"Розкажіть про нашу маму…"
З таким проханням звернулися до мене сестри Марія та Галина Сушки. Звичайно, подумала, для кожних дітей найкращими є їх батьки, особливо матір. Не секрет, із цим словом пов'язано все: і щасливе дитинство, і безтурботна юність, і взагалі, наше життя.
Її теплі ласкаві очі супроводжують нас у далеких життєвих дорогах, материнська ласка, любов зігрівають кожного до старості, мамині руки втамовують біль, знімають тривогу, заспокоюють і ніколи нічого не беруть взамін. Мама є мама, і цим сказано все. А тут – "Наша мама особлива", сильна, мудра, з надзвичайно гіркою жіночою долею.
І ось поїхала я в неблизьке село. У затишній, дбайливо прибраній кімнаті, сиділа Федора Іванівна – худенька, виснажена роботою, та й життям. Її доньки тепло, з якоюсь надзвичайною любов'ю звертались до матері, і я відчула, які дорогі спогади пов'язані з матір'ю, щось незвичайне за цим криється.
Тихо, іноді зі сльозами, розмотувався клубочок життєвої стежини Федори Іванівни.
Колись жила маленька Федорка з матір'ю Настею на окраєні села. Їхня хатина ніби підбігла до лісу і зупинилась поміж царства лісової краси. Тому з дитинства купалась в цьому земному раю, знала кожне деревце, квіточку. І сама була, як квіточка – гарненька, котра з роками розцвіла в красиву дівчину. А кругом - жорстоке життя. В ті часи тут панували поляки, а українці здебільшого на них працювали.
Працювала наймичкою і Настя (мама Федори). Батько помер, коли їй було 3 роки. Куди іти дівчині на роботу - вибору не було. Її талант, уміння шити, мережити, вишивати пригодилось в покоях польських панів. Саме тут і зустріла Миколу – свою любов, своє горе. Любов до них прийшла з весняним первоцвітом. Не ходила – літала. Відчула: любить й Микола, допомагає в роботі, а щовечора завжди разом. Готувала рушники, бачила себе нареченою, чекала весілля. Хоча в селі говорили по-різному. Не чула, не хотіла чути. Бачила себе щасливою.
Холодний осінній дощ остудив гаряче серце, розтоптав її любов Микола. Повів під вінець іншу: багачку, хоча негарну, старшу за нього. Така була воля його батьків. На розпач не було часу, давало про себе знати маленьке життя. Не знала, що робити, як бути, почувалася обділеною долею. А в маєтку готували пишне весілля. Роботи по господарству вистачало. Ходила, аби хоч поглянути на коханого. Серцю не накажеш – любила, до болю рідного, близького. Не раз ловила на собі його погляд, бачила в очах глибокий сум. Як і колись, старався допомогти, а коли іноді брав за руки, серце охоплювала тепла хвиля, тим і жила…
l
Пологи почалися зимової холодної ночі. Завірюха поховала крики молодої матері. Скільки живе, але й нині пам'ятає, як взяла на руки малесеньке дитятко, донечку, які тепло й любов відчула, але не довго. Мама забрала її крихітку і винесла в морозяну ніч, поховавши в кучугурах снігу і донечку , і сором дочки. Скільки лежала без пам'яті, не пам'ятає, але все життя по тому плакала її зранена душа, назавжди залишилась рана на серці, яка завжди боліла, навіть з роками не зарубцювалась. Ті зимові вечори найбільше любила: виходила на двір, вмивалась холодним снігом, приклада до щік, цілувала, ніби цим хотіла нагріти своє дитятко (так було все життя).
З роками змирилась, хоч як важко було, сльозами кропила свою біду. Весь біль ховала в роботі. Вона, сильна, змирилась з долею - треба жити. Хоч хіба то було життя? Пекло. Десь тайком бачила Миколу, серце обливалось кров'ю, але раділа чужому щастю і легше ставало на серці. Що було б далі, як би жили, коли б не почалась страшна війна. Німці не шкодували нікого. Молодих вивозили до Німеччини, казали, що на добру роботу, а потрапляли на каторгу.
Майже три роки Федора Іванівна працювала на заводі. Важко було і всього було, але якось вижила. Повернулась додому, а тут все понищено. Багато людей жили в землянках. Їх хата, хоч старенька, але уціліла, жити з горем пополам можна було. Правда, працювати не було кому. Після Перемоги поверталися додому наші фронтовики, скалічені, поранені, але живі, серед них і Микола. Багато похоронок прийшло – плач, горе, але мир. Почали робити на полях: орали, сіяли, а тут нова біда: розкуркулення.
Микола, хоч з фронту прийшов пораненим, а в той список потрапив перший. А що? Добротні господарські будівлі, які не знищила війна, худоба, поле. Не змогла змиритись з такою несправедливістю Миколина Маринка: передчасно народивши дитину, померла. Залишився Микола сам. Село заступилось за нього, щоб не виселяли – куди з дітьми малими, а тут свої люди, допоможуть. Правда, забрали все до колгоспу і хату під сільраду, залишили корівчину і дали стару хату-розвалюху. Солома на стрісі стара, протікала навіть при малому дощу, замість підлоги – земля. Ось в таких умовах став жити Микола зі своїми доньками.
Допомагали йому люди, хто як міг, бо у всіх не було статків. Понесла і Федора гостинці дітям. Прийшла не надовго, а залишилась… на все життя. Стала для Миколи дружиною, а дітям матір'ю. Важко доводилося, але була по-своєму щаслива. Адже це – Микола, її мрія, її любов, її довгождане жіноче щастя. І хоч був хворий, але поруч. Увійшовши в його сім'ю, знов ніби ожила, не відчувала втоми. Встигала і в хаті лад дати, і в городі, а найбільше дітям уваги, тепла приділяла, бо дівчатка уже називали її матір'ю. Це була самопожертва мудрої, доброї, люблячої жінки. Це був її вибір, її доля.
l
Та недовго тривало її жіноче щастя. Коли Марійці виповнилося 6 рочків, а Галинці 3, помер Микола. Хотіли у неї забрати дітей, але Федора Іванівна не віддала. Отак і жила. І нині, крізь роки, в її пам'яті виринають часи їхнього дитинства. Скільки натруджених днів, скільки безсонних ночей збігло в житті! Де брала вміння, сили жити і виживати, де черпала сили для повсякденної важкої, не завжди жіночої роботи, бо чекати допомоги не було від кого? Цілими днями в роботі, сама сіяла, косила, садила, а ночами про сльози її тільки знала подушка й темна ніч".
Пригодилось її уміння шити: то щось латала, щось перешивала, аби діти були одягнуті не гірше інших. Якось зводила кінці з кінцями, життєві труднощі зміцнювали сім'ю. Дівчатка підростали – старались допомагати мамі.
Осі так і пливли роки за роками, життя не стояло на місці. Доньки оточені маминою любов'ю, між ними були завжди добрі, теплі стосунки. З Божою поміччю Федора Іванівна ставила своїх доньок на ноги. Не нарікала на долю. Відчула: її материнська любов повинна бути сильною, щоб діти не відчули і ніколи не увійшло в їх свідомість слово "мачуха".
Проте Господь був милостивим: її молитви додавали сил, рятували дітей від хвороб, різних негараздів, своїми молитвами висушувала сльози. Та коли підросли доньки, десь на якомусь відрізку часу свого життя взнали, що мама не рідна. Не могли зрозуміти, як так? Їх мама – найкраща, найулюбленіша.
"Ми той час і нині добре пам'ятаємо, як поганий сон. Довго плакали на самоті. Не вірили, бо мама завжди поруч, дбала, турбувалась про нас. Але все-таки вирішили запитати. На наше запитання, мама відповіла, що вона наша, а колись ви все зрозумієте, – згадує нині старша Марія. – От тільки пам'ятаємо, що навесні ми зажди плели віночки з барвінку, заквітчували їх і перед Пасхою носили на кладовище, вішали на два хрестики. Мама, витираючи сльози, нам говорила: "Діти, пам'ятайте: тут лежать ваші батьки". Мама нас дуже любила, це ми відчували постійно, нам заздрили подружки. Старались в чомусь допомогти: прибирали в хаті, яку нам побудував колгосп, садили мамині улюблені квіти – чорнобривці, символ вічної материнської любові. А вечорами ділились з нею своїми "дівочими секретами".
l
Виросли доньки, отримали освіту, повиходили заміж. У кожної по-своєму склалась доля, вимолена матір'ю в Бога. Тішиться онуками, правнуками. Хтось сказав, що птахи годують своїх пташенят, доки вони не навчаться літати. Федора Іванівна все життя старалась допомогти, підтримати, навчити усіх премудрості життя. І нині, хоч вона уже не спроможна це робити, доньки спішать за маминою порадою, любов'ю, за люблячим, теплим поглядом ласкавих очей.
Ось так я сиділа і слухала розповідь простої жінки. За скупими словами відкривались картини не завжди легкої життєвої стежини Федори Іванівни, жінки з надзвичайно великим люблячим серцем.
Мої думки перебила моя незвичайна співрозмовниця:
"Літа за літами проминули, ніби їх не було. Жила, ніби мала чоловіка, а під вінцем не була, колись пошила собі плаття – не згодилось, документа ніякого. Мала добрих дочок, онуків, а ніби не мої – не народжувала. Бог дав довгі роки життя – спасибі Йому".
А Марія з Галиною цілували натруджені руки. "Ви наша найрідніша, найдорожча, мама, мамочко, матусю!".
Валентина СІЧКАР.
З таким проханням звернулися до мене сестри Марія та Галина Сушки. Звичайно, подумала, для кожних дітей найкращими є їх батьки, особливо матір. Не секрет, із цим словом пов'язано все: і щасливе дитинство, і безтурботна юність, і взагалі, наше життя.
Її теплі ласкаві очі супроводжують нас у далеких життєвих дорогах, материнська ласка, любов зігрівають кожного до старості, мамині руки втамовують біль, знімають тривогу, заспокоюють і ніколи нічого не беруть взамін. Мама є мама, і цим сказано все. А тут – "Наша мама особлива", сильна, мудра, з надзвичайно гіркою жіночою долею.
І ось поїхала я в неблизьке село. У затишній, дбайливо прибраній кімнаті, сиділа Федора Іванівна – худенька, виснажена роботою, та й життям. Її доньки тепло, з якоюсь надзвичайною любов'ю звертались до матері, і я відчула, які дорогі спогади пов'язані з матір'ю, щось незвичайне за цим криється.
Тихо, іноді зі сльозами, розмотувався клубочок життєвої стежини Федори Іванівни.
Колись жила маленька Федорка з матір'ю Настею на окраєні села. Їхня хатина ніби підбігла до лісу і зупинилась поміж царства лісової краси. Тому з дитинства купалась в цьому земному раю, знала кожне деревце, квіточку. І сама була, як квіточка – гарненька, котра з роками розцвіла в красиву дівчину. А кругом - жорстоке життя. В ті часи тут панували поляки, а українці здебільшого на них працювали.
Працювала наймичкою і Настя (мама Федори). Батько помер, коли їй було 3 роки. Куди іти дівчині на роботу - вибору не було. Її талант, уміння шити, мережити, вишивати пригодилось в покоях польських панів. Саме тут і зустріла Миколу – свою любов, своє горе. Любов до них прийшла з весняним первоцвітом. Не ходила – літала. Відчула: любить й Микола, допомагає в роботі, а щовечора завжди разом. Готувала рушники, бачила себе нареченою, чекала весілля. Хоча в селі говорили по-різному. Не чула, не хотіла чути. Бачила себе щасливою.
Холодний осінній дощ остудив гаряче серце, розтоптав її любов Микола. Повів під вінець іншу: багачку, хоча негарну, старшу за нього. Така була воля його батьків. На розпач не було часу, давало про себе знати маленьке життя. Не знала, що робити, як бути, почувалася обділеною долею. А в маєтку готували пишне весілля. Роботи по господарству вистачало. Ходила, аби хоч поглянути на коханого. Серцю не накажеш – любила, до болю рідного, близького. Не раз ловила на собі його погляд, бачила в очах глибокий сум. Як і колись, старався допомогти, а коли іноді брав за руки, серце охоплювала тепла хвиля, тим і жила…
ххх
Пологи почалися зимової холодної ночі. Завірюха поховала крики молодої матері. Скільки живе, але й нині пам'ятає, як взяла на руки малесеньке дитятко, донечку, які тепло й любов відчула, але не довго. Мама забрала її крихітку і винесла в морозяну ніч, поховавши в кучугурах снігу і донечку , і сором дочки. Скільки лежала без пам'яті, не пам'ятає, але все життя по тому плакала її зранена душа, назавжди залишилась рана на серці, яка завжди боліла, навіть з роками не зарубцювалась. Ті зимові вечори найбільше любила: виходила на двір, вмивалась холодним снігом, приклада до щік, цілувала, ніби цим хотіла нагріти своє дитятко (так було все життя).
З роками змирилась, хоч як важко було, сльозами кропила свою біду. Весь біль ховала в роботі. Вона, сильна, змирилась з долею - треба жити. Хоч хіба то було життя? Пекло. Десь тайком бачила Миколу, серце обливалось кров'ю, але раділа чужому щастю і легше ставало на серці. Що було б далі, як би жили, коли б не почалась страшна війна. Німці не шкодували нікого. Молодих вивозили до Німеччини, казали, що на добру роботу, а потрапляли на каторгу.
Майже три роки Федора Іванівна працювала на заводі. Важко було і всього було, але якось вижила. Повернулась додому, а тут все понищено. Багато людей жили в землянках. Їх хата, хоч старенька, але уціліла, жити з горем пополам можна було. Правда, працювати не було кому. Після Перемоги поверталися додому наші фронтовики, скалічені, поранені, але живі, серед них і Микола. Багато похоронок прийшло – плач, горе, але мир. Почали робити на полях: орали, сіяли, а тут нова біда: розкуркулення.
Микола, хоч з фронту прийшов пораненим, а в той список потрапив перший. А що? Добротні господарські будівлі, які не знищила війна, худоба, поле. Не змогла змиритись з такою несправедливістю Миколина Маринка: передчасно народивши дитину, померла. Залишився Микола сам. Село заступилось за нього, щоб не виселяли – куди з дітьми малими, а тут свої люди, допоможуть. Правда, забрали все до колгоспу і хату під сільраду, залишили корівчину і дали стару хату-розвалюху. Солома на стрісі стара, протікала навіть при малому дощу, замість підлоги – земля. Ось в таких умовах став жити Микола зі своїми доньками.
Допомагали йому люди, хто як міг, бо у всіх не було статків. Понесла і Федора гостинці дітям. Прийшла не надовго, а залишилась… на все життя. Стала для Миколи дружиною, а дітям матір'ю. Важко доводилося, але була по-своєму щаслива. Адже це – Микола, її мрія, її любов, її довгождане жіноче щастя. І хоч був хворий, але поруч. Увійшовши в його сім'ю, знов ніби ожила, не відчувала втоми. Встигала і в хаті лад дати, і в городі, а найбільше дітям уваги, тепла приділяла, бо дівчатка уже називали її матір'ю. Це була самопожертва мудрої, доброї, люблячої жінки. Це був її вибір, її доля.
ххх
Та недовго тривало її жіноче щастя. Коли Марійці виповнилося 6 рочків, а Галинці 3, помер Микола. Хотіли у неї забрати дітей, але Федора Іванівна не віддала. Отак і жила. І нині, крізь роки, в її пам'яті виринають часи їхнього дитинства. Скільки натруджених днів, скільки безсонних ночей збігло в житті! Де брала вміння, сили жити і виживати, де черпала сили для повсякденної важкої, не завжди жіночої роботи, бо чекати допомоги не було від кого? Цілими днями в роботі, сама сіяла, косила, садила, а ночами про сльози її тільки знала подушка й темна ніч".
Пригодилось її уміння шити: то щось латала, щось перешивала, аби діти були одягнуті не гірше інших. Якось зводила кінці з кінцями, життєві труднощі зміцнювали сім'ю. Дівчатка підростали – старались допомагати мамі.
Осі так і пливли роки за роками, життя не стояло на місці. Доньки оточені маминою любов'ю, між ними були завжди добрі, теплі стосунки. З Божою поміччю Федора Іванівна ставила своїх доньок на ноги. Не нарікала на долю. Відчула: її материнська любов повинна бути сильною, щоб діти не відчули і ніколи не увійшло в їх свідомість слово "мачуха".
Проте Господь був милостивим: її молитви додавали сил, рятували дітей від хвороб, різних негараздів, своїми молитвами висушувала сльози. Та коли підросли доньки, десь на якомусь відрізку часу свого життя взнали, що мама не рідна. Не могли зрозуміти, як так? Їх мама – найкраща, найулюбленіша.
"Ми той час і нині добре пам'ятаємо, як поганий сон. Довго плакали на самоті. Не вірили, бо мама завжди поруч, дбала, турбувалась про нас. Але все-таки вирішили запитати. На наше запитання, мама відповіла, що вона наша, а колись ви все зрозумієте, – згадує нині старша Марія. – От тільки пам'ятаємо, що навесні ми зажди плели віночки з барвінку, заквітчували їх і перед Пасхою носили на кладовище, вішали на два хрестики. Мама, витираючи сльози, нам говорила: "Діти, пам'ятайте: тут лежать ваші батьки". Мама нас дуже любила, це ми відчували постійно, нам заздрили подружки. Старались в чомусь допомогти: прибирали в хаті, яку нам побудував колгосп, садили мамині улюблені квіти – чорнобривці, символ вічної материнської любові. А вечорами ділились з нею своїми "дівочими секретами".
ххх
Виросли доньки, отримали освіту, повиходили заміж. У кожної по-своєму склалась доля, вимолена матір'ю в Бога. Тішиться онуками, правнуками. Хтось сказав, що птахи годують своїх пташенят, доки вони не навчаться літати. Федора Іванівна все життя старалась допомогти, підтримати, навчити усіх премудрості життя. І нині, хоч вона уже не спроможна це робити, доньки спішать за маминою порадою, любов'ю, за люблячим, теплим поглядом ласкавих очей.
Ось так я сиділа і слухала розповідь простої жінки. За скупими словами відкривались картини не завжди легкої життєвої стежини Федори Іванівни, жінки з надзвичайно великим люблячим серцем.
Мої думки перебила моя незвичайна співрозмовниця:
"Літа за літами проминули, ніби їх не було. Жила, ніби мала чоловіка, а під вінцем не була, колись пошила собі плаття – не згодилось, документа ніякого. Мала добрих дочок, онуків, а ніби не мої – не народжувала. Бог дав довгі роки життя – спасибі Йому".
А Марія з Галиною цілували натруджені руки. "Ви наша найрідніша, найдорожча, мама, мамочко, матусю!".
Валентина СІЧКАР.
"Розкажіть про нашу маму…"
Залишити коментар