«Революція на граніті»: як це було
Чи задумувався ти, шановний читачу, над тим, як зароджуються океанські цунамі? Десь у глибоких водах океанських просторів раптом збурюються потужні хвилі. Вони летять до берегів країн і народів, змінюють ландшафти берегів на своєму шляху, змивають старі, неміцні споруди, немов нагадуючи, що людське буття потребує оновлення.
Питання не риторичне, адже революційні соціальні бурі так само виникають у надрах заскорузлого, загниваючого, застарілого суспільства від енергії романтичної молодої сили і переростають у засіб для реалізації змін усіх форм нашого життя.
Такою прелюдією до Незалежності стала «Революція на граніті». Події відбувалися з 5 по 17 жовтня 1990 року.
l
Людська свідомість схильна забувати і важливе, незначне. Скажете: є інтернет, у ньому – вся наша історія. Так, але важливо почути про те, що відбувалося 30 років тому від самих учасників революції.
Тому я – в гостях в активного учасника тих протестних студентських акцій Ігоря Прокопіва, заступника Ковельського міського голови.
– Ігоре Ярославовичу, студентська хвиля непокори виникла стихійно і раптово?
– Революції стихійно не народжуються. Цьому передувало застійні процеси в радянському суспільстві. Горбачовська перебудова спонукала до дій. Вже активно діяв Народний рух України за перебудову. Студенти завжди були на вістрі боротьби.
– Які вимоги висунули студенти до тогочасної влади? Не страшно було?
– Хто з студентів думав про страх? Справді, могли виключити із вишу, побити кийками на протестних акціях і навіть відкрити кримінальне провадження. Але перемагав романтизм, революційний дух, притаманний студентам. Ми вимагали від центральної влади недопущення підписання нового союзного договору, повернення українських солдатів на батьківщину і проходження військової служби винятково в Україні, націоналізації майна Компартії, відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, перевиборів Верховної Ради.
– Ви вірили в реалізацію, здавалося б, майже нереальних політичних вимог?
– Ми наперед розуміли, що опір буде великий і довготривалий. Із самого початку до нас приходили емісари із міліції та КДБ і вимагали припинити протест. Ми стояли на своєму і оголосили голодування.
– Влада йде на поступки, коли революційні дії широкомасштабні. А Ваших страйкарів було багато?
– Спочатку – більше ста студентів, через кілька днів піднялись люди по всій Україні.
– Рух без підтримки неможливий. Ви відчували лояльність з боку киян?
– Так. До нас приходили прості кияни, приносили теплі речі, адже було вже холодно. Міліція ставилася толерантно, а київська влада дала навіть дозвіл на встановлення палаток.
– Мабуть, кожного з нас хвилює процес голодування. Як він відбувається практично?
– Найважчі перші дні. І вночі їжа смачна сниться. А ще приходили провокатори і перед нами споживали їжу. Ми стояли на своєму. Заспокоювало й те, що біля нас чергували лікарі, і вони в кожну мить могли надати відповідну допомогу.
– А інші провокації мали місце?
– Так нас спочатку хотіли зіштовхнути з воїнами-афганцями, потім з футбольними фанатами, але після переговорів усі вони ставали на нашу підтримку.
– Хто Вас організовував, керував, направляв?
– Одними із головних організаторів та координаторів революції були Маркіян Іващишин - голова Львівського студентського братства та Олесь Доній голова Української студентської спілки. За охорону наметового містечка відповідав Ігор Коцюруба.
– Коли влада зрозуміла, що це серйозно?
– До нас була прикута увага засобів масової інформації, в тому числі міжнародних. Нас підтримувала українська діаспора Канади, Австралії, Америки та інших країн. Відчувалась прихильність широких мас населення. О. Доній озвучував нашу позицію у Верховній Раді та в телеефірі. А силу ми відчули, коли до нас на перемовини завітав Леонід Кравчук, тодішній Голова Верховної Ради. Згодом до нашого Руху приєдналися народні депутати України.
– Цікаво, Леонід Кравчук пропонував щось конкретне?
– Ні. Як завжди, говорив про все потрохи і ні про що конкретно.
– Словом, «пройшов між крапельок»? Рух ширився в інші міста України?
– Так. Найбільш активними були Львів, за ним – Суми, Тернопіль, Рівне, Житомир та інші міста.
– Ви до кінця витримали акцію голодування?
– Ні. Через п’ять днів у мене сильно погіршився стан здоров’я і мені заборонили далі голодувати. Я поїхав в Рівне, де очолював студентське братство і там організували наметове містечко. Відчувалася підтримка рівнян. Ми провели акцію підтримки наших побратимів у Києві, на яку, за повідомленням Радіо Свобода вийшло понад 10 тисяч молодих людей. До нас навіть приходив перший секретар компартії Віталій Луценко (батько майбутнього Генпрокурора), який просив нас відступити але це вже було неможливо.
– А як рідні поставилися до Вашої участі в революції?
– Рідним спочатку я ні в чому не признавався – вчуся та й усе. Приїхав додому, а мама й питає про моє навчання. Я її заспокоюю: мовляв, усе добре. А вона показує газету, в якій на світлині я – серед протестуючих. Звичайно ж, хвилювалися за мене, переживали, але й розуміння було присутнє.
– А викладачі, декан інститут на чиєму боці були?
– Як не дивно, але співчували і навіть заспокоювали. При цьому нікого із студентів з вузів не виключили. Нам навіть вдалося забезпечити правовий захист.
– Протест має тоді сенс, коли приносять позитивний, переможний результат. Ваші вимоги не лишились на папері?
– Я тішусь щиро, що брав участь у тій історичній, знаковій події. Всі наші вимоги були задоволені. Я набув досвід громадської роботи…
l
– Вслухаюся в цю захоплюючу розповідь про боротьбу юного покоління того часу в ім’я нашого сьогодення і бачу, як в Ігоря Ярославовича загоряються очі. Це значить, що він на якусь мить відволікся від важливих справ, поринув у цікаве, яскраве, значуще минуле. З вежі теперішнього часу я бачу в тих подіях дух Крутів, патріотизм Помаранчевої революції і жертовність, омиту кров’ю, перемоги Майдану та Небесної сотні. Все непросто! «Революція на граніті» – це ризик і безкомпромісна боротьба за наше майбутнє, світле і мирне.
l
Мусимо фрагментарно нагадати хронологію тих тривожних подій.
2 жовтня. Студенти ВУЗів на площі Жовтневої революції оголосили про початок голодування і висловили вимоги до влади.
3 жовтня. До голодуючих завітали представники ВР (серед них – Ігор Юхновський), Укрпрофради та Міносвіти. Облаштовано 47 наметів. Зареєстровано 137 голодуючих.
4 жовтня. Прибули студенти з Вінниці, Івано-Франківська, Сум, Рівного, Тернополя, найбільше – з Києва.
5 жовтня. Зустріч з Леонідом Кравчуком. Згоди не досягнуто. У 90 відсотків голодуючих – підвищена температура.
6 жовтня. Намагання ліквідувати наметове містечко ветеранами Компартії. На захист вийшло 50 тисяч киян.
8 жовтня. Голодуючих – 158 чоловік із 24 міст України. Прокотилася хвиля масового виходу із лав КПРС.
10 жовтня. На підтримку студентів та їх вимог 9 депутатів Верховної Ради оголосили голодування.
12-14 жовтня. Перекрито Хрещатик. Масові протестні акції, проходять мітинги в підтримку вимог голодуючих.
16 жовтня. Погрози представників Компартії. «Окуповано» червоний і жовтий корпуси політехніки.
17 червня. Розгляд вимог голодуючих неа засіданні парламенту. Голодування припиняється. Перемога! Над Києвом у небі – неопізнаний літаючий об’єкт. Всі переконані, що це – добрий знак.
l
У фіналі розмови я запитав Ігоря Прокопіва:
- Основи незалежної України хитаються. Яким Ви бачите майбутнє?
- Треба вірити та діяти, і перемога прийде, а з нею – мир і наше гідне благополуччя, – відповів він твердо.
– І цим все сказано.
Розмову вів
Анатолій СЕМЕНЮК.
Чи задумувався ти, шановний читачу, над тим, як зароджуються океанські цунамі? Десь у глибоких водах океанських просторів раптом збурюються потужні хвилі. Вони летять до берегів країн і народів, змінюють ландшафти берегів на своєму шляху, змивають старі, неміцні споруди, немов нагадуючи, що людське буття потребує оновлення.
Питання не риторичне, адже революційні соціальні бурі так само виникають у надрах заскорузлого, загниваючого, застарілого суспільства від енергії романтичної молодої сили і переростають у засіб для реалізації змін усіх форм нашого життя.
Такою прелюдією до Незалежності стала «Революція на граніті». Події відбувалися з 5 по 17 жовтня 1990 року.
ххх
Людська свідомість схильна забувати і важливе, незначне. Скажете: є інтернет, у ньому – вся наша історія. Так, але важливо почути про те, що відбувалося 30 років тому від самих учасників революції.
Тому я – в гостях в активного учасника тих протестних студентських акцій Ігоря Прокопіва, заступника Ковельського міського голови.
– Ігоре Ярославовичу, студентська хвиля непокори виникла стихійно і раптово?
– Революції стихійно не народжуються. Цьому передувало застійні процеси в радянському суспільстві. Горбачовська перебудова спонукала до дій. Вже активно діяв Народний рух України за перебудову. Студенти завжди були на вістрі боротьби.
– Які вимоги висунули студенти до тогочасної влади? Не страшно було?
– Хто з студентів думав про страх? Справді, могли виключити із вишу, побити кийками на протестних акціях і навіть відкрити кримінальне провадження. Але перемагав романтизм, революційний дух, притаманний студентам. Ми вимагали від центральної влади недопущення підписання нового союзного договору, повернення українських солдатів на батьківщину і проходження військової служби винятково в Україні, націоналізації майна Компартії, відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, перевиборів Верховної Ради.
– Ви вірили в реалізацію, здавалося б, майже нереальних політичних вимог?
– Ми наперед розуміли, що опір буде великий і довготривалий. Із самого початку до нас приходили емісари із міліції та КДБ і вимагали припинити протест. Ми стояли на своєму і оголосили голодування.
– Влада йде на поступки, коли революційні дії широкомасштабні. А Ваших страйкарів було багато?
– Спочатку – більше ста студентів, через кілька днів піднялись люди по всій Україні.
– Рух без підтримки неможливий. Ви відчували лояльність з боку киян?
– Так. До нас приходили прості кияни, приносили теплі речі, адже було вже холодно. Міліція ставилася толерантно, а київська влада дала навіть дозвіл на встановлення палаток.
– Мабуть, кожного з нас хвилює процес голодування. Як він відбувається практично?
– Найважчі перші дні. І вночі їжа смачна сниться. А ще приходили провокатори і перед нами споживали їжу. Ми стояли на своєму. Заспокоювало й те, що біля нас чергували лікарі, і вони в кожну мить могли надати відповідну допомогу.
– А інші провокації мали місце?
– Так нас спочатку хотіли зіштовхнути з воїнами-афганцями, потім з футбольними фанатами, але після переговорів усі вони ставали на нашу підтримку.
– Хто Вас організовував, керував, направляв?
– Одними із головних організаторів та координаторів революції були Маркіян Іващишин - голова Львівського студентського братства та Олесь Доній голова Української студентської спілки. За охорону наметового містечка відповідав Ігор Коцюруба.
– Коли влада зрозуміла, що це серйозно?
– До нас була прикута увага засобів масової інформації, в тому числі міжнародних. Нас підтримувала українська діаспора Канади, Австралії, Америки та інших країн. Відчувалась прихильність широких мас населення. О. Доній озвучував нашу позицію у Верховній Раді та в телеефірі. А силу ми відчули, коли до нас на перемовини завітав Леонід Кравчук, тодішній Голова Верховної Ради. Згодом до нашого Руху приєдналися народні депутати України.
– Цікаво, Леонід Кравчук пропонував щось конкретне?
– Ні. Як завжди, говорив про все потрохи і ні про що конкретно.
– Словом, «пройшов між крапельок»? Рух ширився в інші міста України?
– Так. Найбільш активними були Львів, за ним – Суми, Тернопіль, Рівне, Житомир та інші міста.
– Ви до кінця витримали акцію голодування?
– Ні. Через п’ять днів у мене сильно погіршився стан здоров’я і мені заборонили далі голодувати. Я поїхав в Рівне, де очолював студентське братство і там організували наметове містечко. Відчувалася підтримка рівнян. Ми провели акцію підтримки наших побратимів у Києві, на яку, за повідомленням Радіо Свобода вийшло понад 10 тисяч молодих людей. До нас навіть приходив перший секретар компартії Віталій Луценко (батько майбутнього Генпрокурора), який просив нас відступити але це вже було неможливо.
– А як рідні поставилися до Вашої участі в революції?
– Рідним спочатку я ні в чому не признавався – вчуся та й усе. Приїхав додому, а мама й питає про моє навчання. Я її заспокоюю: мовляв, усе добре. А вона показує газету, в якій на світлині я – серед протестуючих. Звичайно ж, хвилювалися за мене, переживали, але й розуміння було присутнє.
– А викладачі, декан інститут на чиєму боці були?
– Як не дивно, але співчували і навіть заспокоювали. При цьому нікого із студентів з вузів не виключили. Нам навіть вдалося забезпечити правовий захист.
– Протест має тоді сенс, коли приносять позитивний, переможний результат. Ваші вимоги не лишились на папері?
– Я тішусь щиро, що брав участь у тій історичній, знаковій події. Всі наші вимоги були задоволені. Я набув досвід громадської роботи…
ххх
– Вслухаюся в цю захоплюючу розповідь про боротьбу юного покоління того часу в ім’я нашого сьогодення і бачу, як в Ігоря Ярославовича загоряються очі. Це значить, що він на якусь мить відволікся від важливих справ, поринув у цікаве, яскраве, значуще минуле. З вежі теперішнього часу я бачу в тих подіях дух Крутів, патріотизм Помаранчевої революції і жертовність, омиту кров’ю, перемоги Майдану та Небесної сотні. Все непросто! «Революція на граніті» – це ризик і безкомпромісна боротьба за наше майбутнє, світле і мирне.
хххх
Мусимо фрагментарно нагадати хронологію тих тривожних подій.
2 жовтня. Студенти ВУЗів на площі Жовтневої революції оголосили про початок голодування і висловили вимоги до влади.
3 жовтня. До голодуючих завітали представники ВР (серед них – Ігор Юхновський), Укрпрофради та Міносвіти. Облаштовано 47 наметів. Зареєстровано 137 голодуючих.
4 жовтня. Прибули студенти з Вінниці, Івано-Франківська, Сум, Рівного, Тернополя, найбільше – з Києва.
5 жовтня. Зустріч з Леонідом Кравчуком. Згоди не досягнуто. У 90 відсотків голодуючих – підвищена температура.
6 жовтня. Намагання ліквідувати наметове містечко ветеранами Компартії. На захист вийшло 50 тисяч киян.
8 жовтня. Голодуючих – 158 чоловік із 24 міст України. Прокотилася хвиля масового виходу із лав КПРС.
10 жовтня. На підтримку студентів та їх вимог 9 депутатів Верховної Ради оголосили голодування.
12-14 жовтня. Перекрито Хрещатик. Масові протестні акції, проходять мітинги в підтримку вимог голодуючих.
16 жовтня. Погрози представників Компартії. «Окуповано» червоний і жовтий корпуси політехніки.
17 червня. Розгляд вимог голодуючих неа засіданні парламенту. Голодування припиняється. Перемога! Над Києвом у небі – неопізнаний літаючий об’єкт. Всі переконані, що це – добрий знак.
ххх
У фіналі розмови я запитав Ігоря Прокопіва:
- Основи незалежної України хитаються. Яким Ви бачите майбутнє?
- Треба вірити та діяти, і перемога прийде, а з нею – мир і наше гідне благополуччя, – відповів він твердо.
І цим все сказано.
Розмову вів Анатолій СЕМЕНЮК.
«Революція на граніті»: як це було
Залишити коментар