Осередок українського духу
Село Поворськ – це ніби розкішний вінок природи. З усіх боків до нього туляться луки, сіножаті, ліси. Неподалік чудове озеро. Синевір поліський, з кришталевою цілющою водою. А вулиці, кожне обійстя – немов сад-квітник у дивних барвах. Звернеш трохи з центральної вулиці і серед цієї чарівності побачиш "на горбочку, у зеленому куточку" українську Свято-Покровську церкву.
Кожного православного свята, кожної неділі тут з вуст членів церковного хору під керівництвом Євгенії Савчук сизокрилою чайкою над селом лине пісня душевно-патріотичного змісту:
Боже мій милий,
Дай розуму й сили
Народ наш до купи
зібрати,
І те, що належить моїй
Україні,
Ми не дамо роз'єднати.
Слова і музика – народні, як і сама святиня. Ми, делегація журналістів "Вістей Ковельщини", вслухаємося і насолоджуємося цим натхненним витонченим піснеспівом. Сьогодні газетярі тут невипадково. Цю чудову душевну зустріч із парафіянами Свято-Покровського храму нам організувала невтомна, заряджена на рух та культурно-мистецькі духовні заходи, очільниця ковельської районної культури Тетяна Матяшук. І за цю можливість спілкування із щирими і добрими поворчанами, за ці радісні відчуття, які нас огортали, маємо добрим словом пошанувати Вас, Тетяно Іванівно.
Як і годиться, нас гречно вітає настоятель храму отець Дмитро Андрухів, депутат Ковельської районної ради кількох скликань поспіль, який очолює Свято-Покровську парафію 20 літ. Доки не зібралися парафіяни, активісти церковної громади, о. Дмитро знайомить з історією церкви:
– Наша церква древня, має більше, як 150 літ. Перша згадка сягає 1853 року. Тоді зусиллями і коштами громади та священика Михайла Теодоровича і була побудована вона.
Пережив храм Першу світову війну, колонізаційне польське двадцятиліття, Другу світову, але не витримав комуно-атеїстичної навали і був зруйнований у 1964 році.
З утвердженням Незалежності віра почала відроджуватися, і на місці старої церкви 8 травня 2003 року було закладено і освячено наріжний камінь майбутньої святині. У рекордний термін, менше, ніж за 2 роки, нова ошатна будівля була споруджена і освячена 18 вересня 2005 року, прийнявши у своє лоно перших вірних.
Ось погляньте: це фотокопія старої церкви. Зберегти історію нам порадили очільники єпархії.
Ми вдивляємося в чорно-білу, потемнілу від часу світлину, і проникаємося якимось трепетом, адже тут творилась духовна історія краю, гартувався наш дух, наверталася душа до Бога.
l
Не зчулися, як в молитовному залі залюдніло, з'явилися хористи, староста та інші активні парафіяни.
Повеселіло. Мов ластівки, влетіли в церкву жінки і защебетали наввипередки одна перед одною.
– Камінчик до камінчика, цеглинку до цеглинки, дощечку до дощечки – кожен день без спочинку вкладали ми в храм. А як же інакше? Пам'ятаю (я ще мала була) за Польщі наша церква була українською.
Поляки не дуже шанували українство, але тоді ми вистояли. І тепер на будову йшли, як на свято – так нам хотілося і мріялося почути молитву та службу українською мовою, – захоплено розповідає нам найстаріша парафіянка, яка співала в церковному хорі у старій церкві, Катерина Демчук.
Прихожани розказують про будівництво, про те, як збирали пожертву на храм і про те, яке то щастя молитися рідною українською мовою.
– Не забудьте у своїй статті згадати Петра Омелюка. Це – наша гордість. Він – коваль-самоук, а які професійні речі витворив. Кожна ікона – в кованій рамці. А де ви ще бачили змайстроване з любов'ю коване панікадило? А огорожа! Справжній майстер.
l
Вдивляюся в старовинну чудотворну ікону Божої Матері, теж з любов'ю оковану майстром, і думаю: "Ось де той животворний Прометей і дух нації, вогнем заряджений і водою загартований. Поворський умілець пан Петро, нащадок нашого ковельського коваля, який меч переможний викував Данилу Галицькому, назву місту подарував, навіки вписав своє ймення в історію села. Саме в цьому – невмирущість нашого українського роду і православної, істинно української віри".
Старожили про ікону Божої Матері розказують: "Стояла вона в куточку на кухні. Мабуть, найбільше молилась перед нею господиня. І якось невідомо звідки пожежа сталася. Здавалося, все піде прахом. Аж ні! В тій частині, де ікона Богородиці стояла, полум'я раптом згасло. Спасіння від неї прийшло.
Сьогодні залишилися незначні сліди від пожежі, але Пресвята Богоматір (стверджують, що Ченстоховська із Белза) з любов'ю та мудрістю, по-материнськи дивиться на нас. Вона ніби промовляє: "Діти мої, я заступниця і покрова ваша, але не легковажте, бережіть Україну, свою рідну мову і віру Христову". Десь і смуток хмаркою промайне з образу святого. Злетить невипадково, адже і в Поворську є герої, що за нас, за віру та Україну життя віддали.
У цьому почесному списку – Микола Яворський. Пам'ятає громада і шанує Героя, що загинув в зоні АТО.
– Біля нашої ікони вже сталося чотири дива, – повідомляють парафіяни.
– Вся церква чудотворна, – додає пані Оля. – Зайшла, і таку благодать відчула, таку легкість!
– Там, де віра, там завжди Благодать Божа присутня. Так Господь направляє. Нещодавно у нас інша дивина сталась. Будуємо церкву у селі Гулівці. І неподалік храму від удару блискавки дуб старезний розколовся, а там – чаша золота, кубик воску і антимікс. Погляньте, яка гарна чаша. Мощі з антимікса у нас залишилися, а основу ми передали в єпархіальну скарбницю дорогоцінних речей на збереження. Хто заховав під час війни, невідомо, але відкрився скарб нам невипадково, – не втомлюється інформувати отець Дмитро.
l
Я слухаю парафіян і переконуюся: таки невипадково. Бо і настоятель храму, і його активна церковна громада – істинно віруючі люди.
– Знаєте, який у нас священик? Він з паніматінкою Любою день і ніч живуть церквою. Дружина пожертви збирає, а він будує, сповідає і службу вправно веде. Де ви ще таке бачили, щоб отець з Ковеля на велосипеді пластик облицювальний до Поворська віз?
Ми звикли шукати витязів-богатирів. А паніматінка Люба тендітна, скромна, невеличка на зріст, а який вогонь в очах, скільки духу запального! І отець Дмитро, як воїн віри, рухає громаду вперед і заряджає невтомною енергією.
Колись у старі часи приходив голова сільради і наказував фундамент розбивати. Сивочолі чоловіки, а за ними й жінки стали стіною: "Не дамо!". Відступила лиха година.
На таких парафіян, як Олена Шуляк, Катерина Романчук, вище згадувані Євгенія Савчук, Любов Андрухів та багатьох інших порядок і краса в храмі тримаються. А заквітчана, озеленена територія навколо храму стала взірцем для всіх поворчан.
Так з гарячої любові і віри міцної благодать народжується. Це і є щастям земним.
В той же день ми завітали у село Озерне, де зусиллями о. Дмитра новий храм побудовано. Тутешня громада теж належить до Православної Церкви України.
Ми розпочали свій репортаж із народних поетичних рядків. Продовжимо читати цю просту поезію, покладену на мелодію, глибоку за змістом, високодуховну і дорогу кожному українцю:
Андрій Первозванний,
апостол страждальний
Із давніх, прадавніх віків
Молитися мовою, що
ближче до серця,
Народу своєму навіки
заповів.
Чому ж ми цураємось
рідного слова,
Нащадки святої Русі?
Тож мовою рідною, мовою
серця
Ми розмовляєм усі.
Нас охрестили, коли ще
й в помині
На карті Москви не було.
Ми – гордий народ,
то чому ж повинні
Схилять перед нею чоло?
Переконаний, вірю і знаю: поворчани, прихожани Свято-Покровської церкви, не схилять чоло, це – їхня сутність. Я і мої друзі-ковельчани щасливіємо від цієї душевної зустрічі, яка перетворилася на духовне свято. Після піснеспіву і молитви-здравиці "Многії літа!" ми щиро прощаємося.
Щасти Вам, наші добрі друзі! Хай допомагає Вам Господь завжди і в усьому!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: під час зустрічі з прихожанами і священиком Свято-Покровського храму в Поворську.
Фото
Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.
Село Поворськ – це ніби розкішний вінок природи. З усіх боків до нього туляться луки, сіножаті, ліси. Неподалік чудове озеро. Синевір поліський, з кришталевою цілющою водою. А вулиці, кожне обійстя – немов сад-квітник у дивних барвах. Звернеш трохи з центральної вулиці і серед цієї чарівності побачиш "на горбочку, у зеленому куточку" українську Свято-Покровську церкву.
Кожного православного свята, кожної неділі тут з вуст членів церковного хору під керівництвом Євгенії Савчук сизокрилою чайкою над селом лине пісня душевно-патріотичного змісту:
Боже мій милий,
Дай розуму й сили
Народ наш до купи зібрати,
І те, що належить моїй Україні,
Ми не дамо роз'єднати.
Слова і музика – народні, як і сама святиня. Ми, делегація журналістів "Вістей Ковельщини", вслухаємося і насолоджуємося цим натхненним витонченим піснеспівом. Сьогодні газетярі тут невипадково. Цю чудову душевну зустріч із парафіянами Свято-Покровського храму нам організувала невтомна, заряджена на рух та культурно-мистецькі духовні заходи, очільниця ковельської районної культури Тетяна Матяшук. І за цю можливість спілкування із щирими і добрими поворчанами, за ці радісні відчуття, які нас огортали, маємо добрим словом пошанувати Вас, Тетяно Іванівно.
Як і годиться, нас гречно вітає настоятель храму отець Дмитро Андрухів, депутат Ковельської районної ради кількох скликань поспіль, який очолює Свято-Покровську парафію 20 літ. Доки не зібралися парафіяни, активісти церковної громади, о. Дмитро знайомить з історією церкви:
– Наша церква древня, має більше, як 150 літ. Перша згадка сягає 1853 року. Тоді зусиллями і коштами громади та священика Михайла Теодоровича і була побудована вона.
Пережив храм Першу світову війну, колонізаційне польське двадцятиліття, Другу світову, але не витримав комуно-атеїстичної навали і був зруйнований у 1964 році.
З утвердженням Незалежності віра почала відроджуватися, і на місці старої церкви 8 травня 2003 року було закладено і освячено наріжний камінь майбутньої святині. У рекордний термін, менше, ніж за 2 роки, нова ошатна будівля була споруджена і освячена 18 вересня 2005 року, прийнявши у своє лоно перших вірних.
Ось погляньте: це фотокопія старої церкви. Зберегти історію нам порадили очільники єпархії.
Ми вдивляємося в чорно-білу, потемнілу від часу світлину, і проникаємося якимось трепетом, адже тут творилась духовна історія краю, гартувався наш дух, наверталася душа до Бога.
ххх
Не зчулися, як в молитовному залі залюдніло, з'явилися хористи, староста та інші активні парафіяни.
Повеселіло. Мов ластівки, влетіли в церкву жінки і защебетали наввипередки одна перед одною.
– Камінчик до камінчика, цеглинку до цеглинки, дощечку до дощечки – кожен день без спочинку вкладали ми в храм. А як же інакше? Пам'ятаю (я ще мала була) за Польщі наша церква була українською.
Поляки не дуже шанували українство, але тоді ми вистояли. І тепер на будову йшли, як на свято – так нам хотілося і мріялося почути молитву та службу українською мовою, – захоплено розповідає нам найстаріша парафіянка, яка співала в церковному хорі у старій церкві, Катерина Демчук.
Прихожани розказують про будівництво, про те, як збирали пожертву на храм і про те, яке то щастя молитися рідною українською мовою.
– Не забудьте у своїй статті згадати Петра Омелюка. Це – наша гордість. Він – коваль-самоук, а які професійні речі витворив. Кожна ікона – в кованій рамці. А де ви ще бачили змайстроване з любов'ю коване панікадило? А огорожа! Справжній майстер.
ххх
Вдивляюся в старовинну чудотворну ікону Божої Матері, теж з любов'ю оковану майстром, і думаю: "Ось де той животворний Прометей і дух нації, вогнем заряджений і водою загартований. Поворський умілець пан Петро, нащадок нашого ковельського коваля, який меч переможний викував Данилу Галицькому, назву місту подарував, навіки вписав своє ймення в історію села. Саме в цьому – невмирущість нашого українського роду і православної, істинно української віри".
Старожили про ікону Божої Матері розказують: "Стояла вона в куточку на кухні. Мабуть, найбільше молилась перед нею господиня. І якось невідомо звідки пожежа сталася. Здавалося, все піде прахом. Аж ні! В тій частині, де ікона Богородиці стояла, полум'я раптом згасло. Спасіння від неї прийшло.
Сьогодні залишилися незначні сліди від пожежі, але Пресвята Богоматір (стверджують, що Ченстоховська із Белза) з любов'ю та мудрістю, по-материнськи дивиться на нас. Вона ніби промовляє: "Діти мої, я заступниця і покрова ваша, але не легковажте, бережіть Україну, свою рідну мову і віру Христову". Десь і смуток хмаркою промайне з образу святого. Злетить невипадково, адже і в Поворську є герої, що за нас, за віру та Україну життя віддали.
У цьому почесному списку – Микола Яворський. Пам'ятає громада і шанує Героя, що загинув в зоні АТО.
– Біля нашої ікони вже сталося чотири дива, – повідомляють парафіяни.
– Вся церква чудотворна, – додає пані Оля. – Зайшла, і таку благодать відчула, таку легкість!
– Там, де віра, там завжди Благодать Божа присутня. Так Господь направляє. Нещодавно у нас інша дивина сталась. Будуємо церкву у селі Гулівці. І неподалік храму від удару блискавки дуб старезний розколовся, а там – чаша золота, кубик воску і антимікс. Погляньте, яка гарна чаша. Мощі з антимікса у нас залишилися, а основу ми передали в єпархіальну скарбницю дорогоцінних речей на збереження. Хто заховав під час війни, невідомо, але відкрився скарб нам невипадково, – не втомлюється інформувати отець Дмитро.
ххх
Я слухаю парафіян і переконуюся: таки невипадково. Бо і настоятель храму, і його активна церковна громада – істинно віруючі люди.
– Знаєте, який у нас священик? Він з паніматінкою Любою день і ніч живуть церквою. Дружина пожертви збирає, а він будує, сповідає і службу вправно веде. Де ви ще таке бачили, щоб отець з Ковеля на велосипеді пластик облицювальний до Поворська віз?
Ми звикли шукати витязів-богатирів. А паніматінка Люба тендітна, скромна, невеличка на зріст, а який вогонь в очах, скільки духу запального! І отець Дмитро, як воїн віри, рухає громаду вперед і заряджає невтомною енергією.
Колись у старі часи приходив голова сільради і наказував фундамент розбивати. Сивочолі чоловіки, а за ними й жінки стали стіною: "Не дамо!". Відступила лиха година.
На таких парафіян, як Олена Шуляк, Катерина Романчук, вище згадувані Євгенія Савчук, Любов Андрухів та багатьох інших порядок і краса в храмі тримаються. А заквітчана, озеленена територія навколо храму стала взірцем для всіх поворчан.
Так з гарячої любові і віри міцної благодать народжується. Це і є щастям земним.
В той же день ми завітали у село Озерне, де зусиллями о. Дмитра новий храм побудовано. Тутешня громада теж належить до Православної Церкви України.
Ми розпочали свій репортаж із народних поетичних рядків. Продовжимо читати цю просту поезію, покладену на мелодію, глибоку за змістом, високодуховну і дорогу кожному українцю:
Андрій Первозванний, апостол страждальний
Із давніх, прадавніх віків
Молитися мовою, що ближче до серця,
Народу своєму навіки заповів.
Чому ж ми цураємось рідного слова,
Нащадки святої Русі?
Тож мовою рідною, мовою серця
Ми розмовляєм усі.
Нас охрестили, коли ще й в помині
На карті Москви не було.
Ми – гордий народ, то чому ж повинні
Схилять перед нею чоло?
Переконаний, вірю і знаю: поворчани, прихожани Свято-Покровської церкви, не схилять чоло, це – їхня сутність. Я і мої друзі-ковельчани щасливіємо від цієї душевної зустрічі, яка перетворилася на духовне свято. Після піснеспіву і молитви-здравиці "Многії літа!" ми щиро прощаємося.
Щасти Вам, наші добрі друзі! Хай допомагає Вам Господь завжди і в усьому!
Анатолій СЕМЕНЮК.
НА СВІТЛИНАХ: під час зустрічі з прихожанами і священиком Свято-Покровського храму в Поворську.
Фото Ольги СТЕБЛЕВЕЦЬ.
Осередок українського духу
Залишити коментар