Їде осінь на коні рудому
Вона підбиралася непомітно, крадькома, без галасу й зайвої метушні…
Йдучи вранці на роботу, ми ще не помічали за глянцем щедрої зелені її втаємничених кроків. А повертаючись засвітло додому, теж не відчували: на дві-три хвилини став коротшим сьогодні день. Не звертали, можливо, уваги, як стишувалися такі звичні пташині наспіви. Не зважали на те, що з ринкових прилавків щез "білий налив", а натомість з'явилися смугасті кавуни і сонячно-жовті дині.
Ми думали: серпень, як і всеньке літо, не має кінця. А диму без вогню не буває. Ще кілька тижнів тому в кронах деяких дерев зажевріли крихітні жовті, а подекуди й помаранчеві вуглинки. Мов підземна торф'яна пожежа, поширювалася роздмухувана вітром часу невидима вогняна повінь. І від маленької жаринки зайнялося величезне багаття. То прийшла тепло-руда осінь…
І в обіймах розпаленої нею ватри згоратимуть листя, трава, квіти. Вкорочуватиметься відстань між сходом і заходом Світила. Набуватиме прохолодних відтінків річкова вода. Частіше розлягатимуться сметанної густоти тумани, остигатимуть ранки і малиновітимуть вечірні зорі. Гостріше пахнутимуть верес і м'ята; падатимуть, немов метеорити з високості, з важким гупанням яблука на землю. Залягатиме ближче до дна риба і збиратимуться на зимівлю раки. Макар, що не знає, де пасти телят, виганятиме на наші голови отари вологих хмар. І попливуть по калюжах червоні й бурі човники кленові.
Осінь прийшла! Час птахам збиратися із дому – у дорогу дальню поспішати. Їде осінь на коні рудому: буде землю в красне прикрашати. Так, іржа вже в'їлася у зачіски каштанів. У ніжно-янтарних фатах стоять берези. Посивіли верби. Шафранові сарафани приміряють липи. Поспіль вражатимуть усіма відтінками багатобарвної палітри клени, а на татарські навіть боляче дивитися буде – так вони розжевріються. Бузковими хвилями ходитимуть від поривів вітру осикові свитки. Вохра вкриє чоло могутніх і статечних мешканців дібров – дубів, а модрини надягнуть помаранчеві сукні… Осінь, чародійка кольорів, і вересень – її вправний і меткий учень – швидко малюють декорації до прощального грандіозного карнавалу природи, чарівного балу падолисту, увертюра до якого вже бринить у повітрі.
Та раптом, ніби прокинувшись від невчасно розпочатої сплячки, Сонце розливає над нивами і лісами, вулицями і будинками незвичайну благодать. І розгоряється "бабине літо". Палахкотять голубі квіти петрових батогів й бузкової герані, по луках розсипаються жовті кульбаби й ромашки, знову веселять очі незабудки ("люби-мене"), удруге вбираються у весільний одяг глуха кропива й суниці. Небеса осяюються сріблястим світінням, що вкриває переліски, гаї, пожухлу стерню, чіпляється за жоржини та айстри, чорнобривці й сальвії, які прикрашають до останнього подиху переліття міські парки, сади, сквери. То у подорож вирушили павучки – тенетники й бокоходи. Прийшла мить їхнього розселення, то й мігрують за вітром, чіпляючись за перепони на шляху, вибілюючи все навколо – і стовбури, і траву, і синь-блакить… І більшає навкруг метеликів, і гудуть джмелі та бджоли: їх знову до трудів праведних кличе нескінченність розкоші, що вже минає…
Вона підбиралася непомітно, крадькома, без галасу й зайвої метушні…
Йдучи вранці на роботу, ми ще не помічали за глянцем щедрої зелені її втаємничених кроків. А повертаючись засвітло додому, теж не відчували: на дві-три хвилини став коротшим сьогодні день. Не звертали, можливо, уваги, як стишувалися такі звичні пташині наспіви. Не зважали на те, що з ринкових прилавків щез "білий налив", а натомість з'явилися смугасті кавуни і сонячно-жовті дині.
Ми думали: серпень, як і всеньке літо, не має кінця. А диму без вогню не буває. Ще кілька тижнів тому в кронах деяких дерев зажевріли крихітні жовті, а подекуди й помаранчеві вуглинки. Мов підземна торф'яна пожежа, поширювалася роздмухувана вітром часу невидима вогняна повінь. І від маленької жаринки зайнялося величезне багаття. То прийшла тепло-руда осінь…
І в обіймах розпаленої нею ватри згоратимуть листя, трава, квіти. Вкорочуватиметься відстань між сходом і заходом Світила. Набуватиме прохолодних відтінків річкова вода. Частіше розлягатимуться сметанної густоти тумани, остигатимуть ранки і малиновітимуть вечірні зорі. Гостріше пахнутимуть верес і м'ята; падатимуть, немов метеорити з високості, з важким гупанням яблука на землю. Залягатиме ближче до дна риба і збиратимуться на зимівлю раки. Макар, що не знає, де пасти телят, виганятиме на наші голови отари вологих хмар. І попливуть по калюжах червоні й бурі човники кленові.
Осінь прийшла! Час птахам збиратися із дому – у дорогу дальню поспішати. Їде осінь на коні рудому: буде землю в красне прикрашати. Так, іржа вже в'їлася у зачіски каштанів. У ніжно-янтарних фатах стоять берези. Посивіли верби. Шафранові сарафани приміряють липи. Поспіль вражатимуть усіма відтінками багатобарвної палітри клени, а на татарські навіть боляче дивитися буде – так вони розжевріються. Бузковими хвилями ходитимуть від поривів вітру осикові свитки. Вохра вкриє чоло могутніх і статечних мешканців дібров – дубів, а модрини надягнуть помаранчеві сукні… Осінь, чародійка кольорів, і вересень – її вправний і меткий учень – швидко малюють декорації до прощального грандіозного карнавалу природи, чарівного балу падолисту, увертюра до якого вже бринить у повітрі.
Та раптом, ніби прокинувшись від невчасно розпочатої сплячки, Сонце розливає над нивами і лісами, вулицями і будинками незвичайну благодать. І розгоряється "бабине літо". Палахкотять голубі квіти петрових батогів й бузкової герані, по луках розсипаються жовті кульбаби й ромашки, знову веселять очі незабудки ("люби-мене"), удруге вбираються у весільний одяг глуха кропива й суниці. Небеса осяюються сріблястим світінням, що вкриває переліски, гаї, пожухлу стерню, чіпляється за жоржини та айстри, чорнобривці й сальвії, які прикрашають до останнього подиху переліття міські парки, сади, сквери. То у подорож вирушили павучки – тенетники й бокоходи. Прийшла мить їхнього розселення, то й мігрують за вітром, чіпляючись за перепони на шляху, вибілюючи все навколо – і стовбури, і траву, і синь-блакить… І більшає навкруг метеликів, і гудуть джмелі та бджоли: їх знову до трудів праведних кличе нескінченність розкоші, що вже минає…
Час багряніти й золотіти
У лісах нині задумливо, тихо й світло. Крізь дещо поріділі крони яскравіше проглядає небесна синь. Сонячні промені вільніше проливаються на землю: здається, між стовбурами хтось уклав навскіс золоті снопи свіжої золотавої соломи. Дерева ніби обмірковують подальшу долю, зроняючи раз по раз різнокольорові листочки, наче слова в дружній розмові між собою.
Тому, хто добряче призабув ботаніку, не зайве буде нагадати: вони, ніби відомий циган із прислів'я, "продають кожуха" тепер, бо їм вже той непотрібен. Або потрібен так, як собаці п'ята лапа…
Наприкінці серпня в основі черешка листа починає утворюватися корковий шар, що ізолює його від гілки. Чим далі, тим швидше проходить процес: у клітин в цьому місці "боки" стають дуже рівненькі, і вони не зчіплюються між собою. Тож як подме вітер – віддаляються одна від одної, ніби шматки масла, між якими встромлений гарячий ніж. Листок падає.
Незабаром поллють сильні дощі, повалять снігопади з ожеледицею. Якщо ота навала ляже на гілки, ще увінчані одягом, ті не витримають. Особливо від подібного страждають плодові й молоді дерева.
Зима – посуха. А зелені друзі довго терпіти її не можуть. Тому, залишивши весь наряд, вони загинули б від випаровування вологи з себе, яка о тій порі в них майже не потрапляє.
Дерево – артіль, кооператив: воно живе загальною працею крони й коренів, гілок і стовбура. Зелений колір – хлорофілові зерна, які під впливом сонячної енергії розкладають вуглекислий газ повітря на вуглець і кисень. Вся корисність, видобута з атмосфери і з землі, надходить в дерево для подальшого розвитку. І от відбувається щорічна таїна й відвертість: осінньої пори піддані царства флори згідно із закладеними в них біологічними годинниками одержують "дзвоник" про те, що кінець – ділу вінець! Настає сутуга! Тож час багряніти й золотіти. Тобто – ніби вмирати, а насправді причаїтися на певний період, перепочити, люту пору перестояти. Сигналом до цього слугує зменшення світла і охолодження повітря. Тайм-аут… До наступної весни!
Залишити коментар