Шлях долає той, хто йде
Коли Анатолій Семенюк нещодавно приніс свої нотатки, я, переглядаючи їх, одразу навіть не зрозумів, про що йдеться. Надто романтичним і ліричним був зачин — наче вступ до чергової «Невигаданої історії»…
Виявилось, однак, що тут дещо про інше — своєрідний ювілей пана Анатолія, котрий 30 літ тому вперше зайшов до редакції ковельської газети, що тоді називалася «Прапором Леніна», і запропонував свій перший матеріал. Чесно кажучи, вже не пам’ятаю, про що автор тоді написав, але пам’ятаю інше: то були бурхливі, революційні 90-ті роки, коли стара тоталітарна система доживала віку, а молода українська демократія народжувалася в муках, сумнівах, надіях і розчаруваннях.
Сьогодні можу з чистою совістю сказати: то був найкращий період у моєму творчому житті, як, напевно, і в житті всієї редакційної родини, декого з представників якої Анатолій Семенюк згадав вище. Ми з колегами одними з перших в Україні, за прикладом корифея волинської журналістики Полікарпа Шафети, всього колективу тодішньої «Волині», розпочали утверджувати принципи свободи слова, відкритості, плюралізму думок.
Кожен номер газети, тираж якої зріс до майже фантастичних 20 тисяч, викликав величезний інтерес у читачів, широкої громадськості і, звичайно ж, компартійної номенклатури, окремі представники якої дивилися на редактора (тоді ще досить молодого), як на «зрадника», «перевертня», «рухівця», «націоналіста».
Ми почувалися, наче між молотом і ковадлом. З одного боку, надихала підтримка читачів, з другого не давав спокійно працювати тиск частини партократів, їх звинувачення на різного роду нарадах, пленумах, конференціях, листи «чесних комуністів» у вищестоячі партійні органи.
Нині я дивуюся собі, як міг витримати ті брехню, наклепи, голосівні звинувачення, які не дозволяли спокійно жити і навіть спати уночі. Чомусь здається, що моя дорога мами Людмила Павлівна, педагог за освітою і покликанням, переживши жахи депортації у Казахстані в 1940-1945 роках, котрій я з дурної голови дозволяв читати тодішній «Прапор Леніна», не витримала критики на адресу сина і передчасно пішла з життя. Це сталося 27 жовтня 1990 року…
Та ми з колегами вистояли і перемогли. В одному ряду з нами були мужні і непохитні у своїх переконаннях той же Анатолій Семенюк, Ніна Горик, Алла Полякова, Марія Хотинська, Любов Гордіюк, Леонід Петрич, Володимир Лотоцький, Адам Поляк, Богдан Бачук, Юрій Музичук, Володимир Сарапін, Ганна Гнатюк, Яків Лавренко, Володимир Осіюк, Іван Сидорук, та багато інших безкорисливих, але ідейно стійких патріотів. На жаль, значна їх частина вже відійшла у Вічність, але переоцінити вклад цих людей у становлення демократії та національної ідеї на Ковельщині неможливо.
Тридцять літ, які відділяють нас від тих доленосних подій, минули майже блискавично. Принаймні для мене. Але я тішуся з того, що до цих пір в строю борців за Україну – Анатолій Семенюк. За ці роки він став два рази міським головою, членом Національної спілки журналістів України, очільником міськрайорганізації краєзнавців, здобув високе звання Почесного громадянина Ковеля і лауреата обласної премії імені Олександра Цинкаловського, написав і видав десятки книг історико-краєзнавчої тематики, які є безцінним скарбом у духовному житті людини та й усієї України.
Чи міг він про це мріяти, коли у 1990-му вперше переступив поріг ковельської редакції? Напевно, ні. Та Господь йому послав щастя стати згодом талановитим журналістом, письменником, поетом, історико-краєзнавцем, вміння і бажання служити вірою й правдою Україні, її народу. І це, мабуть, — найголовніше у його непростому, але духовно багатому житті.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: Анатолій СЕМЕНЮК разом з дружиною Марією Станіславівною.
Фото з архіву редакції.
Коли Анатолій Семенюк нещодавно приніс свої нотатки, я, переглядаючи їх, одразу навіть не зрозумів, про що йдеться. Надто романтичним і ліричним був зачин — наче вступ до чергової «Невигаданої історії»…
Виявилось, однак, що тут дещо про інше — своєрідний ювілей пана Анатолія, котрий 30 літ тому вперше зайшов до редакції ковельської газети, що тоді називалася «Прапором Леніна», і запропонував свій перший матеріал. Чесно кажучи, вже не пам’ятаю, про що автор тоді написав, але пам’ятаю інше: то були бурхливі, революційні 90-ті роки, коли стара тоталітарна система доживала віку, а молода українська демократія народжувалася в муках, сумнівах, надіях і розчаруваннях.
Сьогодні можу з чистою совістю сказати: то був найкращий період у моєму творчому житті, як, напевно, і в житті всієї редакційної родини, декого з представників якої Анатолій Семенюк згадав вище. Ми з колегами одними з перших в Україні, за прикладом корифея волинської журналістики Полікарпа Шафети, всього колективу тодішньої «Волині», розпочали утверджувати принципи свободи слова, відкритості, плюралізму думок.
Кожен номер газети, тираж якої зріс до майже фантастичних 20 тисяч, викликав величезний інтерес у читачів, широкої громадськості і, звичайно ж, компартійної номенклатури, окремі представники якої дивилися на редактора (тоді ще досить молодого), як на «зрадника», «перевертня», «рухівця», «націоналіста».
Ми почувалися, наче між молотом і ковадлом. З одного боку, надихала підтримка читачів, з другого не давав спокійно працювати тиск частини партократів, їх звинувачення на різного роду нарадах, пленумах, конференціях, листи «чесних комуністів» у вищестоячі партійні органи.
Нині я дивуюся собі, як міг витримати ті брехню, наклепи, голосівні звинувачення, які не дозволяли спокійно жити і навіть спати уночі. Чомусь здається, що моя дорога мами Людмила Павлівна, педагог за освітою і покликанням, переживши жахи депортації у Казахстані в 1940-1945 роках, котрій я з дурної голови дозволяв читати тодішній «Прапор Леніна», не витримала критики на адресу сина і передчасно пішла з життя. Це сталося 27 жовтня 1990 року…
Та ми з колегами вистояли і перемогли. В одному ряду з нами були мужні і непохитні у своїх переконаннях той же Анатолій Семенюк, Ніна Горик, Алла Полякова, Марія Хотинська, Любов Гордіюк, Леонід Петрич, Володимир Лотоцький, Адам Поляк, Богдан Бачук, Юрій Музичук, Володимир Сарапін, Ганна Гнатюк, Яків Лавренко, Володимир Осіюк, Іван Сидорук, та багато інших безкорисливих, але ідейно стійких патріотів. На жаль, значна їх частина вже відійшла у Вічність, але переоцінити вклад цих людей у становлення демократії та національної ідеї на Ковельщині неможливо.
Тридцять літ, які відділяють нас від тих доленосних подій, минули майже блискавично. Принаймні для мене. Але я тішуся з того, що до цих пір в строю борців за Україну – Анатолій Семенюк. За ці роки він став два рази міським головою, членом Національної спілки журналістів України, очільником міськрайорганізації краєзнавців, здобув високе звання Почесного громадянина Ковеля і лауреата обласної премії імені Олександра Цинкаловського, написав і видав десятки книг історико-краєзнавчої тематики, які є безцінним скарбом у духовному житті людини та й усієї України.
Чи міг він про це мріяти, коли у 1990-му вперше переступив поріг ковельської редакції? Напевно, ні. Та Господь йому послав щастя стати згодом талановитим журналістом, письменником, поетом, історико-краєзнавцем, вміння і бажання служити вірою й правдою Україні, її народу. І це, мабуть, — найголовніше у його непростому, але духовно багатому житті.
Микола ВЕЛЬМА.
НА СВІТЛИНАХ: Анатолій СЕМЕНЮК разом з дружиною Марією Станіславівною.
Фото з архіву редакції.
Вітаємо!
15 листопада в Анатолія Володимировича Семенюка – день народження. З цієї нагоди трудовий колекти ТзОВ «Редакція газети «Вісті Ковельщини», рідні, друзі, знайомі шлють йому найщиріші побажання і найсердечніше вітання.
Всі вони зичать міцного здоров’я, творчого натхнення, великого людського щастя, добробуту, миру і спокою в родині! Хай і надалі перед Вами, Вашою вірною супутницею в житті Марією Станіславівною стеляться щасливі дороги, зустрічаються красиві душею люди, сповнюються всі мрії і задуми!
Шлях долає той, хто йде
Залишити коментар