Не маємо права забути
Війна…Про неї важко говорити, але потрібно заради мирного майбутнього. Скільки всього і всіх вона захоплює в свої сіті, скільки доль і життів вибирає та пов'язує, калічить, кривдить, забирає та страшно нищить! Війна – це і горе, і втрати, і руйнації, і голод, і труднощі, і сльози, і біди, і велике напруження сил та нервів. Вона породжує рани, що довго-предовго болять, ятряться, краять серце, рвуть здоров'я та пам'ять. Вона – біль не для одного покоління, вона захвороблює інше – наступне.
Людство має всі запобіжники, щоб не допускати її в свою оселю. Але війна невблаганна, як смерть. Розпалюють її не прості люди –вона потрібна вождям, гегемонам, партіям, кланам, силам заради насильства, поневолення. Уроки її страшні. Людство споконвіку оплакує жертви війни і пролиту кров. Страшними датами в людському календарі залишаються дні, коли ці бойні починались, і час, коли вони тривали.
І сьогодні війна на Сході своїми щупальцями охоплює частину земель України та виходить на 7-річний рубіж. Ми не забули десятилітню "афганську" війну та громадянський рух матерів, батьків за досягнення миру. Вдалося достукатися до горбачовської вежі. Просімо Всевишнього добитися миру тепер в християнському світі, адже це стане визначною сторінкою в історичному Літописі слов'янської сім'ї.
Гірше пекла
З приходом нацистської окупаційної влади в Західну Україну війна про себе заявила відразу. Адже в нашій місцевості загарбники були вже протягом тижня. Відразу стали вимагати від старост списків на тих, хто був мобілізований напередодні 22 червня 1941 року для проходження військових зборів та навчань на Бузькому рубежі.
До цього окремі старости поставились надто "відповідально", і сотні земляків опинились у щойно створеному таборі за колючими дротами в центрі м. Ковеля, де тепер маємо Меморіал Слави. Родичі, як могли, підтримували тих, хто тут опинився. Згодом багатьох було переведено до Холма (Польща) та м. Володимира-Волинського. Тут умови перебування були страхітливі – гірше пекла.
Харчів та питної води не вистачало. Полонені одразу з'їдали траву, яка змогла піднятись на кілька міліметрів. Всі знаходились під відкритим небом. З настанням осені дошкуляли дощі, холод. Кожен старався рятуватися, як міг і скільки вистачало сил. Голими руками копали невеликі ямки. Хвороби косили всіх. А як небезпечно було сходити по нужді на довгій тремтячій дошці над глибокою ямою! Безсилі часто потрапляли (падали) у велику вигрібну яму, де їх добивала охорона.
Заяви щодо захисту життя і прав людини полоненого перед табірною охороною замовчувалися. Німецький генерал, який прибув на вимогу утримуваних з приводу страшних умов ув'язнення, обіцяв, що швидкі наступальні й переможні дії невдовзі дозволять звернути увагу і на них. Але не так сталось, як обіцялось.
В часи окупації дуже часто для того, щоб забезпечити свої залізничні перевезення, жандармерія встановлювала обов'язкове чергування мирних людей на коліях, що вели до райцентру.
Партизани, у свою чергу, шукали можливість закласти вибухівку, щоб здійснити диверсію. Якось вони здійснили великомасштабну диверсію на ділянці, де чергувала сім'я Біликів з с. Будища. Господар з Будища, дружина з Білашева та їх дочка за "співпрацю" з партизанами заплатили найвищою ціною – життям. Вони прийняли смерть, рятуючи всіх жителів села від розправи з боку карателів.
"Соколики"
Саме так називав своїх синів Микиту, Івана, Михайла та найменшого Василя Маркіян Давидюк з рокитницьких хуторів біля річки Воронки. Хуторяни славились своєю полуницею на базарах Ковеля в довоєнний період. Але було ще одне: всі діти вчилися у гімназії. Під час війни загинули троє старших: Микита – в бою з польською бандою АК, Іван помер у радянському таборі Гулагу (засуджений як вояк УПА), червоноармієць Михайло, нагороджений орденом Червоної Зірки, загинув у бою на німецькій землі за 2 місяці до завершення війни. Не вернулися батькові "соколики", війна їх відібрала…
Перший голова колгоспу
Колгосп в с. Рокитниці організували у 1939 році,і його головою 32 сім'ї обрали Давидюка Єфрема Івановича (1906 р. н.). Ще в 1925 році він став членом "Просвіти", а в 1930 році – вже членом прогресивної організації "Сельроб". Брав активну участь у політичному русі проти Польщі, за що був засуджений на 10 років. В 1939 році вийшов з тюрми. А ось у 1942 році арештований німецькими окупантами та при перевезенні до м. Ковеля розстріляний.
Колгосп вдруге відновили в 1947 році. Працьовиті, наполегливі земляки, що становили основу вже укрупненого колгоспу, добилися згодом статусу мільйонера. Згадка про першого голову забувалася, цьому "допомогла" війна…
Ми багато чого можемо забути, але є факти, які свято бережуть люди у своїй пам'яті.
На жаль, в наш час ми можемо пошановувати чиновника, якого з кріслом виносять з кабінету губернатора, присвоїти ім'я школі, бо він колись там працював… Але нема табличок на школах, де працювали молоді вчителі, які за свою професію були вбиті, повішені, замордовані. Нема такої таблички і про згаданого мною голову колгоспу.
Нема у нас такої таблички про відомого месника Сидорчука з Радошина, який здійснив ряд вдалих диверсій на німецьких об'єктах в період війни і був представлений до звання Героя.
Правда перемагає війну
Описуючи події страшної війни, неможливо не згадати про молодь тієї пори. Це ті, хто не волів бути вивезеним до Німеччини, хто пішов в ряди УПА, щоб захищати рідні домівки, хто боронив свою землю в часи польсько -українського протистояння (1943-1944 р. р.), хто не побоявся піти на призовні пункти польових військкоматів, щоб переможно завершити війну. Багато хто з них опинилися в таборах, на шахтах, лісоповалах. Про багатьох з них дуже мало відомостей.
На мою думку, в умовах незалежної України нам усім і, в першу чергу, громадським активістам, історикам, краєзнавцям, депутатам рад різного рівня, слід активізувати пошукову роботу, повернути з небуття прізвища людей, які віддали життя за волю і незалежність. Правда повинна перемогти рани, заподіяні Другою світовою війною.
Микола ЧУЛЬ,
депутат районної ради.
с.Білашів.
НА СВІТЛИНАХ: Меморіал Слави у Ковелі; троє братів ДАВИДЮКІВ – Микита, Іван, Михайло; Єфрем ДАВИДЮК; перша колгоспна конюшня у с. Рокитниці (1947 р.); молодь села Рокитниці – учасники УПА та співчуваючі.
Фото з архіву автора.
Війна…Про неї важко говорити, але потрібно заради мирного майбутнього. Скільки всього і всіх вона захоплює в свої сіті, скільки доль і життів вибирає та пов'язує, калічить, кривдить, забирає та страшно нищить! Війна – це і горе, і втрати, і руйнації, і голод, і труднощі, і сльози, і біди, і велике напруження сил та нервів. Вона породжує рани, що довго-предовго болять, ятряться, краять серце, рвуть здоров'я та пам'ять. Вона – біль не для одного покоління, вона захвороблює інше – наступне.
Людство має всі запобіжники, щоб не допускати її в свою оселю. Але війна невблаганна, як смерть. Розпалюють її не прості люди –вона потрібна вождям, гегемонам, партіям, кланам, силам заради насильства, поневолення. Уроки її страшні. Людство споконвіку оплакує жертви війни і пролиту кров. Страшними датами в людському календарі залишаються дні, коли ці бойні починались, і час, коли вони тривали.
І сьогодні війна на Сході своїми щупальцями охоплює частину земель України та виходить на 7-річний рубіж. Ми не забули десятилітню "афганську" війну та громадянський рух матерів, батьків за досягнення миру. Вдалося достукатися до горбачовської вежі. Просімо Всевишнього добитися миру тепер в християнському світі, адже це стане визначною сторінкою в історичному Літописі слов'янської сім'ї.
Гірше пекла
З приходом нацистської окупаційної влади в Західну Україну війна про себе заявила відразу. Адже в нашій місцевості загарбники були вже протягом тижня. Відразу стали вимагати від старост списків на тих, хто був мобілізований напередодні 22 червня 1941 року для проходження військових зборів та навчань на Бузькому рубежі.
До цього окремі старости поставились надто "відповідально", і сотні земляків опинились у щойно створеному таборі за колючими дротами в центрі м. Ковеля, де тепер маємо Меморіал Слави. Родичі, як могли, підтримували тих, хто тут опинився. Згодом багатьох було переведено до Холма (Польща) та м. Володимира-Волинського. Тут умови перебування були страхітливі – гірше пекла.
Харчів та питної води не вистачало. Полонені одразу з'їдали траву, яка змогла піднятись на кілька міліметрів. Всі знаходились під відкритим небом. З настанням осені дошкуляли дощі, холод. Кожен старався рятуватися, як міг і скільки вистачало сил. Голими руками копали невеликі ямки. Хвороби косили всіх. А як небезпечно було сходити по нужді на довгій тремтячій дошці над глибокою ямою! Безсилі часто потрапляли (падали) у велику вигрібну яму, де їх добивала охорона.
Заяви щодо захисту життя і прав людини полоненого перед табірною охороною замовчувалися. Німецький генерал, який прибув на вимогу утримуваних з приводу страшних умов ув'язнення, обіцяв, що швидкі наступальні й переможні дії невдовзі дозволять звернути увагу і на них. Але не так сталось, як обіцялось.
В часи окупації дуже часто для того, щоб забезпечити свої залізничні перевезення, жандармерія встановлювала обов'язкове чергування мирних людей на коліях, що вели до райцентру.
Партизани, у свою чергу, шукали можливість закласти вибухівку, щоб здійснити диверсію. Якось вони здійснили великомасштабну диверсію на ділянці, де чергувала сім'я Біликів з с. Будища. Господар з Будища, дружина з Білашева та їх дочка за "співпрацю" з партизанами заплатили найвищою ціною – життям. Вони прийняли смерть, рятуючи всіх жителів села від розправи з боку карателів.
"Соколики"
Саме так називав своїх синів Микиту, Івана, Михайла та найменшого Василя Маркіян Давидюк з рокитницьких хуторів біля річки Воронки. Хуторяни славились своєю полуницею на базарах Ковеля в довоєнний період. Але було ще одне: всі діти вчилися у гімназії. Під час війни загинули троє старших: Микита – в бою з польською бандою АК, Іван помер у радянському таборі Гулагу (засуджений як вояк УПА), червоноармієць Михайло, нагороджений орденом Червоної Зірки, загинув у бою на німецькій землі за 2 місяці до завершення війни. Не вернулися батькові "соколики", війна їх відібрала…
Перший голова колгоспу
Колгосп в с. Рокитниці організували у 1939 році,і його головою 32 сім'ї обрали Давидюка Єфрема Івановича (1906 р. н.). Ще в 1925 році він став членом "Просвіти", а в 1930 році – вже членом прогресивної організації "Сельроб". Брав активну участь у політичному русі проти Польщі, за що був засуджений на 10 років. В 1939 році вийшов з тюрми. А ось у 1942 році арештований німецькими окупантами та при перевезенні до м. Ковеля розстріляний.
Колгосп вдруге відновили в 1947 році. Працьовиті, наполегливі земляки, що становили основу вже укрупненого колгоспу, добилися згодом статусу мільйонера. Згадка про першого голову забувалася, цьому "допомогла" війна…
Ми багато чого можемо забути, але є факти, які свято бережуть люди у своїй пам'яті.
На жаль, в наш час ми можемо пошановувати чиновника, якого з кріслом виносять з кабінету губернатора, присвоїти ім'я школі, бо він колись там працював… Але нема табличок на школах, де працювали молоді вчителі, які за свою професію були вбиті, повішені, замордовані. Нема такої таблички і про згаданого мною голову колгоспу.
Нема у нас такої таблички про відомого месника Сидорчука з Радошина, який здійснив ряд вдалих диверсій на німецьких об'єктах в період війни і був представлений до звання Героя.
Правда перемагає війну
Описуючи події страшної війни, неможливо не згадати про молодь тієї пори. Це ті, хто не волів бути вивезеним до Німеччини, хто пішов в ряди УПА, щоб захищати рідні домівки, хто боронив свою землю в часи польсько -українського протистояння (1943-1944 р. р.), хто не побоявся піти на призовні пункти польових військкоматів, щоб переможно завершити війну. Багато хто з них опинилися в таборах, на шахтах, лісоповалах. Про багатьох з них дуже мало відомостей.
На мою думку, в умовах незалежної України нам усім і, в першу чергу, громадським активістам, історикам, краєзнавцям, депутатам рад різного рівня, слід активізувати пошукову роботу, повернути з небуття прізвища людей, які віддали життя за волю і незалежність. Правда повинна перемогти рани, заподіяні Другою світовою війною.
Микола ЧУЛЬ,
депутат районної ради.
с.Білашів.
НА СВІТЛИНАХ: Меморіал Слави у Ковелі; троє братів ДАВИДЮКІВ – Микита, Іван, Михайло; Єфрем ДАВИДЮК; перша колгоспна конюшня у с. Рокитниці (1947 р.); молодь села Рокитниці – учасники УПА та співчуваючі.
Фото з архіву автора.
Не маємо права забути
Залишити коментар