Півстоліття на "передовій"
Посада секретаря будь-якого керівника тільки на перший погляд здається простою і не обтяжливою. "Ну, що складного в цій роботі? – скаже дехто. – Сиди собі у приймальні, відповідай на телефонні дзвінки, регулюй потік відвідувачів або взагалі нікого не пускай до шефа".
Переконаний, що з цією думкою не погодиться Тамара Панасівна Шевчук, котра ось уже 50 років беззмінно працює в редакції газети "Вісті Ковельщини" на згаданій посаді, маючи в трудовій книжці лише один запис: "Прийнята на роботу…". Погодьтеся: своєрідний рекорд, яким може похвалитися далеко не кожна секретарка – чи то колишня, чи то сучасна.
Пані Тамара знає, що її праця надзвичайно важлива і потрібна колективу, а не тільки редактору. Їй довелося починати трудову біографію з Василем Усенком, продовжувати з Василем Бородчуком, а нині – з вашим покірним слугою. Звичайно, в минулому, коли про місцеву пресу влада дбала не на словах, а на ділі, коли "міськрайонка" виходила чотири рази на тиждень, редакційний штат був набагато чисельніший – сягав майже 20 чоловік. В приймальні трудилися дві секретарки-машиністки, які не тільки займалися прийомом відвідувачів, а й друкували матеріали журналістів, громадських дописувачів.
Тамарі Панасівні випало працювати з такими майстрами своєї справи, як Єлизавета Дорфман, Алла Малиновська, Галина Чикова, Валентина Лусь, Софія Пугач та інші. Прийшовши в редакцію фактично із шкільної парти, вона переймала їх досвід, вчилася основам і редагування, і коректури, і діловодства, і багатьом іншим потрібним речам, без яких не обійтися жодному редакційному працівнику.
Жінка пам'ятає, як творили газету її старші товариші, що вже відійшли у Вічність, – Гнат Ольхович, Алла Черній, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Володимир Ковальчук. У кожного з них був свій характер, свій почерк і з кожним треба було знаходити порозуміння, вміти з півслова вгадувати їх творчі забаганки, не втомлюватися передруковувати поправлені редакторами статті і кореспонденції раз, другий, третій. А темп роботи у редакції був тоді шалений – сьогодні журналіст поїхав у відрядження, а вранці написаний ним матеріал мав бути набраним і готовим до друку, завізований завідуючим відділом або редактором.
У радянські часи секретар-друкарці доводилося виконувати ще й таку, не зовсім зрозумілу для сучасної молоді роботу, – в обідню перерву "на слух" приймати повідомлення ТАРС або РАТАУ, котрі по радіо передавали обов'язкову для друку в місцевій пресі інформацію. Це – новини про партійні з'їзди, пленуми, сесії Верховної Ради тощо. Пізніше стало легше – в редакції встановили телетайп, на якому теж треба було навчитися працювати.
Безпосередніми керівниками секретар-друкарок були відповідальні секретарі редакцій – очільники своєрідних "штабів", в обов'язки яких входило планування чергових номерів газети, макетування її сторінок, художньо-поліграфічне оформлення видання. Ці обов'язки у різний час виконували Ніна Нагайчук, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, з якими у пані Тамари завжди були товариські стосунки.
Героїня нашої розповіді активно займалася спортом, разом із Марією Фоменко, іншими дівчатами відстоювала честь колективів редакції і друкарні на міських змаганнях. Не раз у настільний теніс з ними грали й чоловіки. Та й відпочивати вміли, адже до наших послуг були просторий актовий зал, їдальня.
Навантаження дещо зменшилося із запровадженням комп'ютерного набору, електронної пошти, але це лише на перший погляд. Насправді доводиться і надалі реєструвати листи, що надходять, вести внутріредакційну документацію, працювати із розповсюджувачами преси, відповідати на телефонні дзвінки. Особливо важко доводиться у період важливих політичних подій, коли телефон у приймальні стає "гарячим" від постійних і настирливих дзвінків, адже люди хочуть отримати інформацію, як-то кажуть, з "перших рук". Дехто секретарю виливає свої обурення, невдоволення, тривогу з приводу тих чи інших матеріалів, нерозв'язаних проблем.
Автору цих рядків довелося видавати заміж Тамару Панасівну в якості голови комітету профспілки, якому тодішній редактор доручив привітати молодих з одруженням, радіти народженню доньки Людмили, отриманню сім'єю квартири, а пізніше – заміжжю дочки, появі на світ онуків – Ані і Володі. На жаль, не обходилося і без сумних подій: в молодому віці помер чоловік Микола, котрий працював майстром у вагонному депо Ковель, відійшли у засвіти мама і тато, свекруха і свекор, брат і сестра…
Труднощі не зламали Тамару Панасівну. Як і раніше, вона завзята, енергійна, дає лад домашньому господарству на Ковелі-2, де мешкає, трудиться і на батьківській землі в Уховецьку. Найбільша її турбота – донька Людмила і зять Володимир, онуки, рідні. При всьому тому пані Тамара залишається гарною, сучасною і креативною жінкою, на яку задивляються чоловіки. А подивитися є на що, бо нашій героїні властиві риси справжньої української красуні: чорнобрової, статної, акуратної, завжди охайно одягнутої, з модною зачіскою.
…Іноді думаю: у нас із Тамарою Панасівною є багато спільного. І вона, і я маємо солідний стаж роботи в одній редакції. І вона, і я віддані рідній газеті та її колективу. І вона, і я вважаємо, що живемо на Землі недаремно, адже присвятили себе улюбленій справі, якою почали займатися майже одночасно в молоді роки.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: Тамара ШЕВЧУК; з автором цих рядків; з донькою й онуками.
Фото з архіву редакції.
Посада секретаря будь-якого керівника тільки на перший погляд здається простою і не обтяжливою. "Ну, що складного в цій роботі? – скаже дехто. – Сиди собі у приймальні, відповідай на телефонні дзвінки, регулюй потік відвідувачів або взагалі нікого не пускай до шефа".
Переконаний, що з цією думкою не погодиться Тамара Панасівна Шевчук, котра ось уже 50 років беззмінно працює в редакції газети "Вісті Ковельщини" на згаданій посаді, маючи в трудовій книжці лише один запис: "Прийнята на роботу…". Погодьтеся: своєрідний рекорд, яким може похвалитися далеко не кожна секретарка – чи то колишня, чи то сучасна.
Пані Тамара знає, що її праця надзвичайно важлива і потрібна колективу, а не тільки редактору. Їй довелося починати трудову біографію з Василем Усенком, продовжувати з Василем Бородчуком, а нині – з вашим покірним слугою. Звичайно, в минулому, коли про місцеву пресу влада дбала не на словах, а на ділі, коли "міськрайонка" виходила чотири рази на тиждень, редакційний штат був набагато чисельніший – сягав майже 20 чоловік. В приймальні трудилися дві секретарки-машиністки, які не тільки займалися прийомом відвідувачів, а й друкували матеріали журналістів, громадських дописувачів.
Тамарі Панасівні випало працювати з такими майстрами своєї справи, як Єлизавета Дорфман, Алла Малиновська, Галина Чикова, Валентина Лусь, Софія Пугач та інші. Прийшовши в редакцію фактично із шкільної парти, вона переймала їх досвід, вчилася основам і редагування, і коректури, і діловодства, і багатьом іншим потрібним речам, без яких не обійтися жодному редакційному працівнику.
Жінка пам'ятає, як творили газету її старші товариші, що вже відійшли у Вічність, – Гнат Ольхович, Алла Черній, Степан Скоклюк, Степан Байдюк, Володимир Ковальчук. У кожного з них був свій характер, свій почерк і з кожним треба було знаходити порозуміння, вміти з півслова вгадувати їх творчі забаганки, не втомлюватися передруковувати поправлені редакторами статті і кореспонденції раз, другий, третій. А темп роботи у редакції був тоді шалений – сьогодні журналіст поїхав у відрядження, а вранці написаний ним матеріал мав бути набраним і готовим до друку, завізований завідуючим відділом або редактором.
У радянські часи секретар-друкарці доводилося виконувати ще й таку, не зовсім зрозумілу для сучасної молоді роботу, – в обідню перерву "на слух" приймати повідомлення ТАРС або РАТАУ, котрі по радіо передавали обов'язкову для друку в місцевій пресі інформацію. Це – новини про партійні з'їзди, пленуми, сесії Верховної Ради тощо. Пізніше стало легше – в редакції встановили телетайп, на якому теж треба було навчитися працювати.
Безпосередніми керівниками секретар-друкарок були відповідальні секретарі редакцій – очільники своєрідних "штабів", в обов'язки яких входило планування чергових номерів газети, макетування її сторінок, художньо-поліграфічне оформлення видання. Ці обов'язки у різний час виконували Ніна Нагайчук, Людмила Скоклюк, Людмила Стасюк, з якими у пані Тамари завжди були товариські стосунки.
Героїня нашої розповіді активно займалася спортом, разом із Марією Фоменко, іншими дівчатами відстоювала честь колективів редакції і друкарні на міських змаганнях. Не раз у настільний теніс з ними грали й чоловіки. Та й відпочивати вміли, адже до наших послуг були просторий актовий зал, їдальня.
Навантаження дещо зменшилося із запровадженням комп'ютерного набору, електронної пошти, але це лише на перший погляд. Насправді доводиться і надалі реєструвати листи, що надходять, вести внутріредакційну документацію, працювати із розповсюджувачами преси, відповідати на телефонні дзвінки. Особливо важко доводиться у період важливих політичних подій, коли телефон у приймальні стає "гарячим" від постійних і настирливих дзвінків, адже люди хочуть отримати інформацію, як-то кажуть, з "перших рук". Дехто секретарю виливає свої обурення, невдоволення, тривогу з приводу тих чи інших матеріалів, нерозв'язаних проблем.
Автору цих рядків довелося видавати заміж Тамару Панасівну в якості голови комітету профспілки, якому тодішній редактор доручив привітати молодих з одруженням, радіти народженню доньки Людмили, отриманню сім'єю квартири, а пізніше – заміжжю дочки, появі на світ онуків – Ані і Володі. На жаль, не обходилося і без сумних подій: в молодому віці помер чоловік Микола, котрий працював майстром у вагонному депо Ковель, відійшли у засвіти мама і тато, свекруха і свекор, брат і сестра…
Труднощі не зламали Тамару Панасівну. Як і раніше, вона завзята, енергійна, дає лад домашньому господарству на Ковелі-2, де мешкає, трудиться і на батьківській землі в Уховецьку. Найбільша її турбота – донька Людмила і зять Володимир, онуки, рідні. При всьому тому пані Тамара залишається гарною, сучасною і креативною жінкою, на яку задивляються чоловіки. А подивитися є на що, бо нашій героїні властиві риси справжньої української красуні: чорнобрової, статної, акуратної, завжди охайно одягнутої, з модною зачіскою.
…Іноді думаю: у нас із Тамарою Панасівною є багато спільного. І вона, і я маємо солідний стаж роботи в одній редакції. І вона, і я віддані рідній газеті та її колективу. І вона, і я вважаємо, що живемо на Землі недаремно, адже присвятили себе улюбленій справі, якою почали займатися майже одночасно в молоді роки.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: Тамара ШЕВЧУК; з автором цих рядків; з донькою й онуками.
Фото з архіву редакції.
Півстоліття на "передовій"
Залишити коментар