Терниста дорога до єднання
На мою думку, правий був філософ Зігмунд Фрейд, коли сказав, що цивілізація і культура – це одне і те ж. Ви запитаєте, при чому тут Фрейд?
Скажу… "Руській мір" на чолі з В. Путіним оголосив себе сучасною цивілізацією світу (!). Тільки вслухайтеся: "Цивілізація…". Але якщо ми поглянемо на цивілізацію як на культуру, тобто на традиції,звичаї, просвітництво, етичні стосунки, державне православ'я (як основу імперії), агресивну загарбницьку політику, авторитарний устрій, рівень демократії і таке інше, то переконаємося, що цивілізацією в Росії і не пахне, а існує трохи не перевісно-общинний лад.
Згадаймо, скільки зла, безпідставних звинувачень, бруду було вилито на українців та Вселенського патріарха при отриманні Томосу. І сьогодні добре видно, що московське православ'я і його патріархія – чужерідне тіло на теренах України.
Мимоволі згадується гасло Хвильового: "Геть від Москви!". Та чи дослухаємось до свого серця?
Немало українців щиро вірять улесливим словам "братів" з-за поребрика і залишаються у великодержавному московському православ'ї.
Виникає запитання: якщо ми не можемо для нашого майбутнього змінити православ'я, то чи не варто повернути вірян у лоно українського православ'я? Чи є надія на успіх? Так, є!
Серед місіонерів віри і духу Православної Церкви України бачу настоятеля Свято-Володимирського храму отця Віталія Лехкобита з Ковеля. Відчуваючи, що християнська громада села Мишів Іваничівського району, звідки родом, прихильна до української Церкви, він, не задумуючись, долучається до цього непростого процесу. Їде з хористами в село, і між Різдвяними піснеспівами на духовні та патріотичні теми, о. Віталій просвітлює душі, які сумніваються.
Сімдесят відсотків селян приймають тверде рішення: перейти під покров Православної Церкви України. Що не кажіть, а місія патріотична та важлива сьогодні, коли байдужість і схильність до матеріального засліплюють розум і очі багатьох українців.
Мені цікаво почути про всі "за" і "проти" боротьби за українське православ'я, як кажуть, з перших вуст. Тому на святу Трійцю я - в "гостях" в отця Віталія Лехкобита.
– Отче Віталію, розкажіть про своє бачення ситуації, яка склалася навколо становлення єдиної помісної Церкви в Україні та на теренах Волині.
– Анатолію Володимировичу, Ви не менше за мене розумієте, що майбутня благодатна і сильна Україна можлива лише при єдиній українській Церкві. І ось, буваючи в батьків, я дізнався, що сільська громада у своїй більшості хоче бачити себе під юрисдикцією ПЦУ.
– А позиція священика "твердокамінна" і протиукраїнська?
– Я б не сказав. Він тридцять років на парафії. Такий собі тихий, сумирний пастух своєї пастви. Коли я кажу: "Отче Іване, переходьте з громадою в ПЦУ", він відповідає: "Як я добровільно покину мою Церкву, моїх парафіян?".
– То що, цим словом "моя" він приватизував храм і вірних у своїй душі? Можливо, їм під час надання Томосу зарплатню підняли на триста відсотків, як медикам, що борються із пандемією?
– Не знаю (сміється – А. В.). Але дивлячись, як священики російської Церкви відстоюють парафії, церковну "утварь" і споруди, то схоже на те. Хоч на майно ніякого права вони не мають – воно, як надбання, належить громаді.
– А приміщення храму гарне?
– Це – пам'ятка архітектури ХІХ століття. На високому пагорбі, мурована, міцна – це справжня окраса села. Нині вона занедбана, і є в цьому вина священика. Бо як зрозуміти, що штукатурка в багатьох місцях осипалася, підлога прогнила, а на горі, біля найвищої бані, береза виросла, як символ безгосподарності?
– Хіба ніхто і нічого не жертвував на храм?
– Жертвували вірні, скільки хто міг. Проте священик відповідав, що гроші пішли "на украшеніє".
– А де ж сьогодні вірні моляться?
– Прихильники ПЦУ спорудили біля церкви палатку, а "меншість" (їх відсотків тридцять) орендують якусь хатину.
– Отче Віталію, і все ж просвітіть, чому українці залишаються біля московської Церкви? Чому кожен перехід морально і духовно болючий, ніби як через терни?
– На мою думку, у декого з людей низька самосвідомість. І разом із тим цей процес потрібно комусь рухати. Згадайте історію. До ІV століття на християн чинився страшенний тиск, доки імператор Костянтин не узаконив нову віру. Хіба не те саме зробив Володимир Великий, охрестивши Київ і Русь?
Відстоювати та створювати єдину помісну українську Церкву повинен кожен свідомий українець – від простого парафіянина до Президента, не кажучи вже про священослужителів.
– Рішення юридичне є. Храм поки що зачинений, парафіяни взялися за ремонт. А зворотного напрямку не буде?
– Переконаний, що ні. Нещодавно, на вході, спорудили ковану, гарну брамку, і з ініціативи колишнього парторга (!) встановили символічний напис – візитівку: "ПЦУ – 2020". Я вірю, що цей процес незворотний.
l
І я теж хочу вірити отцю Віталію. В недалекому минулому (2-3 роки тому) я ходив поміж риштуваннями нового храму. І думка, мов жучок зневіри, свердлила мозок: коли стане будівля в стрій? Чи вистачить сил, коштів (яких немає) і вміння?
Сьогодні я спокійний: молитовний зал, вівтар, місця для хору, дзвіниця - все готове до оздоблювальних робіт. А зовні золотом сяють хрести і бані, немов промовлють: попри все, що постало навколо території церкви (автозаправка, стоянка великогабаритного транспорту), віра і Бог переможуть. Так говорить і отець Віталій.
Хтось стверджує, що на сучасному етапі нашого українського існування провалля між матеріальним та духовним ширшає і глибшає. Але є ті, що прокладають місток до нашого спасіння. Це робить Віталій Лехкобит, і слава Богу! Тішить, що він не сам – з ним армія однодумців "українського" православ'я.
Анатолій СЕМЕНЮК.
На мою думку, правий був філософ Зігмунд Фрейд, коли сказав, що цивілізація і культура – це одне і те ж. Ви запитаєте, при чому тут Фрейд?
Скажу… "Руській мір" на чолі з В. Путіним оголосив себе сучасною цивілізацією світу (!). Тільки вслухайтеся: "Цивілізація…". Але якщо ми поглянемо на цивілізацію як на культуру, тобто на традиції,звичаї, просвітництво, етичні стосунки, державне православ'я (як основу імперії), агресивну загарбницьку політику, авторитарний устрій, рівень демократії і таке інше, то переконаємося, що цивілізацією в Росії і не пахне, а існує трохи не перевісно-общинний лад.
Згадаймо, скільки зла, безпідставних звинувачень, бруду було вилито на українців та Вселенського патріарха при отриманні Томосу. І сьогодні добре видно, що московське православ'я і його патріархія – чужерідне тіло на теренах України.
Мимоволі згадується гасло Хвильового: "Геть від Москви!". Та чи дослухаємось до свого серця?
Немало українців щиро вірять улесливим словам "братів" з-за поребрика і залишаються у великодержавному московському православ'ї.
Виникає запитання: якщо ми не можемо для нашого майбутнього змінити православ'я, то чи не варто повернути вірян у лоно українського православ'я? Чи є надія на успіх? Так, є!
Серед місіонерів віри і духу Православної Церкви України бачу настоятеля Свято-Володимирського храму отця Віталія Лехкобита з Ковеля. Відчуваючи, що християнська громада села Мишів Іваничівського району, звідки родом, прихильна до української Церкви, він, не задумуючись, долучається до цього непростого процесу. Їде з хористами в село, і між Різдвяними піснеспівами на духовні та патріотичні теми, о. Віталій просвітлює душі, які сумніваються.
Сімдесят відсотків селян приймають тверде рішення: перейти під покров Православної Церкви України. Що не кажіть, а місія патріотична та важлива сьогодні, коли байдужість і схильність до матеріального засліплюють розум і очі багатьох українців.
Мені цікаво почути про всі "за" і "проти" боротьби за українське православ'я, як кажуть, з перших вуст. Тому на святу Трійцю я - в "гостях" в отця Віталія Лехкобита.
– Отче Віталію, розкажіть про своє бачення ситуації, яка склалася навколо становлення єдиної помісної Церкви в Україні та на теренах Волині.
– Анатолію Володимировичу, Ви не менше за мене розумієте, що майбутня благодатна і сильна Україна можлива лише при єдиній українській Церкві. І ось, буваючи в батьків, я дізнався, що сільська громада у своїй більшості хоче бачити себе під юрисдикцією ПЦУ.
– А позиція священика "твердокамінна" і протиукраїнська?
– Я б не сказав. Він тридцять років на парафії. Такий собі тихий, сумирний пастух своєї пастви. Коли я кажу: "Отче Іване, переходьте з громадою в ПЦУ", він відповідає: "Як я добровільно покину мою Церкву, моїх парафіян?".
– То що, цим словом "моя" він приватизував храм і вірних у своїй душі? Можливо, їм під час надання Томосу зарплатню підняли на триста відсотків, як медикам, що борються із пандемією?
– Не знаю (сміється – А. В.). Але дивлячись, як священики російської Церкви відстоюють парафії, церковну "утварь" і споруди, то схоже на те. Хоч на майно ніякого права вони не мають – воно, як надбання, належить громаді.
– А приміщення храму гарне?
– Це – пам'ятка архітектури ХІХ століття. На високому пагорбі, мурована, міцна – це справжня окраса села. Нині вона занедбана, і є в цьому вина священика. Бо як зрозуміти, що штукатурка в багатьох місцях осипалася, підлога прогнила, а на горі, біля найвищої бані, береза виросла, як символ безгосподарності?
– Хіба ніхто і нічого не жертвував на храм?
– Жертвували вірні, скільки хто міг. Проте священик відповідав, що гроші пішли "на украшеніє".
– А де ж сьогодні вірні моляться?
– Прихильники ПЦУ спорудили біля церкви палатку, а "меншість" (їх відсотків тридцять) орендують якусь хатину.
– Отче Віталію, і все ж просвітіть, чому українці залишаються біля московської Церкви? Чому кожен перехід морально і духовно болючий, ніби як через терни?
– На мою думку, у декого з людей низька самосвідомість. І разом із тим цей процес потрібно комусь рухати. Згадайте історію. До ІV століття на християн чинився страшенний тиск, доки імператор Костянтин не узаконив нову віру. Хіба не те саме зробив Володимир Великий, охрестивши Київ і Русь?
Відстоювати та створювати єдину помісну українську Церкву повинен кожен свідомий українець – від простого парафіянина до Президента, не кажучи вже про священослужителів.
– Рішення юридичне є. Храм поки що зачинений, парафіяни взялися за ремонт. А зворотного напрямку не буде?
– Переконаний, що ні. Нещодавно, на вході, спорудили ковану, гарну брамку, і з ініціативи колишнього парторга (!) встановили символічний напис – візитівку: "ПЦУ – 2020". Я вірю, що цей процес незворотний.
ххх
І я теж хочу вірити отцю Віталію. В недалекому минулому (2-3 роки тому) я ходив поміж риштуваннями нового храму. І думка, мов жучок зневіри, свердлила мозок: коли стане будівля в стрій? Чи вистачить сил, коштів (яких немає) і вміння?
Сьогодні я спокійний: молитовний зал, вівтар, місця для хору, дзвіниця - все готове до оздоблювальних робіт. А зовні золотом сяють хрести і бані, немов промовлють: попри все, що постало навколо території церкви (автозаправка, стоянка великогабаритного транспорту), віра і Бог переможуть. Так говорить і отець Віталій.
Хтось стверджує, що на сучасному етапі нашого українського існування провалля між матеріальним та духовним ширшає і глибшає. Але є ті, що прокладають місток до нашого спасіння. Це робить Віталій Лехкобит, і слава Богу! Тішить, що він не сам – з ним армія однодумців "українського" православ'я.
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар