Повідомлення в номер / Київські пани воюють, а в «мужиків» на місцях чуби тріщать

Є таке українське прислів’я: «Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать». Воно мимоволі приходить  на згадку, коли слухаю і дивлюся про те, що відбувається у стольному граді Києві.

В розпал пандемії коронавірусу, поглиблення фінансової та економічної кризи тут не знайшли нічого кращого,як затіяти ігрища довкола Конституційного Суду. І ось вже декілька днів Україну лихоманить, ЗМІ навперебій розказують про бажання Президента В. Зеленського розпустити КСУ, змусити нардепів його підтримати, а в протилежному випадку – розігнати й Верховну Раду.

Здавалось би, все правильно: Суд прийняв протиправне рішення про відміну обов’язкового е-декларування  нашими скоробагатьками, а, отже, створив загрозу конституційному ладу в Україні.

Але хочеться запитати: а чому Конституційний Суд так себе веде? Чи не тому, що, плюючи на Закон, дозволив В. Зеленському на початку його президентської кар’єри розпустити Верховну Раду і призначити дочасні парламентські вибори? Очевидно, саме тоді деякі служителі Феміди уявите себе трохи не небожителями і стали вважати, що їм усе можна – навіть більше, як Главі держави чи Прем’єр-Міністру, не кажучи вже про різні там НАБУ, НАЗК, САП   тощо.

Далі. В Конституційному Суді постійно перебуває представник  Президента. Він не знав, яка провокація там готується чи чекав разом із В. Зеленським слушної нагоди, щоб зчинити скандал на всю Європу (і не тільки)? Таке саме запитання задає в інтерв’ю «Українській правді» і колишній голова Офісу Президента Андрій Богдан.

Ще далі. Ініціатива подання в Конституційний Суд  належить групі депутатів, які у парламенті захищають інтереси  Віктора Медведчука та Ігоря Коломойського. Чому про них пан Президент мовчить і вчасно не зупинив їх провокаційні дії, якщо таке мало  бути? 

Таких запитань можна поставити багато. Але справа не тільки в них. Доки київські пани «б’ються», захищаючи свої корисливі інтереси (що одні, що другі), розігруючи чергову трагікомедію, страждає простий люд, у якого, образно кажучи, «тріщать чуби», хоча це не надто непокоїть київських власть імущих. Вони переконані, що все роблять правильно. 

Взяти хоча б посилення карантину, викликаного пандемією коронавірусу, в результаті чого Ковель та ряд інших населених пунктів Волині опинилися у так званій «червоній» зоні. Що це означає, пояснювати не буду, бо про умови життєдіяльності в таких зонах написано достатньо.

Але написати – це одне, а реалізувати – дещо інше. Якщо в країнах Європи, та й інших, держави, оголошуючи так званий локдаун, компенсують матеріальні збитки малому, середньому і великому бізнесу  досить пристойними коштами, то в Україні для цього просто-напросто немає можливостей: бюджет й так недоотримує значні суми. А коли ввести ще жорстокіший режим, то невдовзі  виявиться, що не буде чим платити податки, заробітну платню та й на пенсії не вистачатиме.   Ще ж слід комунальні послуги оплатити, вартість електроенергії і т. д., і т. п.

Минулого вівторка зранку розмовляв з відомим у Ковелі підприємцем, що займається торгівлею автозапчастинами. Застав його за дещо незвичним заняттям: сидів у магазині за ноутбуком і щось  уважно читав. Привіталися.

— Чому так рано відчинилися?

— Та не знаю, що далі робити. Ось і вивчаю заборони, які передбачає оголошення «червоної» зони.

— А хіба це вас стосується?

— Напевно, що так. Правда, не розумію, чому. Людей у магазині ніколи багато не буває, площа його чималенька, всі заходять у масках. Та й у мене всі необхідні засоби захисту є. А коли зачинюся, то не уявляю, як далі виживати.

ххх

Не знаю, чи вийшов той підприємець на акцію протесту, що пізніше відбулася під приміщенням міської ради, але я його розпач розумію (зрештою, як бунтівний настрій усіх протестувальників). Тільки біда в  тому, що рішення приймають в Києві, а удар на себе приймає місцева влада, «перезавантаження» якої нині відбувається після виборів 25 жовтня ц.р.  Чесне слово, я щиро співчуваю новообраним очільникам громад, членам їх команд, бо працювати нині в умовах правового безладу не просто складно, а пекельно важко. Не  менше,а,може, й більше  співчуваю тим, хто через запровадження «червоної» карантинної зони втратив роботу або опинився перед загрозою банкрутства свого малого чи більшого підприємства, торговельного місця на  ринку.

Я розумію розпач батьків, які через закриття дитячих садочків, шкіл, навчальних закладів не знають, що робити з дітьми, як забезпечити їм належний рівень виховання і навчання, як вберегти від хвороби, адже більшість хлопців і дівчат навряд чи сидітимуть вдома за зачиненими дверима і відмовляться від спілкування з друзями. Корочше кажучи, запитань більше, аніж відповідей.

ххх

Який я  бачу вихід  із ситуації, яка дедалі більше ускладнюється в Україні і яка загрожує колапсом фінансової, економічної і політичної систем? Спробую висловити кілька думок, хоча навряд чи до них дослухається київська влада. Однак, як відомо, надія вмирає останньою.

Отож, ПЕРШЕ, що варто зробити, – негайно припинити політичні ігрища на Печерських пагорбах,  перестати чубитися і погрожувати  один одному. Судову кризу, яку спричинили самі можновладці, слід почати вирішувати правовими методами, а не погрозами розпустити Конституційний Суд та Верховну Раду. Трохи додає оптимізму той факт, що профільний Комітет парламенту підтримав компромісний варіант  законопроєкту щодо врегулювання ситуації довкола Конституційного Суду, поданий очільником парламенту Дмитром Разумковим. «Революційний» і «войовничий» проєкт Глави держави навіть не розглядали, розуміючи, до яких непередбачуваних і навіть трагічних наслідків він може призвести у разі схвалення народними депутатами.

ДРУГЕ: потрібно в найкоротші строки визначитися із дієвими  і реальними заходами  щодо посилення боротьби з пандемією коронавірусу, зрозуміти , що Україна – не Європа і ті методи, які там заслуговують, нам не завжди підходять. Зрештою, і в країнах Євросоюзу проблем вистачає. Візьмемо для прикладу сусідню Польщу. Образно кажучи,  вона вся  — в захисних масках і гігієнічних рукавичках, штрафи за порушення майже астрономічні. І що? Рівень захворюваності «зашкалює». Коронавірусом захворів навіть сам Президент Анджей Дуда, деякі урядовці. Подібне і у Франції, і в Німеччині, і в США.

Як на мене, нам слід  шукати свій, український шлях виходу з кризи, використовуючи, звичайно й зарубіжний досвід. Адже Україна – бідна держава,  вона не може собі дозволити закрити все і  вся. Уже сьогодні  дефіцит Державного бюджету спадає десь 300 мільярдів гривень, а де ми опинимося в кінці року, якщо зупинимо виробництво, заборонимо роботу транспорту, сфери обслуговування, важко уявити.

Найкращим виходом із ситуації було б надання права місцевим органам тієї чи іншої області, того чи іншого міста, тієї чи іншої ОТГ самостійно встановлювати, умовно кажучи, правила гри в умовах пандемії, керуючись при цьому, безперечно,    рекомендаціями Кабінету Міністрів, Міністерства  охорони здоров’я. Адже кожен регіон має свої особливості, які часто-густо дуже відрізняються від загальноукраїнських. Скажімо, Ковельщина не Київщина, а Львівщина — не Полтавщина.  То чому новобрані обласні, міські, районні чи селищні ради не можуть самостійно вирішувати свої проблеми в умовах децентралізації влади?

Звичайно, без допомоги (фінансової в першу чергу) не обійтися. І тут переходимо до ТРЕТЬОГО: необхідно і уряду, і офісу Президента перестати розтринькувати кошти   «ковідного» фонду на дороги, мости, інші другорядні об’єкти й зрозуміти: українському народу реально загрожує масове вимирання. Треба всі сили кинути на його порятунок, залучивши до цього найбагатших людей країни, які нажили свої багатомільярдні статки за рахунок того самого народу. І приклад нехай продемонструють нардепи, прізвища яких всім відомі  і які  на місцевих виборах привели своїх ставлеників практично у всі органи місцевого самоврядування. 

ххх

Пропозицій з приводу того, як рятувати Україну від катастрофи, може бути багато. Але вся біда в тому, що сьогодні більше слів, як реальних справ. А час минає, кількість хворих збільшується, привид банкрутства держави все помітніший. Так і хочеться гукнути: «Гей ви, там, на горі! Припиніть чубитися поміж собою, бо у «мужиків» терпець може увірватися! І тоді сьогоднішні ваші чвари можуть здатися іграми в дитячому садочку!». 

Бо, як  нещодавно висловився гострий на язик  український тележурналіст Остап Дроздов, котрий демонстративно  покинув  медведчуківський телеканал «112», «я відчуваю, що ми всі перебуваємо напередодні грандіозного «шухеру» в Україні».

Сказано трохи вульгарно, але, на жаль, правильно.

НА СВІТЛИНАХ: під час  акції протесту у Ковелі 3 листопада 2020 року.

Фото Мирослава ДАНИЛЮКА та  з інтернет-сайтів.