Повідомлення в номер / Філософія гавкоту

Філософія гавкоту
Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.
Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.
Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.
А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.
При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном  поставити? Дроти небезпечні  над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".
У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.
Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.
– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!
Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.
Сіла жінка, а біля другої хати чують:
– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!
– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.
Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.
А біля магазину нові нарікання:
– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.
Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:
– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.
Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:
– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.
Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти. 
Ось така історія.
Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді  стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.
Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому  сам не приїхав? і т. д., і т. п.
Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.
Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації,  вислуховуй знову "ораторію" лайок.
У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.
Якби  ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…
Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.
І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.
Любомир ФІАЛКО.
Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.

При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном  поставити? Дроти небезпечні  над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".

У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.

Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.

– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!

Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.

Сіла жінка, а біля другої хати чують:

– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!

– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.

Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.

А біля магазину нові нарікання:

– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.

Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:

– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.

Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:

– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.

Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти. 

Ось така історія.

Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді  стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.

Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому  сам не приїхав? і т. д., і т. п.

Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.

Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації,  вислуховуй знову "ораторію" лайок.

У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.

Якби  ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…

Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.

І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.

Любомир ФІАЛКО.

Оце  вдивляюся в наших політиків і переконуюсь: вони схожі на мого песика Біма. Він на всіх перехожих, яких бачить за воротами, гавкає. Так, про всяк випадок. Ідуть жінки, діти, чоловіки, вчителі, лікарі й прості трудяги і всі на нього звертають увагу. Дехто думає: бач, який славний, вірний слуга господарів.

Та я не про собачку. Оте гавкання в людській спільноті має свою повчальну філософію.

Біму немає діла, куди ідуть люди. Йому геть "фіолетово", чи ви в гості прямуєте, чи додому спішите. Головне – підтвердити свій статус гавкотуна.

А ось в нашій українській реальності подібне називається свободою слова і демократією.

При совєтах було по-іншому. Тоді "гавкання" мало сенс. Воно містило в собі звинувачувальний зміст. Пам'ятаєте, як навчали міліціонерів? Іди до електричного стовпа і нагавкай йому на статтю Кримінального кодексу. Мєнт Петренко легко складав іспит. Відповідь – класика: "Ти чому вмостився біля доріжки, заважаєш рухові пішоходів? А яке ти мав право люльки догори дном  поставити? Дроти небезпечні  над головою понавішував. О, ти ще й похилився – п'яний? Світить тобі, дорогенький, в сукупності від трьох до п'яти".

У нашій українській демократії все по-іншому. Якось ієромонах Петро повідав мені цікаву притчу. Отож, переказую вам, щоб викликати усмішку, а в декого – регіт. Можливо, хтось навіть прозріє.

Отож, повертається сім'я ввечері з поля. З ними ослик Вухань слухняний, хвостом вимахує, від надокучливих мух відбивається. На ослику возсідає щасливо хлопець семилітній. Село, як село: пізно засинає, то й людей на вулиці немало.

– Ой, Ганько, дивись, яке то тепер виховання. Посадили лобуряку і їде, як пан. Батьки наробилися до сьомого поту, а тепер теліпайте пішки. Що з нього виросте? Ледащо!

Почув батько те дорікання, зсадив хлопця з осла та й посадив дружину. Мовляв, сідай, натомилася, а тобі ще й корівку доїти.

Сіла жінка, а біля другої хати чують:

– Чи ж ти бачив, Миколо, таке, щоб то жінка та й на ослі їхала? Підкаблучник! А вона розсілася, як купчиха – ні сорому, ні совісті!

– Чуєш, жінко, що злі язики плещуть? – каже Юхим. –Давай поміняємося. Як господар, я повинен їхати, а ти – йти.

Всівся чоловік на осла. Вуханю, що? Почув на собі господаря, то ще краще йде.

А біля магазину нові нарікання:

– Зміліла доброта, немає поваги ні до жінки, ні до дітей. Бач який панок – себелюб. А голову високо несе. З такими України не побудуєш.

Розгубився Юхим. Недобрий поголос по селу багато важить. Тож вирішив примирити всіх:

– Жінко, синку, так прикро оте чути. Сідайте верхи та й доїдемо до хати всі разом.

Сіли, їдуть, а біля клубу – група захисників тварин. Побачила сімейство на ослі та й обурюється:

– Бачили, як Юхим своїх тварин любить? Чи він зглузду з'їхав? Все сімейство на бідну тварину посадив.

Не дай, Боже, хребта переламають. Той ослик ледве плентається від ваги. Треба акта про знущання над тваринами на нього скласти. 

Ось така історія.

Я слухав, і чомусь на думку наш Президент прийшов. Хоч я не голосував за нього, та шкода іноді  стає його. Він, бідолаха, їде на "ослику" влади, і куди на кинь, скрізь на нього гавкають.

Ось Президент "луцькому терористу" зателефонував заради порятунку заручників. І тут же на нього накинулися, всі, кому не лінь: чому телефонував? чому  сам не приїхав? і т. д., і т. п.

Призначив очільником мінської ТКГ Леоніда Кравчука – хвиля лайлива пронеслася в телевізійному просторі і соцмережах.

Не оприлюднивши оперативно свої статки в декларації,  вислуховуй знову "ораторію" лайок.

У Президента ще й інша біда: радники-підгавкувачі так іноді радять, ніби в болото садять. Хтось напоумив Главу держави публічних активісток зарахувати до "банди" терористок. Софія Федина та Маруся Звіробій – жінки поважні, посягнути на життя недоторканної особи і гадки не мали. Аж ні! Послухав гавкотунів, і щоб іншим не повадно було, вирішив до суду віддати.

Якби  ж то Президент чув та бачив, скільки в Україні є злих псів, що не тільки гавкають, а готові покусати і на шматки розірвати, то, можливо, прозрів би і став прихильником християнської любові (моралі), а не глупої помсти. Та й рішення приймав би за українським правилом: "Сім разів відміряй, а один раз відріж". А ще якби олігархів менше слухав, до громадської думки дослухався…

Хитається "ослик" нашої влади і незадоволення викликає й тривогу. То ж панові Президенту потрібно приймати тверді, виважені рішення в ім'я блага народу українського, а не заради власних амбіцій.

І все ж шкода і ослика, і Президента, а головне – за державу образливо.

Любомир ФІАЛКО.