Повідомлення в номер / Виглядає мати сина

Ніна Назарук з с. Попович Ковельського району (на знімках) недавно відсвяткувала своє 90-річчя. З таким поважним ювілеєм бабусю прийшли привітати представники сільської влади, жіночки з церкви і хор із клубу. У селі в бабусі Ніни з родичів не залишилось нікого. Єдиний син Василь, якому уже за 60, живе за кордоном і не приїжджає до матері ось уже сім років.

— Мій син ще за Союзу по комсомольській путівці поїхав у Якутію, — розповідає Ніна Назарук. — Там працював, завів сім'ю і назавжди осів. Хотілося б, аби хоч ще раз перед смертю побачитися. Але то, напевне, я тільки себе думкою тішу, бо ось уже сім років, як від сина ні слуху, ні духу. Не пише і не їде — навіть не знаю, що з ним. Але я все-таки чекаю його. 

Бабуся Ніна втирає сльозу і починає розповідати про своє життя, від якого вона нічого доброго не бачила. Народилася у Польщі в с. Верестя Холмського повіту. Батьки були селяни, виховували двох дітей. Тато захворів на дизентерію і помер. Тож мати мусила Ніну і Йосипа годувати сама. Ніні тоді було чотири роки, а брату Йосипу — 8 тижнів. На той час мама Текля отримувала пенсію на дітей по втраті годувальника 

130 злотих. Нелегко жилося молодій вдові з двома дітьми. Під час війни у Польщі згоріла їхня хата.

— Біля хати у нас лежав розпечений торф, — розповідає Ніна Леонтіївна. — І я якось ненароком впала у торф і обпекла собі руки. А в той час німці ходили по селу і збирали собі харчі. Один німець зайшов і до нас, побачив обпечені руки  і дав якусь мазь та рукавиці, щоб швидше опіки гоїлися. І, правда, після опіків і сліду не лишилося. 

У 1945 році поляки стали виганяти українців із своїх земель. тож Ніна з матір'ю і братом мусила виїжджати на Волинь. Так сім'я опинилася в селі Поповичі Ковельського району. 

— Моя мати Текля через 16 років після смерті чоловіка вийшла заміж вдруге за Джабка Леонтія, — пригадує бабуся. — Народився син — мій менший брат Ґєник. 

На хуторі під селом Жмудче Ковельського району стали будувати хатину. Не було з чого, то люди допомагали. Тільки трішки сп'ялися на ноги — стали гонити з хутора в село. То вже потім у Поповичах збудували хату. Ніна Леонтіївна все життя працювала в колгоспі. Сина Васю гляділа баба, а вона ходила на роботу.

Сльози душать стареньку, спогади не дають спокою. Її старший брат Йосип колись їздив у Польщу, щоб побачити, де він народився і побувати на батьковій могилі, адже йому було вісім тижнів, як батько помер. Йосип дуже розчарувався, бо поляки знищили могилу вщент. Ніна Леонтіївна не схотіла ще хоч раз поїхати в Польщу — образа назавжди поселилась у її серці. 

Ось уже 40 років, як Ніна Назарук живе сама. Добре, що хоч соціальна працівниця щодня допомагає бабусі дожити віку. Але старенька все виглядає у вікні свого єдиного сина Василя, який не був у матері 7 років.

— Не відаю, чи хоч він живий, — змахуючи з очей сльозу, каже Ніна Леонтіївна. — Чи буде кому закрити очі, як умру?