Повідомлення в номер / Пристрасті довкола престолу, або Вічних диктатур не буває

Іноді собі думаю: "Дивні все-таки є у нас люди. Їм не давай їсти, не давай спати, а давай високу посаду. Чи то бригадира, чи то директора, чи навіть президента. Все знають, все вміють і до всього готові".

При чому знають і те, що керівна посада – це "зона" підвищеного ризику. Сьогодні ти – на "престолі", а завтра можеш бути нижче плінтуса. Добре, якщо залишишся живим, а можеш же потрапити під суд або під приціл пістолета кілера.

І все-таки за омріяну посаду борються. А хто її обійняв, тримається за владне кермо обіруч. Ніби не розуміє, що рано чи пізно всьому приходить кінець. В тому числі й найвищого рангу кар'єрі.

Розуміє  це й московський правитель Владімір Путін. Адже на "троні" – вже більше 20 літ. Здавалося б, мав час, аби натішитися на престолі. Аж ні: чим більше сидить, тим більше хоче і далі кермувати. Хоч, коли прискіпливо проаналізувати підсумки того, що зробив разом зі своєю командою мафіозі, то надто  великих перемог не досяг – країна нині перебуває на узбіччі людської цивілізації, санкції Захід не знімає. На військовий парад, присвячений 75-річчю Перемоги над нацизмом і проведений на Красній площі, незважаючи на пандемію коронавірусу, з величезною помпою, прибуло всього декілька лідерів другосортних держав, повністю залежних політично й економічно від Московії. Сильні світа цього чітко дали зрозуміти Владіміру Владіміровичу: ти – не наш, ти нам не цікавий, як і твій парад, де амбіцій було більше, аніж конкретного діла.

Та це абсолютно не зменшило потягу Путіна до безмежної влади: 1 липня він провів так званий референдум, результати якого виявилися заздалегідь передбачуваними і засвідчили повну й беззастережну підтримку росіянцями свого підстаркуватого лідера. Отож, тепер він має повне право сидіти на троні аж до 2036 року, якщо, звичайно, до цього часу не вріже дуба.

ххх

Виявилося, однак, що підтримка на папері – це одне, а на практиці – дещо інше. Свідченням тому стали події в Хабаровську, де цими днями пройшли багатотисячні маніфестації, яких в Московії давно не бачили або не бачили зовсім. Приводом для невдоволення місцевого люду став зухвалий арешт, а, точніше кажучи, викрадення тутешнього губернатора і вивезення його до столиці. Звинувачують його у злочині 15-річної давності, хоча до цього він  займав високі державні пости і користувався довірою в начальства. Справжньою ж причиною затримки поважного пана, якого люди одностайно обрали на високу посаду, стали його високий авторитет серед виборців і політичної еліти регіону, вміння відстоювати свою думку.  Таке в Московії не прощають.

Та й підсумки референдуму в Хабаровську виявилися не зовсім втішними для Владіміра  Владіміровича: і явка була не "та", і голосів "за" подано менше, аніж будь-де. Це вивело із себе володаря Кремля, який розпорядився  вчинити жорстоку розправу над непокірним губернатором, як чинили його далекі і близькі попередники  – Іван Грозний та Петро Перший, Владімір Ульянов, Лєнін  та Йосип Сталін. Звичайно, господар Хабаровської області не янгол і має багато грішків за собою. Але людей обурило те, що на їх право вибору і волевиявлення грубо наплювали, не стали довіряти місцевим правоохоронцям і депутатам обласної думи, а брутально заламали руки й вивезли підозрюваного до Лефортово. Не втримався навіть вірний прислужник Кремля пан Жіріновський, членом партії якого (ЛДПР) є заарештований. Він вчинив скандал у Держдумі, галасуючи про повернення "сталінських репресій", що не є вже й таким перебільшенням.

Зухвала поведінка влади викликала справжній Майдан у Хабаровську, якого дуже бояться Путін і КО і яким постійно залякують росіянців провладні ЗМІ. А лякатися є чого: на вулиці вийшли майже 50 тисяч мешканців міста, яких підтримали в інших населених пунктах – великих і маленьких. Ще страшнішими виявилися гасла протестувальників: від "Путін – злодій і бандит!" до "Москва,  забирайся геть!". Це вже не  жарти, а серйозне попередження кремлівським небожителям, які увірували в довічне правління Путіна і своє з ним безтурботне життя. 

ххх

Достеменно не відомо,  чим завершаться події  в Хабаровську, але, як свідчить аналіз ситуації, вони не поодинокі. Масштаби протестів там наростають і хтозна, чим вони можуть закінчитися. Земля починає двигтіти під ногами путінців.

Двигтить вона і під ногами ще одного лідера – Олександра Лукашенка, президента Білорусі, якого називають "останнім диктатором Європи", а в народі сьогодні – "вусатим тараканом". Його долі не позаздриш. Прийшовши в політику з посади голови колгоспу, він за десятки років перебування при владі так і не навчився тонкому мистецтву управління державою, користуючись методами представників колишньої партійно-радянської  номенклатури. 

Так, йому вдалося завдяки заграванню з Москвою і її колосальній  фінансовій підтримці врятувати економіку від цілковитого краху, забезпечити більш-менш пристойний рівень життя білорусів, втілювати в життя програми будівельних робіт, впорядкування шляхів і доріг. А найголовніше – тримати в покорі і постійному страху підлеглих йому чиновників, діючи за відомим іще з часів Сталіна принципом: "Крок вліво, крок вправо – розстріл на місці!".

Його боялися і слухали в Білорусі всі – від пересічного громадянина і до найвищого рангом керівника. Без суду і  слідства він міг будь-кого зняти з посади, затаврувати ганьбою, посадити у в'язницю, а то й фізично знищити (є такі факти). Справжня війна оголошена опозиції, яка  не має ані права голосу, ані права вибору.

Українці, що бували в сусідній країні, іноді заздрили порядку і високій дисципліні, що панують там, благоустроєним автобанам, забезпеченню житлом і порівняно невисоким комунальним тарифам та іншим прикладам організованості і послуху, про які в Україні давно забули. Однак справа в тому, що подібні методи керівництва сьогодні населення, особливо молодь, не сприймає, навіть такої "слухняної" республіки, як Білорусь. 

Якщо в  тій же Московії чи Північній Кореї звикли до примусу і диктату, то на батьківщині Лукашенка ситуація дещо інша. Ми знаємо, як мужньо боролися з нацистською навалою тут у роки Другої світової війни, як сміливо діяли загони народних месників в тилу у гітлерівців, як дружно включилися у національно-демократичний рух на початку 90-их років минулого століття і стали будувати незалежну державу. Саме лідер Білорусі Шушкевич разом із росіянином Єльциним і українцем Кравчуком поклали початок краху радянської імперії, підписавши в Бєловезькій пущі у грудні 1991 року відповідну угоду.

ххх

Після обрання Лукашенка президентом підвалини демократії стали руйнувати, в чому колишній голова колгоспу зіграв далеко не останню роль. Апофеозом його одноосібного правління стало підписання договору з Московією про утворення союзної держави, що, правду кажучи, успіхом не увінчалося. Швидше навпаки: з вірного союзника Московії в силу різних причин Лукашенко поступово став перетворюватися у такого собі націонал-демократа (на словах, звичайно). Путіну це явно не сподобалося і він розпочав підкилимну боротьбу з хитрим і підступним "колгоспником", який надумав обіграти всесильного царя всія Русі.

І ось наслідки: напередодні президентських виборів, які у наших сусідів  мають відбутися на початку серпня ц. р., земля під ногами Олександра Григоровича почала не те, що горіти, а палахкотіти синім полум'ям. Проти нього повстала значна частина білорусів, що  показують опитування громадської думки, від нього відвернувся  Кремль, не йде назустріч і "прогнилий" Захід, з яким почав реально загравати. Дійшло до масових акцій протесту, учасників яких Лукашенко піддав репресіям, а головного свого конкурента на майбутніх виборах кинув у в'язницю.

Як бачимо, одноосібна влада добром не кінчається. Не кінчиться вона ні в Путіна, ні в Лукашенка. Вічного в природі нічого не буває: ні владного трону, ні рабської покори люду, ні  прихованої ненависті до тиранів. Яскравим підтвердженням цього є багатотисячна історія людства.

ххх

На фоні  пристрастей довкола престолу доволі  симпатично виглядають президентські вибори, які у два тури пройшли в Республіці Польща і знову принесли перемогу Анджею  Дуді. І хоч переміг він з мінімальною перевагою (в межах одного відсотка),  виборча кампанія пройшла  демократично і прозоро. Ні  пан Дуда, ні його суперник – мер Варшави, не робили  трагедії з того, що один вибори виграв, а другий програв. Секрет толерантності простий: вміти слухати народ, знати, чого він хоче і куди його вести.

Як на мій хлопський розум, нашим політикам на Печерських  пагорбах теж не завадило б  вивчити досвід вищого політичного "пілотажу" в друзів-поляків, як, зрештою, в інших європейських  народів. Варто добре придивитися й до "досвіду" білоруських та росіянських керманичів нації, щоб не повторювати їх помилок. 

Однак, як мені здається, це наука досить складна для нинішньої правлячої української "еліти": з кожним днем вона втрачає в рейтингу довіри все більше і більше. Щоб переконатися у цьому, досить навіть побіжно ознайомитися з результатами останніх соціологічних досліджень, зокрема, і тих, що стосуються глави держави.

Один мудрий чоловік колись сказав: "Кожен народ заслуговує такої влади, яку має". Продовжуючи цю думку, додам: "Кожна влада має такий народ, якого заслуговує". Дай, Боже, щоб народ і влада були  варті один одного, мали порозуміння і єдність в досягненні мети.

P. S. Минулих вихідних мітинги у Хабаровську тривали. Взяла участь у них рекордна кількість людей. Протестувальників підтримали  у Владивостоці, інших містах країни. Схоже, що влада розгублена і толком не знає, як у цій ситуації діяти. 

В Білорусі, навпаки: "бацька" Лукашенко діє рішуче і безкомпромісно –  акції непокори розганяє, а особливо активних арештовує. Сумніву у тому, що і  Путін, і  Лукашенко владу добровільно не віддадуть, немає і владу втримають. Питання тільки в тому, якою ціною і на який час. Адже вічних диктатур не буває.

P.P.S. Судячи з усього, Путін та його команда вирішили в черговий раз насміятися над учасниками акцій протесту в Хабаровську. Наплювавши на їх вимоги, володар Кремля звільнив з посади колишнього губернатора Фургала у зв’язку з «втратою довіри», призначивши в. о. очільника області такого собі Дегтярова (теж вихідця з ЛДПР). І знову в Хабаровську – демонстрації, кінця яким не видно...