Через санації та пацифікації — до Незалежності
Українці, які жили на землях Західної України, опинившись у складі Польщі, ще з початку 1920-их років відчували, що існує нерівність, що принижують їхню національну гідність. А саме таку політику у ставленні до 5-мільйонної національної меншини і проводила польська влада того часу.
Перший крок до встановлення в Польщі сильної влади із надзвичайними повноваженнями здійснено у 1926 році. Тоді внаслідок державного перевороту до влади прийшов маршал Пілсудський, який запровадив авторитарний режим, відомий під назвою «Санація» (оздоровлення). Як відомо, це «оздоровлення» обернулося, зокрема, ополяченням національних меншин. Особливо градус політичного протистояння стрімко зростав день за днем у Східній Галичині. Утім ще 21 липня 1924 року польський уряд вилучив з ужитку українську мову в урядових установах, скрізь почали закриватись українські школи та церкви. Для прикладу, на Волині та Холмщині з 540 українських церков залишилось 60.
Піком спротиву насильницькій «зміні етнічності» стали масові саботажі українців. Влада ж, у свою чергу, запровадила політику «пацифікації» (втихомирення). В результаті сотні українців переслідувались, українські культурні та економічні установи – понищено. Після таких процесів «очищення» та «втихомирення» українці стали на бік протистояння, відстоюючи свої права та борючись проти експансій.
Щоб ще більше залякати люд, президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року Декрет про створення концетраційного табору в Березі Картузькій. Тепер це містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських мапах. Але саме тут розгорнулася одна з найбільших драм українсько-польських стосунків другої половини 1930-х років.
Англійське видання The Manchester Guardion за 14.10.1930 р. повідомляло про події на Галичині:
«Пацифікація України силою карних експедицій є, без сумніву, найбільш руйнівним нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бо ж справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру,і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».
l
Через два роки Ліга Націй засудила польські дії. Авторитарна влада не прислухалася до осуду. І ще через два роки, 15 червня 1934 року, бойовик ОУН у центрі Варшави убив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, щоб привернути увагу світової спільноти до того, що коїть влада. Світ знову мовчить, а 17 червня для політичних супротивників (опонентів), насамперед українців, творці «Великої Польщі» відкрили концентраційний табір. Декрет про його створення в Березі Картузькій підписав президент Польщі. Він проіснував п’ять років, до початку ІІ світової війни у будівлі старого монастиря ордену картузіанів на Поліссі, неподалік міста Береза (на території сучасної Білорусі).
Ув’язненим у Березі було важче, ніж у найсуворіших тюрмах. Потрапити сюди було досить легко – без жодного суду, лише на підставі постанови відділення поліції. Камери невеликі, де перебувало до 40 осіб. Жандарми регулярно вдавались до побоїв. Сюди свідомо добирали таких поліцейських, які вже «відзначилися» в інших тюрмах своїм ставленням (жорстокістю) до в’язнів.
Українці, що побували в Березі, завжди відзначали складність перебування. До певної міри це було зумовлено невеликою кількістю в’язнів. Спочатку тут перебувало 220 осіб, що давало нагоду 120 наглядачам знаходити «індивідуальний підхід» до кожного ув’язненого. В’язнів одягали в полотняні роби та круглу шапочку, дерев’яні черевики. Табір навкруг був огороджений парканом з дротами під напругою.
Постійні побиття були звичайною справою, особливо вправним вважався наглядач Босовський, якого за свою любов до різноманітних «театральних постановок» поляки звільнили. Він востаннє захопився роллю «Папи Римського», коли змушував арештантів здійснювати псевдо-релігійні обряди.
Про нього залишив свій спогад автор книги «Береза Картузька» Володимир Макар: «Найулюбленішою «забавою» Босовського було биття палицею. Впродовж кожного дня ми з 15-20 разів мусили збігати з гори на долину чи з долини на гору, і за кожним разом повторялася макабрична сцена – за висловом Босовського – «керованє рухєм» за допомогою поліцейської палиці в руках того психопата. На вишептаний наказ «На долину бігом марш!» — понад двісті в’язнів висипалися з кімнат і бігли щосили коридором до сходової клітки, а далі стрімголов на долину. При виході з коридору, розставивши широко ноги стояв Босовський і без упину то підносив, то опускав руку з палицею на плечі й голови перебігаючих в’язнів.
l
Окрім таких випробувань, в’язням було відмовлено у найелементарніших речах, які можна було отримати лише з дому. Українці впродовж півроку принципово не писали листи польською мовою, а також відмовлялися нею спілкуватися. За це доводилося терпіти і побої, і холод та інші «засоби виховання». Дотепно на заборону писати українською мовою відреагував гумористичний журнал «Зиз», коли надрукував малюнок, де серед оголених дерев стоїть ряснолиста береза, а під нею журяться двоє стареньких батьків: «З усіх дерев уже листя поспадало, а з нашої БЕРЕЗИ ні листочка…».
Курйозів було немало. Швидко в’язні зрозуміли рекомендації наглядачів, щоб у листах додому писалося лише про здоров’я, та й то в позитивному тоні. І так з’явилися чи не найкоротші листи з Берези: «Кохані, я є здоровим. Чи ви є здорові? Будьте здорові!». Не одному дотепнику потім доводилось перед комендантом давати пояснення щодо своїх коротких рядків листа, який аж занадто «відповідав правилам». Були пригоди і з табірною бібліотекою. Й хоча в ній було лише 40 книг, в неділю в обід вигукувалося: «До читання книжок – виступи!». Збігалося від 150 до 200 в’язнів. Пізніше сюди для перевиховання привезли невелику військову бібліотеку, де було багато книг про діяльність Польської партії соціалістичної – революційної організації, що воювала з царським режимом за незалежність Польщі. З цих книг українські націоналісти могли дізнатися багато корисного для своєї діяльності.
l
Наприкінці 1934 року до Берези Картузької потрапив відомий провідний член ОУН Богдан Кравців. На той час він уже мав славу «людини пера», й не лише в українських колах. Його арешт і ув’язнення у концтаборі викликали незгоду навіть у поляків.
Саме існування Берези створило погану славу Польській державі як зовні, так і серед власного громадянства. Один із авторитетних діячів громадськості адвокат Володимир Горбовий, якому за життя довелося, окрім Берези, побувати й у нацистських та радянських тюрмах і таборах, у своїх спогадах відзначав: «От цю панораму картузького пекла я ніяк не міг вкласти в рамки того погляду на польську культуру, якою я захоплювався в шкільні роки. Там мене зачарувала поезія Міцкевича і Красінського, подвиг Костюшки і Яна Домбровського, полонези Шопена і Огінського та гасло: «За нашу і Вашу волю».
Тут же і сліду не залишила ця поезія краси і священних ідеалів. Лише бур’ян дикої пацифікації, картузької ізоляції на грунті тієї декламованої культури».
Найвідоміші українці – в’язні Берези в перший рік її існування:
Базилевич Роман – інженер, конструктор мостів.
Бжеський Роман – професор, історик, літературознавець та художник.
Боровець Тарас – у майбутньому засновник УПА «Поліська Січ», отаман «Тарас Бульба».
Волошин Ростислав — у майбутньому член Проводу ОУН та УГВ.
Горбовий Володимир – адвокат (зокрема, Степана Бандери)
Грабець Омелян – у майбутньому командир УПА –«Південь» під псевдонімом «Батько».
Шухевич Роман — у майбутньому генерал-хорунжий УПА «Тарас Чупринка».
Янів Володимир – у майбутньому ректор Українського вільного університету.
l
Читачеві буде цікаво, які ж були правила («Регулямін») перебування в «місці відокремлення»:
“Заарештований є позбавлений своєї волі. Він нічого не може робити без дозволу. Стосовно таборової служби мусиш бути чемний і безоглядно слухняний. Кожний найменший спротив буде караний…Арештантові не вільно мати нічого, крім необхідно потрібних речей, отже одягу, шапки і черевиків. У кишенях не сміє нічого мати. Сидіти дозволяється лише на долівці. Усі арештанти мають фізично працювати. Вставання відбувалося о 4.00. Праця з 6 до 12 години, а після обіду з 14 до 18 години. О 19.30 год – «Цапстшик» (сигнал труби) і повна тиша.
Усі точки регуляміну треба виконувати радо, весело, скоро, інакше будуть застосовуватися такі кари: нагана; заборона читати книжки; замкнення в окремій келії на 7 днів; відібрання права отримувати посилки з харчами на два тижні або на весь час перебування; заборона переписки; звичайний арешт від 1 – 7 днів; темниця від 1—7 днів”.
Пройшли через таке «перевиховання» не один десяток і наших земляків. Звинувачень вистачало, особливу увагу приділили політичним (ОУН, «Сельроб», КПЗУ), адже всі вони боролися за майбутнє України та українців, за їх долю та великі права і свободи.
Береза була місцем, де карали українців. Там біля будівель колишнього табору стоїть пам’ятник, що повідомляє: з 1934 по 1939 роки тут був концтабір. В одній із будівель є й такий собі імпровізований міні-музей, де концтаборові присвячена одна кімната. В ній – роба в’язня, дубці наглядачів та 50-кілограмова шестигранна плита – такими в’язні брукували вулиці міста.
Складається враження, ніби табір створили спеціально для товаришів КП Західної Білорусі, яка діяла на тих теренах у складі довоєнної Польщі. Але тут значну частину становили ті, хто без суду відбував покарання, були українські націоналісти з Західної України, яка тоді належала іноземній державі. Польська «Газета Виборча» у свій час надрукувала велику розвідку про табір, нелюдські умови перебування в ньому, а про його в’язнів-українців оговорювалось так: «Даних про українців не маємо».
Своїх супротивників режиму мали утримувати по 3 місяці (з можливістю продовження цього терміну) без суду, аби було рішення адміністрації поліції чи місцевої влади. До табору потрапляли всі, кого владі було простіше покарати без суду: і радикальні польські націоналісти, і комуністи , і неплатники податків, і просто кримінальники. З усіх, які пройшли покарання табором, більше половини були члени українських організацій, ОУН, «Сельробу», КПЗУ,і просто свідомі українці. В’язнем табору свого часу був Роман Шухевич. А творець першої УПА, відомої як Волинська Січ, Тарас Боровець («Бульба») заробив тут епілепсію через те, що йому довелося там пережити.
l
Створення табору — на совісті Пілсудського, якого поляки шанують як свого національного героя. Зрештою, на його сумлінні не лише цей табір, а й інші гріхи щодо українців. Видно, забував він про поліщуків з Волині, які врятували йому життя у роки Першої світової.
Дійсно, в минулому між поляками, євреями, українцями існували «важкі питання», серед яких – і «Береза Картузька».
З цього табору, любив повторювати його комендант, було два шляхи: в божевільню або на власні похорони.
Так царські казарми у м. Береза Картузька, які були червоними (через мури червоної цегли), стали справді такими від страждань тих, хто конав тут.
А от однією з найулюбленіших «розваг» першого коменданта табору була так звана «красная дорожка». П’ятдесят метрів у центрі казарми були вистелені битою цеглою і склом. Полонених, які провинилися, під ударами палиць змушували долати цей шлях.
На колінах, на ліктях вони повзли, залишаючи за собою червоний слід. Наглядачі тішилися, коли доповзав в’язень до кінця дороги, то чув: «Вітаю, ти здійснив подорож до Москви». Після трьох місяців в’язнів відпускали, пропонуючи підписати «покаянну розписку». Коли була відмова, направляли знову.
Серед тих, хто пройшов через тюремні ув’язнення, були відомі жителі с. Рокитниці:
Мельник Трохим Вакумович (1908 р. н.), член Ковельського окружкому.
Давидюк Єфрем Іванович (1906 р. н.).
Кислюк Федось Павлович (1909 р. н), кілька разів заарештований був, а у 1937 році відправлений у Березу Картузьку.
Яструб Степан Терентійович – активний керівник підпілля.
Козел Леонтій.
Козел Андронік.
Демчук Степан (с. Ворона), брати Мазури Григорій та Юрій (с. Ворона) та багато з інших сіл повіту.
Напередодні Другої світової війни у таборі перебувало п’ять тисяч українців. За польськими даними, з початком війни й окупації Польщі Німеччиною табір був закритий, усі ув’язнені звільнені.
А дорога до Незалежності для українців, попри все, залишалася, і її потрібно виборювати як і в попередні часи, так і берегти тепер…
Микола ЧУЛЬ,
депутат Ковельської районної ради.
НА ЗНІМКАХ: активні учасники опору владі Польщі с. Рокитниці (фото 30-их років); споруда концтабору і міні-музей.
Фото
з історичних джерел.
Українці, які жили на землях Західної України, опинившись у складі Польщі, ще з початку 1920-их років відчували, що існує нерівність, що принижують їхню національну гідність. А саме таку політику у ставленні до 5-мільйонної національної меншини і проводила польська влада того часу.
Перший крок до встановлення в Польщі сильної влади із надзвичайними повноваженнями здійснено у 1926 році. Тоді внаслідок державного перевороту до влади прийшов маршал Пілсудський, який запровадив авторитарний режим, відомий під назвою «Санація» (оздоровлення). Як відомо, це «оздоровлення» обернулося, зокрема, ополяченням національних меншин. Особливо градус політичного протистояння стрімко зростав день за днем у Східній Галичині. Утім ще 21 липня 1924 року польський уряд вилучив з ужитку українську мову в урядових установах, скрізь почали закриватись українські школи та церкви. Для прикладу, на Волині та Холмщині з 540 українських церков залишилось 60.
Піком спротиву насильницькій «зміні етнічності» стали масові саботажі українців. Влада ж, у свою чергу, запровадила політику «пацифікації» (втихомирення). В результаті сотні українців переслідувались, українські культурні та економічні установи – понищено. Після таких процесів «очищення» та «втихомирення» українці стали на бік протистояння, відстоюючи свої права та борючись проти експансій.
Щоб ще більше залякати люд, президент Польщі Ігнацій Мосціцькі підписав 17 червня 1934 року Декрет про створення концетраційного табору в Березі Картузькій. Тепер це містечко Береза неможливо знайти ані на українських, ані на польських мапах. Але саме тут розгорнулася одна з найбільших драм українсько-польських стосунків другої половини 1930-х років.
Англійське видання The Manchester Guardion за 14.10.1930 р. повідомляло про події на Галичині:
«Пацифікація України силою карних експедицій є, без сумніву, найбільш руйнівним нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бо ж справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру,і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».
ххх
Через два роки Ліга Націй засудила польські дії. Авторитарна влада не прислухалася до осуду. І ще через два роки, 15 червня 1934 року, бойовик ОУН у центрі Варшави убив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, щоб привернути увагу світової спільноти до того, що коїть влада. Світ знову мовчить, а 17 червня для політичних супротивників (опонентів), насамперед українців, творці «Великої Польщі» відкрили концентраційний табір. Декрет про його створення в Березі Картузькій підписав президент Польщі. Він проіснував п’ять років, до початку ІІ світової війни у будівлі старого монастиря ордену картузіанів на Поліссі, неподалік міста Береза (на території сучасної Білорусі).
Ув’язненим у Березі було важче, ніж у найсуворіших тюрмах. Потрапити сюди було досить легко – без жодного суду, лише на підставі постанови відділення поліції. Камери невеликі, де перебувало до 40 осіб. Жандарми регулярно вдавались до побоїв. Сюди свідомо добирали таких поліцейських, які вже «відзначилися» в інших тюрмах своїм ставленням (жорстокістю) до в’язнів.
Українці, що побували в Березі, завжди відзначали складність перебування. До певної міри це було зумовлено невеликою кількістю в’язнів. Спочатку тут перебувало 220 осіб, що давало нагоду 120 наглядачам знаходити «індивідуальний підхід» до кожного ув’язненого. В’язнів одягали в полотняні роби та круглу шапочку, дерев’яні черевики. Табір навкруг був огороджений парканом з дротами під напругою.
Постійні побиття були звичайною справою, особливо вправним вважався наглядач Босовський, якого за свою любов до різноманітних «театральних постановок» поляки звільнили. Він востаннє захопився роллю «Папи Римського», коли змушував арештантів здійснювати псевдо-релігійні обряди.
Про нього залишив свій спогад автор книги «Береза Картузька» Володимир Макар: «Найулюбленішою «забавою» Босовського було биття палицею. Впродовж кожного дня ми з 15-20 разів мусили збігати з гори на долину чи з долини на гору, і за кожним разом повторялася макабрична сцена – за висловом Босовського – «керованє рухєм» за допомогою поліцейської палиці в руках того психопата. На вишептаний наказ «На долину бігом марш!» — понад двісті в’язнів висипалися з кімнат і бігли щосили коридором до сходової клітки, а далі стрімголов на долину. При виході з коридору, розставивши широко ноги стояв Босовський і без упину то підносив, то опускав руку з палицею на плечі й голови перебігаючих в’язнів.
ххх
Окрім таких випробувань, в’язням було відмовлено у найелементарніших речах, які можна було отримати лише з дому. Українці впродовж півроку принципово не писали листи польською мовою, а також відмовлялися нею спілкуватися. За це доводилося терпіти і побої, і холод та інші «засоби виховання». Дотепно на заборону писати українською мовою відреагував гумористичний журнал «Зиз», коли надрукував малюнок, де серед оголених дерев стоїть ряснолиста береза, а під нею журяться двоє стареньких батьків: «З усіх дерев уже листя поспадало, а з нашої БЕРЕЗИ ні листочка…».
Курйозів було немало. Швидко в’язні зрозуміли рекомендації наглядачів, щоб у листах додому писалося лише про здоров’я, та й то в
позитивному тоні. І так з’явилися чи не найкоротші листи з Берези: «Кохані, я є здоровим. Чи ви є здорові? Будьте здорові!». Не одному дотепнику потім доводилось перед комендантом давати пояснення щодо своїх коротких рядків листа, який аж занадто «відповідав правилам». Були пригоди і з табірною бібліотекою. Й хоча в ній було лише 40 книг, в неділю в обід вигукувалося: «До читання книжок – виступи!». Збігалося від 150 до 200 в’язнів. Пізніше сюди для перевиховання привезли невелику військову бібліотеку, де було багато книг про діяльність Польської партії соціалістичної – революційної організації, що воювала з царським режимом за незалежність Польщі. З цих книг українські націоналісти могли дізнатися багато корисного для своєї діяльності.
ххх
Наприкінці 1934 року до Берези Картузької потрапив відомий провідний член ОУН Богдан Кравців. На той час він уже мав славу «людини пера», й не лише в українських колах. Його арешт і ув’язнення у концтаборі викликали незгоду навіть у поляків.
Саме існування Берези створило погану славу Польській державі як зовні, так і серед власного громадянства. Один із авторитетних діячів громадськості адвокат Володимир Горбовий, якому за життя довелося, окрім Берези, побувати й у нацистських та радянських тюрмах і таборах, у своїх спогадах відзначав: «От цю панораму картузького пекла я ніяк не міг вкласти в рамки того погляду на польську культуру, якою я захоплювався в шкільні роки. Там мене зачарувала поезія Міцкевича і Красінського, подвиг Костюшки і Яна Домбровського, полонези Шопена і Огінського та гасло: «За нашу і Вашу волю».
Тут же і сліду не залишила ця поезія краси і священних ідеалів. Лише бур’ян дикої пацифікації, картузької ізоляції на грунті тієї декламованої культури».
Найвідоміші українці – в’язні Берези в перший рік її існування:
Базилевич Роман – інженер, конструктор мостів.
Бжеський Роман – професор, історик, літературознавець та художник.
Боровець Тарас – у майбутньому засновник УПА «Поліська Січ», отаман «Тарас Бульба».
Волошин Ростислав — у майбутньому член Проводу ОУН та УГВ.
Горбовий Володимир – адвокат (зокрема, Степана Бандери)
Грабець Омелян – у майбутньому командир УПА –«Південь» під псевдонімом «Батько».
Шухевич Роман — у майбутньому генерал-хорунжий УПА «Тарас Чупринка».
Янів Володимир – у майбутньому ректор Українського вільного університету.
ххх
Читачеві буде цікаво, які ж були правила («Регулямін») перебування в «місці відокремлення»:
“Заарештований є позбавлений своєї волі. Він нічого не може робити без дозволу. Стосовно таборової служби мусиш бути чемний і безоглядно слухняний. Кожний найменший спротив буде караний…Арештантові не вільно мати нічого, крім необхідно потрібних речей, отже одягу, шапки і черевиків. У кишенях не сміє нічого мати. Сидіти дозволяється лише на долівці. Усі арештанти мають фізично працювати. Вставання відбувалося о 4.00. Праця з 6 до 12 години, а після обіду з 14 до 18 години. О 19.30 год – «Цапстшик» (сигнал труби) і повна тиша.
Усі точки регуляміну треба виконувати радо, весело, скоро, інакше будуть застосовуватися такі кари: нагана; заборона читати книжки; замкнення в окремій келії на 7 днів; відібрання права отримувати посилки з харчами на два тижні або на весь час перебування; заборона переписки; звичайний арешт від 1 – 7 днів; темниця від 1—7 днів”.
Пройшли через таке «перевиховання» не один десяток і наших земляків. Звинувачень вистачало, особливу увагу приділили політичним (ОУН, «Сельроб», КПЗУ), адже всі вони боролися за майбутнє України та українців, за їх долю та великі права і свободи.
Береза була місцем, де карали українців. Там біля будівель колишнього табору стоїть пам’ятник, що повідомляє: з 1934 по 1939 роки тут був концтабір. В одній із будівель є й такий собі імпровізований міні-музей, де концтаборові присвячена одна кімната. В ній – роба в’язня, дубці наглядачів та 50-кілограмова шестигранна плита – такими в’язні брукували вулиці міста.
Складається враження, ніби табір створили спеціально для товаришів КП Західної Білорусі, яка діяла на тих теренах у складі довоєнної Польщі. Але тут значну частину становили ті, хто без суду відбував покарання, були українські націоналісти з Західної України, яка тоді належала іноземній державі. Польська «Газета Виборча» у свій час надрукувала велику розвідку про табір, нелюдські умови перебування в ньому, а про його в’язнів-українців оговорювалось так: «Даних про українців не маємо».
Своїх супротивників режиму мали утримувати по 3 місяці (з можливістю продовження цього терміну) без суду, аби було рішення адміністрації поліції чи місцевої влади. До табору потрапляли всі, кого владі було простіше покарати без суду: і радикальні польські націоналісти, і комуністи , і неплатники податків, і просто кримінальники. З усіх, які пройшли покарання табором, більше половини були члени українських організацій, ОУН, «Сельробу», КПЗУ,і просто свідомі українці. В’язнем табору свого часу був Роман Шухевич. А творець першої УПА, відомої як Волинська Січ, Тарас Боровець («Бульба») заробив тут епілепсію через те, що йому довелося там пережити.
l
Створення табору — на совісті Пілсудського, якого поляки шанують як свого національного героя. Зрештою, на його сумлінні не лише цей табір, а й інші гріхи щодо українців. Видно, забував він про поліщуків з Волині, які врятували йому життя у роки Першої світової.
Дійсно, в минулому між поляками, євреями, українцями існували «важкі питання», серед яких – і «Береза Картузька».
З цього табору, любив повторювати його комендант, було два шляхи: в божевільню або на власні похорони.
Так царські казарми у м. Береза Картузька, які були червоними (через мури червоної цегли), стали справді такими від страждань тих, хто конав тут.
А от однією з найулюбленіших «розваг» першого коменданта табору була так звана «красная дорожка». П’ятдесят метрів у центрі казарми були вистелені битою цеглою і склом. Полонених, які провинилися, під ударами палиць змушували долати цей шлях.
На колінах, на ліктях вони повзли, залишаючи за собою червоний слід. Наглядачі тішилися, коли доповзав в’язень до кінця дороги, то чув: «Вітаю, ти здійснив подорож до Москви». Після трьох місяців в’язнів відпускали, пропонуючи підписати «покаянну розписку». Коли була відмова, направляли знову.
Серед тих, хто пройшов через тюремні ув’язнення, були відомі жителі с. Рокитниці:
Мельник Трохим Вакумович (1908 р. н.), член Ковельського окружкому.
Давидюк Єфрем Іванович (1906 р. н.).
Кислюк Федось Павлович (1909 р. н), кілька разів заарештований був, а у 1937 році відправлений у Березу Картузьку.
Яструб Степан Терентійович – активний керівник підпілля.
Козел Леонтій.
Козел Андронік.
Демчук Степан (с. Ворона), брати Мазури Григорій та Юрій (с. Ворона) та багато з інших сіл повіту.
Напередодні Другої світової війни у таборі перебувало п’ять тисяч українців. За польськими даними, з початком війни й окупації Польщі Німеччиною табір був закритий, усі ув’язнені звільнені.
А дорога до Незалежності для українців, попри все, залишалася, і її потрібно виборювати як і в попередні часи, так і берегти тепер…
Микола ЧУЛЬ, депутат Ковельської районної ради.
НА ЗНІМКАХ: активні учасники опору владі Польщі с. Рокитниці (фото 30-их років); споруда концтабору і міні-музей.
Фото з історичних джерел.
Через санації та пацифікації — до Незалежності
Ув’язненим у Березі було важче, ніж у найсуворіших тюрмах. Потрапити сюди було досить легко – без жодного суду, лише на підставі постанови відділення поліції. Камери невеликі, де перебувало до 40 осіб. Жандарми регулярно вдавались до побоїв. Сюди свідомо добирали таких поліцейських, які вже «відзначилися» в інших тюрмах своїм ставленням (жорстокістю) до в’язнів. 
позитивному тоні. І так з’явилися чи не найкоротші листи з Берези: «Кохані, я є здоровим. Чи ви є здорові? Будьте здорові!». Не одному дотепнику потім доводилось перед комендантом давати пояснення щодо своїх коротких рядків листа, який аж занадто «відповідав правилам». Були пригоди і з табірною бібліотекою. Й хоча в ній було лише 40 книг, в неділю в обід вигукувалося: «До читання книжок – виступи!». Збігалося від 150 до 200 в’язнів. Пізніше сюди для перевиховання привезли невелику військову бібліотеку, де було багато книг про діяльність Польської партії соціалістичної – революційної організації, що воювала з царським режимом за незалежність Польщі. З цих книг українські націоналісти могли дізнатися багато корисного для своєї діяльності.
Залишити коментар