“Слово, моя ти єдиная зброє...”
Україна стане вільною,
коли буде
розмовляти українською
мовою.
Іван Огієнко.
1 серпня 1913 року далеко від України в грузинському містечку Сурамі на 42-му році життя у Вічність відійшла наша землячка, геніальний драматург, поет, перекладач, етнограф-фольклорист, публіцист, громадський діяч, яка все своє коротке життя з пером у руках присвятила національній ідеї, Леся Українка.
Будучи високоосвіченою, високодуховною людиною, хотіла бачити свій народ освіченим, культурним. Добре розуміла, що шлях до національної свідомості, до відстоювання національних і соціальних прав лежить саме через освіту: "…дуже тяжко писати книги для людей, позбавлених навіть початкової освіти". З приводу цього у Лесі Українки була ціла програма, яку вона висловила в "Листі до товаришів" (11 січня 1895 р., Софія). До неї входили: "І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю і оборона прав народності, і конечність здобування волі…".
Великого значення поетеса надавала мовному питанню, на яке, як писала, було "накладено кайдани". Тогочасною владою було запрограмовано: щоб український народ якнайшвидше асимілював в Російську імперію, розчинився в ній і в кінцевому результаті перестав існувати, як нація і як держава, потрібно було, в першу чергу, знищити мову. Тоді спрацювала б відома аксіома: немає мови – нема держави. Коли гетьман Іван Мазепа підписував військовий договір з шведським королем Карлом XII, то на його запитання, де закінчуються межі його кордону, почув у відповідь, що межі його держави – це межі її мови. Отже, етнічна Україна там, де її мова.
l
Становище української мови було безпрецедентне. Жодна країна в Європі не зазнавала таких утисків і заборон. Показовий приклад. 1876 рік. Заборонялося робити переклади з російської та зарубіжних літератур і цим самим переривався зв'язок із світовою культурою, долучитись до якої можна було через російську мову. Це була далекоглядна політика. Мову робили нефункціональною. Розвиток української літератури та освіти були загальмовані. Це, в першу чергу, турбувало патріотично налаштовану інтелігенцію.
Так, у 1907 році був написаний лист до міністра народної освіти в Петербурзі під яким, серед інших, стояли підписи Лесі Українки і Олени Пчілки. Автори переконують респондента: "… что поднятый в записке вопрос представляет огромную важность для дела просвещения украинского народа и без скорого удовлетворительного разрешения этого вопроса нет и не может быть у нас действительного образования.
Интересы двадцатипятимиллионной массы народной достаточно важная вещь для того, чтобы ниже подписавшиеся могли выразить уверенность, что затронутый здесь вопрос будет внимательно исследован Вашим высокопревосходительством и разрешен в том направлении, которого потребует как педагогия, так и интересы населения".
Як бачимо з цього документа, Леся Українка через громадські справи вирішувала проблеми мови. Але найбільше мовне питання в поневоленій Україні розкривала в прозових та драматичних творах.
l
У "Волинських образках" під назвою "Школа", написаних "сливе з натури", після відвідин у1891році луцької подруги Марії Биковської, сільської вчительки в с. Піддубці, котра показала їй заборонені підручники ("Родное слово" Ушинського, читанки Паульсона, скілька видань "Посредника"), була вражена: "Та тут же єсть книжки, одобренные Комитетом грамотности! Мало що! "Комітет грамотности" для нас не указ, – вона говорила се не сміючись, а скоріш, смутно; прийшлось повірити".
Великий твір поетеси "Оргія" (1913 р.) порушує проблеми рідної мови у завойованій Римом Греції. Місце дії – грецьке місто Корінф, загарбане римлянами в II ст. до н. е. Головний герой з символічним і безсмертним іменем Антей не може пристосуватися до нової влади, відмовляється бути придворним співаком у Римського намісника, через це заробляє на життя приватними уроками, живе з родиною скромно.
Прагматичнішим за свого вчителя, не маючи в собі національної гідності, його учень Хілон переходить навчатися в школу до Мецената на латинській мові. Це дасть йому можливість навчатися в Римі, мати в перспективі хорошу роботу. Не розуміє чи не хоче розуміти, що цим зневажає любов до рідної мови, Батьківщини Антея. "Як? Я і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали?", – говорить Антей. На це Хілон відповів: "Ну, все тепер латинське".
В іншій драматичній поемі "Вавилонський полон" письменниця звертається до теми національної неволі, що стає причиною втрати своєї мови і ролі митця у її збереженні. Історичним тлом для художнього втілення цієї теми Леся Українка обирає давньоєврейську історію, коли вавилонський цар Навуходоносор у 530 році до н. е. завоював Ізраїль, зруйнував місто Єрусалим, Соломонів храм і багато ізраїльтян забрав в полон до Вавилонії.
Події твору розгортаються на рівнині перед Вавилоном, де працюють бранці, тут і відбувається суд над головним персонажем, співцем Елеазаром, влаштований духовними наставниками, пророками Ізраїлю. Його звинувачують у зраді своєму народові, бо він за гроші співає ворогам на майдані. На запитання, Елеазара, чому хочуть лише його каменувати (закидати камінням), коли на Вавилон працюють усі поневолені, один з пророків відповідає:
Бо шнур, лопата, рало та
сокира
в руках людських –
людські раби, а слово
в устах пророчих мусить
тільки Богу
служити – більш нікому.
Пророки розуміють, що поет – це керманич народу, він говорить від його імені, він історик, біограф свого народу і духовна основа національного життя.
l
Ще одна важлива проблема в цьому творі, яку Леся Українка подає в художньо-філософському спектрі, це – втрата своєї мови. Елеазар співає пісню, в якій розповідає, що йому приснився сон, ніби він потрапив у полон до ворогів. Залишилися цілими ноги, руки, очі… Тіло не понівечене. То чого ж найстрашнішого вони йому заподіяли?
Тільки язик мій, язик –
Здавсь ворогам на поталу!
Хтів я промовити слово,
хтів я хоч голос подати –
кров'ю уста обізвались,
і заридали – мовчанням!
Ще одна пронизлива тема твору – це механізм денаціоналізації народу, зумовлений переходом на мову завойовника. Люди поступово втрачають історичну пам'ять, почуття прив'язаності до свого краю. Чужа мова дасть потомство чужинців не тільки у іншій країні, але і в своїй рідній. З великою гіркотою Елеазар відповідає Дідові на його репліку про тих, "…що мовою чужою між ворогами звикли розмовляти": "Хіба вже вам нагадувати треба?".
У газетній статті неможливо подати всі факти та твори, в яких поетеса зверталася до проблеми заборони мови. Леся Українка була не єдиною, хто стояв в обороні рідного слова. Її слова" Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!,." співзвучні з Шевченковими "Я на сторожі коло них поставлю Слово!". Ю. Липа вважав, що література – це ниточка, яка зв'язує народ. І якби ми сягнули до висот Шевченка, Лесі Українки, Франка, Закон про єдину державну мову не стояв би сьогодні на паузі. Так і хочеться процитувати Ліну Костенко, яка з крику душевного болю від імені Великих українців і від себе особисто звернулась в своїй поезії до народу:
Прости мені, мій
змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені
мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не
сходе,
І тільки змії кубляться
й сичать.
Душа Лесі Українки передчасно згоріла не лише від невиліковної хвороби, але і від психологічного внутрішнього болю за свою поневолену Україну і свій нещасний народ. Але її Слово завжди стоятиме на сторожі нації!
Марія Чашук,
науковий співробітник Колодяжненського музею Лесі Українки.
Україна стане вільною, коли буде
розмовляти українською мовою.
Іван Огієнко.
1 серпня 1913 року далеко від України в грузинському містечку Сурамі на 42-му році життя у Вічність відійшла наша землячка, геніальний драматург, поет, перекладач, етнограф-фольклорист, публіцист, громадський діяч, яка все своє коротке життя з пером у руках присвятила національній ідеї, Леся Українка.
Будучи високоосвіченою, високодуховною людиною, хотіла бачити свій народ освіченим, культурним. Добре розуміла, що шлях до національної свідомості, до відстоювання національних і соціальних прав лежить саме через освіту: "…дуже тяжко писати книги для людей, позбавлених навіть початкової освіти". З приводу цього у Лесі Українки була ціла програма, яку вона висловила в "Листі до товаришів" (11 січня 1895 р., Софія). До неї входили: "І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю і оборона прав народності, і конечність здобування волі…".
Великого значення поетеса надавала мовному питанню, на яке, як писала, було "накладено кайдани". Тогочасною владою було запрограмовано: щоб український народ якнайшвидше асимілював в Російську імперію, розчинився в ній і в кінцевому результаті перестав існувати, як нація і як держава, потрібно було, в першу чергу, знищити мову. Тоді спрацювала б відома аксіома: немає мови – нема держави. Коли гетьман Іван Мазепа підписував військовий договір з шведським королем Карлом XII, то на його запитання, де закінчуються межі його кордону, почув у відповідь, що межі його держави – це межі її мови. Отже, етнічна Україна там, де її мова.
l
Становище української мови було безпрецедентне. Жодна країна в Європі не зазнавала таких утисків і заборон. Показовий приклад. 1876 рік. Заборонялося робити переклади з російської та зарубіжних літератур і цим самим переривався зв'язок із світовою культурою, долучитись до якої можна було через російську мову. Це була далекоглядна політика. Мову робили нефункціональною. Розвиток української літератури та освіти були загальмовані. Це, в першу чергу, турбувало патріотично налаштовану інтелігенцію.
Так, у 1907 році був написаний лист до міністра народної освіти в Петербурзі під яким, серед інших, стояли підписи Лесі Українки і Олени Пчілки. Автори переконують респондента: "… что поднятый в записке вопрос представляет огромную важность для дела просвещения украинского народа и без скорого удовлетворительного разрешения этого вопроса нет и не может быть у нас действительного образования.
Интересы двадцатипятимиллионной массы народной достаточно важная вещь для того, чтобы ниже подписавшиеся могли выразить уверенность, что затронутый здесь вопрос будет внимательно исследован Вашим высокопревосходительством и разрешен в том направлении, которого потребует как педагогия, так и интересы населения".
Як бачимо з цього документа, Леся Українка через громадські справи вирішувала проблеми мови. Але найбільше мовне питання в поневоленій Україні розкривала в прозових та драматичних творах.
ххх
У "Волинських образках" під назвою "Школа", написаних "сливе з натури", після відвідин у1891році луцької подруги Марії Биковської, сільської вчительки в с. Піддубці, котра показала їй заборонені підручники ("Родное слово" Ушинського, читанки Паульсона, скілька видань "Посредника"), була вражена: "Та тут же єсть книжки, одобренные Комитетом грамотности! Мало що! "Комітет грамотности" для нас не указ, – вона говорила се не сміючись, а скоріш, смутно; прийшлось повірити".
Великий твір поетеси "Оргія" (1913 р.) порушує проблеми рідної мови у завойованій Римом Греції. Місце дії – грецьке місто Корінф, загарбане римлянами в II ст. до н. е. Головний герой з символічним і безсмертним іменем Антей не може пристосуватися до нової влади, відмовляється бути придворним співаком у Римського намісника, через це заробляє на життя приватними уроками, живе з родиною скромно.
Прагматичнішим за свого вчителя, не маючи в собі національної гідності, його учень Хілон переходить навчатися в школу до Мецената на латинській мові. Це дасть йому можливість навчатися в Римі, мати в перспективі хорошу роботу. Не розуміє чи не хоче розуміти, що цим зневажає любов до рідної мови, Батьківщини Антея. "Як? Я і ти, і наша рідна мова латинськими вже стали?", – говорить Антей. На це Хілон відповів: "Ну, все тепер латинське".
В іншій драматичній поемі "Вавилонський полон" письменниця звертається до теми національної неволі, що стає причиною втрати своєї мови і ролі митця у її збереженні. Історичним тлом для художнього втілення цієї теми Леся Українка обирає давньоєврейську історію, коли вавилонський цар Навуходоносор у 530 році до н. е. завоював Ізраїль, зруйнував місто Єрусалим, Соломонів храм і багато ізраїльтян забрав в полон до Вавилонії.
Події твору розгортаються на рівнині перед Вавилоном, де працюють бранці, тут і відбувається суд над головним персонажем, співцем Елеазаром, влаштований духовними наставниками, пророками Ізраїлю. Його звинувачують у зраді своєму народові, бо він за гроші співає ворогам на майдані. На запитання, Елеазара, чому хочуть лише його каменувати (закидати камінням), коли на Вавилон працюють усі поневолені, один з пророків відповідає:
Бо шнур, лопата, рало та сокира
в руках людських – людські раби, а слово
в устах пророчих мусить тільки Богу
служити – більш нікому.
Пророки розуміють, що поет – це керманич народу, він говорить від його імені, він історик, біограф свого народу і духовна основа національного життя.
ххх
Ще одна важлива проблема в цьому творі, яку Леся Українка подає в художньо-філософському спектрі, це – втрата своєї мови. Елеазар співає пісню, в якій розповідає, що йому приснився сон, ніби він потрапив у полон до ворогів. Залишилися цілими ноги, руки, очі… Тіло не понівечене. То чого ж найстрашнішого вони йому заподіяли?
Тільки язик мій, язик –
Здавсь ворогам на поталу!
Хтів я промовити слово,
хтів я хоч голос подати –
кров'ю уста обізвались,
і заридали – мовчанням!
Ще одна пронизлива тема твору – це механізм денаціоналізації народу, зумовлений переходом на мову завойовника. Люди поступово втрачають історичну пам'ять, почуття прив'язаності до свого краю. Чужа мова дасть потомство чужинців не тільки у іншій країні, але і в своїй рідній. З великою гіркотою Елеазар відповідає Дідові на його репліку про тих, "…що мовою чужою між ворогами звикли розмовляти": "Хіба вже вам нагадувати треба?".
У газетній статті неможливо подати всі факти та твори, в яких поетеса зверталася до проблеми заборони мови. Леся Українка була не єдиною, хто стояв в обороні рідного слова. Її слова" Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!,." співзвучні з Шевченковими "Я на сторожі коло них поставлю Слово!". Ю. Липа вважав, що література – це ниточка, яка зв'язує народ. І якби ми сягнули до висот Шевченка, Лесі Українки, Франка, Закон про єдину державну мову не стояв би сьогодні на паузі. Так і хочеться процитувати Ліну Костенко, яка з крику душевного болю від імені Великих українців і від себе особисто звернулась в своїй поезії до народу:
Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Душа Лесі Українки передчасно згоріла не лише від невиліковної хвороби, але і від психологічного внутрішнього болю за свою поневолену Україну і свій нещасний народ. Але її Слово завжди стоятиме на сторожі нації!
Марія Чашук,
науковий співробітник Колодяжненського музею Лесі Українки.
Залишити коментар