло мов хтось вивертав із середини, як у діжці тісто. Вдома напоїли її трав'яними чаями – і над ранок полегшало. Згодом повторилося. Досвідчена мати запримітила ознаки вагітності. В хаті кілька днів і ночей не стихали крик, сльози, благання. Мотря розповіла про все Максимові. Хлопець побілів, в очах спалахнув жах. Врешті опанував собою і мовив:
– Нам іще рано одружуватися. Я домовився з повитухою, вона все зробить. Не бійся, я тебе не покину…
Не пам'ятає Мотря, як виповзла із хати повитухи, повільно переступаючи ногами. Опам'ятавшись, побачила схилених над собою, стурбованих матір і сестер. Кілька днів дівоче тіло відчайдушно боролося з недугою, але життя повільно згасло – серце не витримало.
Ховало дівчину майже все село. Йдучи в похоронній процесії, жінки перешіптувались, згадуючи недобрим словом Максима, скрутно похитуючи головами.
Зболений горем, розгніваний Мотрин батько кілька разів ходив до дядька Максима, адже племінник завжди ночував там після побачень. Пересварившись, погрожував поліцією, але вертався ні з чим. Хлопець не був на похороні. Не бачили його й пізніше. Мов у воду канув…
Стишилися розмови, відправили роковини з дня смерті Мотрі. Жінки пліткували на інші теми, заживали роз'ятрені рани в серцях згорьованих батьків. Тоді вигулькнув, мов Пилип із конопель, Максим. Він, мовби нічого не сталося, як повитиця на городі, вився на Великдень серед гурту дівчат. Із першого вечора запримітив веселу Настю – струнку, з пишною, довгою русявою косою, з білим, наче вмиваним молоком, обличчям.
Головним і вирішальним для залицяльника було те, що дівчина – з багатого роду. Освічена та хазяйновита. Домігся провести додому, наполіг і отримав обіцянку на друге побачення. І хоч знала Настя про трагічну долю Мотрі, але слова облесливі, блудливі, клятви хлопця затуманили її розум, засліпили її голубі очі. Не відмовилась, коли Максим запропонував одружитися, попросив благословення в батьків Насті. А вони радо прийняли майбутнього зятя, адже, за словами Максимового дядька, сім'я нареченого – господарська.
…У церкві від великої кількості свічок було тепло, навіть гаряче. Пряний ладановий запах паморочив принишклих людей, котрі, не відводячи очей від пари молодят, слухали слова священика. Раптом за високими церковними вікнами потемніло так, мов на білий день хтось накинув рядно. Почувся спершу тихий, а потім гучніший барабанний стукіт дощу з градом по залізних банях церкви.
Ударив грім, погасли свічки. Перед вікнами пролетіла рожева блискавка, затремтіла під ногами людей підлога, задзенькали шибки. Люди, зіщулившись, поприсідали і зашепотіли молитву. Грім і блискавка повторилися ще й ще. Здавалося, земля розколеться навпіл – і храм разом з усіма людьми провалиться в безодню.
Не чутно було слів священика, голосів хористів на крилосі, які намагалися відвернути увагу парафіян від стихії. Врешті стихло. Коли весільна процесія вийшла з церкви, всіх вразило побачене: зламане гілля старезних ясенів лежало у всіх закутках церковного подвір'я, молода тополя, не втримавшись корінням у землі, безсило похилилася, дощові води спішно несли за собою на дорогу сміття і багнюку.
Поволі люди заспокоїлися. Весілля тривало на обійсті Настиних батьків. Але недовго забавлялися гості, бо з-за лісу виповзла грізна хмарна навала, несучи поривчастий вітер, градобій і громовицю. Змовкли музики, стихли вівати. Стихія ще з більшою силою, ніж раніше, зловтішно виливала на весільних гостей усю свою силу, лють і ненависть.
Не вдалося завершити весілля, як велося в народних обрядах, навіть не відбулася церемонія зав'язування нареченої в хустку. Розчаровані гості передчасно розійшлися по домівках.
Було про що говорити в селі. Й лише мудра, глибоко віруюча вдова Агафія, зводячи до небес вицвілі від важко прожитих літ очі, весь час хрестилася і повторювала: "Наказаніє Господнє…".
…Хоч як намагався господарювати Максим, адже до батьківського наділу приєднався Настин земельний посаг, молодому господареві це не вдавалося. Дійшло до продажу шматка землі, бо треба було якось давати собі раду. Занепокоєний тесть дав зятеві ще й коня. Але не допомогло, бо Максим не мав до господарки ні хисту, ні бажання.
Врешті він, наперекір Насті й родичам, вирішив перейти польсько-радянський кордон, бо брат давно йому обіцяв у східній УРСР роботу з доброю платнею і квартиру. Там Максим скоїв якийсь злочин (подейкували, що шахрайство) – і його з дружиною вислали до Сибіру.
Багато працьовитих українців, опинившись там, влаштовували своє бодай сяке-таке, але життя, тримали господарку. Максим шукав легкого шляху, тож зв'язався з бандитами. Забув про своє кохання, про обіцянки турбуватися про дружину.
Настя, щоби прогодувати себе, бо дітей їм Господь не дав, пішла працювати в бригаду, де на рівні із чоловіками вантажила вкриті льодом соснові колоди. Одного дня колода вислизнула з тендітних жіночих рук і придушила Настю насмерть.
Сусіди, бо Максим розгулював невідомо де вже пів місяця, поховали жінку по-християнськи на селищному цвинтарі серед дрімучої тайги. Не повідомили про це родичам на її батьківщині, бо не знали адреси. Згодом і Максим загинув при поділі награбованих грошей…
Так через одну людину з'явилися на світі дві могили: одна – на сільському цвинтарі волинської землі, інша – в сибірській мерзлоті Росії. Їх ніхто не відвідує, бо рід давно перебрався до інших світів. Лише Зрада й Гріх, побратавшись після цього, довго витали довкіл, зловтішаючись і нагадуючи людям, що вони ще існують у цьому шаленому, непередбачуваному світі.
Григорій ВОЛЯНЮК.
Коли втомлене літнє Сонце опускалося спочивати за густим очеретом ставка і стишувався гамір на подвір'ях осель, вони домовлялися знову зустрітися, прихилитися один до одного, пошепки мовити ласкаві, хвилюючі слова.
Уже півроку Максим із Мотрею приходили до одинокої старої верби, яка притулилась на кінчику берега річки, нахиливши свої ще пишні віти до води. Вона щось стиха шепотіла закоханим, але це розуміла тільки Горинь.
Познайомилися хлопець із дівчиною на ринку. Максим мешкав із батьками у віддаленому селі, а Мотря – в районному центрі. Хлопця односельці прозвали дженджиком, бо одягався, наче парубок із міста, мав не відомо в кого запозичені шляхетні манери, вживав красномовні слова, вирізнявся гордовитою поставою. Все це разом приваблювало не одну дівчину.
Та й Мотря виділялася вродою, струнким станом. Так, жарт за жартом, слово за словом, юнак із дівчиною швидко порозумілися. Вечірні побачення, палкі поцілунки, освідчення швидко промайнули. Бо небо не завжди чисте, блакитне, а часом вкривається чорними хмарами. Так сталось і в Мотрі з Максимом.
В обідню пору на жнивному полі дівчині стало зле, аж потемніло в очах. А тіло мов хтось вивертав із середини, як у діжці тісто. Вдома напоїли її трав'яними чаями – і над ранок полегшало. Згодом повторилося. Досвідчена мати запримітила ознаки вагітності. В хаті кілька днів і ночей не стихали крик, сльози, благання. Мотря розповіла про все Максимові. Хлопець побілів, в очах спалахнув жах. Врешті опанував собою і мовив:
– Нам іще рано одружуватися. Я домовився з повитухою, вона все зробить. Не бійся, я тебе не покину…
Не пам'ятає Мотря, як виповзла із хати повитухи, повільно переступаючи ногами. Опам'ятавшись, побачила схилених над собою, стурбованих матір і сестер. Кілька днів дівоче тіло відчайдушно боролося з недугою, але життя повільно згасло – серце не витримало.
Ховало дівчину майже все село. Йдучи в похоронній процесії, жінки перешіптувались, згадуючи недобрим словом Максима, скрутно похитуючи головами.
Зболений горем, розгніваний Мотрин батько кілька разів ходив до дядька Максима, адже племінник завжди ночував там після побачень. Пересварившись, погрожував поліцією, але вертався ні з чим. Хлопець не був на похороні. Не бачили його й пізніше. Мов у воду канув…
Стишилися розмови, відправили роковини з дня смерті Мотрі. Жінки пліткували на інші теми, заживали роз'ятрені рани в серцях згорьованих батьків. Тоді вигулькнув, мов Пилип із конопель, Максим. Він, мовби нічого не сталося, як повитиця на городі, вився на Великдень серед гурту дівчат. Із першого вечора запримітив веселу Настю – струнку, з пишною, довгою русявою косою, з білим, наче вмиваним молоком, обличчям.
Головним і вирішальним для залицяльника було те, що дівчина – з багатого роду. Освічена та хазяйновита. Домігся провести додому, наполіг і отримав обіцянку на друге побачення. І хоч знала Настя про трагічну долю Мотрі, але слова облесливі, блудливі, клятви хлопця затуманили її розум, засліпили її голубі очі. Не відмовилась, коли Максим запропонував одружитися, попросив благословення в батьків Насті. А вони радо прийняли майбутнього зятя, адже, за словами Максимового дядька, сім'я нареченого – господарська.
…У церкві від великої кількості свічок було тепло, навіть гаряче. Пряний ладановий запах паморочив принишклих людей, котрі, не відводячи очей від пари молодят, слухали слова священика. Раптом за високими церковними вікнами потемніло так, мов на білий день хтось накинув рядно. Почувся спершу тихий, а потім гучніший барабанний стукіт дощу з градом по залізних банях церкви.
Ударив грім, погасли свічки. Перед вікнами пролетіла рожева блискавка, затремтіла під ногами людей підлога, задзенькали шибки. Люди, зіщулившись, поприсідали і зашепотіли молитву. Грім і блискавка повторилися ще й ще. Здавалося, земля розколеться навпіл – і храм разом з усіма людьми провалиться в безодню.
Не чутно було слів священика, голосів хористів на крилосі, які намагалися відвернути увагу парафіян від стихії. Врешті стихло. Коли весільна процесія вийшла з церкви, всіх вразило побачене: зламане гілля старезних ясенів лежало у всіх закутках церковного подвір'я, молода тополя, не втримавшись корінням у землі, безсило похилилася, дощові води спішно несли за собою на дорогу сміття і багнюку.
Поволі люди заспокоїлися. Весілля тривало на обійсті Настиних батьків. Але недовго забавлялися гості, бо з-за лісу виповзла грізна хмарна навала, несучи поривчастий вітер, градобій і громовицю. Змовкли музики, стихли вівати. Стихія ще з більшою силою, ніж раніше, зловтішно виливала на весільних гостей усю свою силу, лють і ненависть.
Не вдалося завершити весілля, як велося в народних обрядах, навіть не відбулася церемонія зав'язування нареченої в хустку. Розчаровані гості передчасно розійшлися по домівках.
Було про що говорити в селі. Й лише мудра, глибоко віруюча вдова Агафія, зводячи до небес вицвілі від важко прожитих літ очі, весь час хрестилася і повторювала: "Наказаніє Господнє…".
…Хоч як намагався господарювати Максим, адже до батьківського наділу приєднався Настин земельний посаг, молодому господареві це не вдавалося. Дійшло до продажу шматка землі, бо треба було якось давати собі раду. Занепокоєний тесть дав зятеві ще й коня. Але не допомогло, бо Максим не мав до господарки ні хисту, ні бажання.
Врешті він, наперекір Насті й родичам, вирішив перейти польсько-радянський кордон, бо брат давно йому обіцяв у східній УРСР роботу з доброю платнею і квартиру. Там Максим скоїв якийсь злочин (подейкували, що шахрайство) – і його з дружиною вислали до Сибіру.
Багато працьовитих українців, опинившись там, влаштовували своє бодай сяке-таке, але життя, тримали господарку. Максим шукав легкого шляху, тож зв'язався з бандитами. Забув про своє кохання, про обіцянки турбуватися про дружину.
Настя, щоби прогодувати себе, бо дітей їм Господь не дав, пішла працювати в бригаду, де на рівні із чоловіками вантажила вкриті льодом соснові колоди. Одного дня колода вислизнула з тендітних жіночих рук і придушила Настю насмерть.
Сусіди, бо Максим розгулював невідомо де вже пів місяця, поховали жінку по-християнськи на селищному цвинтарі серед дрімучої тайги. Не повідомили про це родичам на її батьківщині, бо не знали адреси. Згодом і Максим загинув при поділі награбованих грошей…
Так через одну людину з'явилися на світі дві могили: одна – на сільському цвинтарі волинської землі, інша – в сибірській мерзлоті Росії. Їх ніхто не відвідує, бо рід давно перебрався до інших світів. Лише Зрада й Гріх, побратавшись після цього, довго витали довкіл, зловтішаючись і нагадуючи людям, що вони ще існують у цьому шаленому, непередбачуваному світі.
Григорій ВОЛЯНЮК.
Побраталися
Залишити коментар