Повідомлення в номер / Бабуся стала художницею у 93 роки

Меланія Дмитрівна Саць — найстаріша жителька села Заболоття Любомльського району.  Народилася на хуторі Скочища у бідній селянській сім’ї, де було четверо дітей. Бабуся плаче і розповідає, “ як то  тєжко жилося при Польши”.

– Як згадаю своє життє, то страшно робиця, – каже  Меланія Саць. — Сім’я була бідна , батьки неграмотні. Не було в що одягнутися, ходила без штанів і без трусів. Мороз, вітер свище, а я тилько в полотнєниї спудничкі ходила до школи. Простуджувалася не раз. Обутися не було в що. В постольох ходила до школи. А як на Трійцю треба було йти до церкви,  то йшла боса, тилько перед церквою (хоч було і жарко) обувала чоботи, які тримала на великі свята.

А що допіру людям жити? Все є, аби тилько   гроші. А колись грошей не було. Бо де їх візьмеш? Я замолоду цукерка в очі не бачила. А зараз їж їх скільки хочеш.  А колись жид Мошко їздив по селах і збирав онучі. Ото тільки в нього можна було купити цукор і поласувати. Мати   дасть Мошкові трішечки клоччя непотрібного, а той взамін — грудочку цукру рафінованого. А що ж тої грудочки на четверо дітей? 

– Роздроблять мати, всім по кусочку виділять, щоб хоч трішки поласувати,  —   продовжує  бабуся. —  Скрізь керували поляки. Жандар – поляк, вчитель- поляк. А ми, прості селяни, були, як раби. Їли чорний хліб, О 4-й  ранку вставали, щоб напрєсти на сорочку (бо нема за що купити і нічого не було тоді в магазинах). В ліс підеш по гриби чи ягоди,  і то потрібно було мати дозвіл на збирання. А нема того папірця –  біда, бо власником лісу був теж поляк.

– Був такий лісник поляк Ґадовський. Дуже вредний був, – пригадує Меланія Дмитрівна. – Хочеш набрати чорниць - показуй дозвіл. А дозволу то нема . Ягоди ж тоді збирали у гладишку. Прив’яжеш шнуречком до пояса – і береш.

Підійде поляк до тебе, ногою  вдарить в дзбанок, щоб не було у що збирати, і регоче. Ягоди висипляться на землю  та й живіт від удару болить. Отак колись було! 

Тоді всі бідували начорно. Ходили жебраки по селу. Хто бульбину дасть, хто жменю зерна. Коні ледве ходили, бо не було чим кормити. Поля свого не мали,  то й не було де сіна накосити і де посіяти збіжжя. Хати були всі криті соломою, то ті коні ладні були і солому їсти зі стріхи, аби не впасти з голоду.  

Не кращим стало життя Меланії Саць, коли вийшла заміж за місцевого хлопця  Улияна. Він був теж з бідової сім’ї. Жити і спати не було де, хата у свекра малесенька, один син був уже жонатий, шестеро дітей, та ще й свекруха померла молодою. Батько Улияна, щоб розжитися молодій сім’ї, дав коропку ( плетений овальний кошик із соломи) жита. Ото й усе. Живи, як хочеш.

– А яким було ваше весілля? – питаю у бабусі.

– Ой, дитино, яке те виселлє? На мині було розове байкове платтє, яке я сама пошила,  і віночок з лєнточок. Отака була молодуха. Батько поїхали до Любовня (Любомля) купити мнєса на виселиє (з сватом договорився, щоб було все навпіл). Али впосля сват ни схотів. Батько мій завіз до свата кухро (скриню), постелю, коровай із житньої муки, а він навіть і сто грам не налив за те, що стилько привіз. Вельми скупий був. 

Хіба ж тоді так було, як допіру? Пироги були з чорної муки з цукровими буряками (бо ж цукру не було), добавляли сушені грушки і чорниці, які розмочували і товкли. І всаїдно були добриї пирогє, хоч і без цукру. То зараз з сахару горілку женуть, а колись хотілося   хоч попробувати, який він.

Нелегко було Меланії Саць усе життя. Після війни було обов’язковим здати певну норму молока, збіжжя, шкуру з кабана (а який той кабан був?!). А в сім’ї Саців народилася п’ятеро дітей. Усі хочуть їсти. Тож не раз їздили в Брест по хліб, мішками привозили, щоб прогодувати дітей. Меланія Дмитрівна була доброю швачкою.

– Я батюшці шила підрясник, – розповідає бабуся. – А людюм костюма шила за рубель, а часом і того менше. Всяко було. Сама дітей стригла і виховувала в строгості, щоб були слухняні і не матюкалися. Я хоч сама ни вчона, але дітей повиучувала.

Меланія Саць дуже добра людина, має гарний голос, хорошу пам’ять, знає польські пісні (мені співала). Ні з ким не свариться. Сидячи на стільчику, просапує квіти і поливає їх зі шланга. Весела і жартівлива. А коли бабусі було 70 років, то у неї з’явився талант до малювання, хоча до цього часу вона ніколи не малювала.

– Якось я гляділа правнука, – розповідає Меланія Дмитрівна, – побачила дитячу книжечку з малюнками, що купили малому. Закортіло і собі щось таке намалювати. Спробувала – вийшло. Спочатку малюю простим олівцем, потім розмальовую. Руки вже не слухаються. А якщо щось вийде не так, то я поладжу (поправлю), і домалюю. 

Зараз Марії Саць – 93 роки, але вона продовжує малювати. Переважно змальовує з книжок, а дещо придумує сама. Всі малюнки акуратно складає у стареньку папку, зшиту нитками.

– Ни хочу, шоб валєлися попуд руками мої малюнки, бо то моє, дороге мені.

А ще Меланія Дмитрівна в’яже “ кружки” зі старих речей, які вже ніхто не одягає. А щоб добру не пропадати,  бере саморобний гачок і в’яже килимки, які розстелені по всій хаті. 

Бабуся не сумує, бо ніколи не сидить без роботи. Тішиться онуками і правнуками, огорнута любов’ю найменшого сина Віктора, біля якого доживає віку.

Галина ОЛІФЕРЧУК.

Меланія Дмитрівна Саць — найстаріша жителька села Заболоття Любомльського району.  Народилася на хуторі Скочища у бідній селянській сім’ї, де було четверо дітей. Бабуся плаче і розповідає, “ як то  тєжко жилося при Польши”.

– Як згадаю своє життє, то страшно робиця, – каже  Меланія Саць. — Сім’я була бідна , батьки неграмотні. Не було в що одягнутися, ходила без штанів і без трусів. Мороз, вітер свище, а я тилько в полотнєниї спудничкі ходила до школи. Простуджувалася не раз. Обутися не було в що. В постольох ходила до школи. А як на Трійцю треба було йти до церкви,  то йшла боса, тилько перед церквою (хоч було і жарко) обувала чоботи, які тримала на великі свята.

А що допіру людям жити? Все є, аби тилько   гроші. А колись грошей не було. Бо де їх візьмеш? Я замолоду цукерка в очі не бачила. А зараз їж їх скільки хочеш.  А колись жид Мошко їздив по селах і збирав онучі. Ото тільки в нього можна було купити цукор і поласувати. Мати   дасть Мошкові трішечки клоччя непотрібного, а той взамін — грудочку цукру рафінованого. А що ж тої грудочки на четверо дітей? 

– Роздроблять мати, всім по кусочку виділять, щоб хоч трішки поласувати,  —   продовжує  бабуся. —  Скрізь керували поляки. Жандар – поляк, вчитель- поляк. А ми, прості селяни, були, як раби. Їли чорний хліб, О 4-й  ранку вставали, щоб напрєсти на сорочку (бо нема за що купити і нічого не було тоді в магазинах). В ліс підеш по гриби чи ягоди,  і то потрібно було мати дозвіл на збирання. А нема того папірця –  біда, бо власником лісу був теж поляк.

– Був такий лісник поляк Ґадовський. Дуже вредний був, – пригадує Меланія Дмитрівна. – Хочеш набрати чорниць - показуй дозвіл. А дозволу то нема . Ягоди ж тоді збирали у гладишку. Прив’яжеш шнуречком до пояса – і береш.

Підійде поляк до тебе, ногою  вдарить в дзбанок, щоб не було у що збирати, і регоче. Ягоди висипляться на землю  та й живіт від удару болить. Отак колись було! 

Тоді всі бідували начорно. Ходили жебраки по селу. Хто бульбину дасть, хто жменю зерна. Коні ледве ходили, бо не було чим кормити. Поля свого не мали,  то й не було де сіна накосити і де посіяти збіжжя. Хати були всі криті соломою, то ті коні ладні були і солому їсти зі стріхи, аби не впасти з голоду.  

Не кращим стало життя Меланії Саць, коли вийшла заміж за місцевого хлопця  Улияна. Він був теж з бідової сім’ї. Жити і спати не було де, хата у свекра малесенька, один син був уже жонатий, шестеро дітей, та ще й свекруха померла молодою. Батько Улияна, щоб розжитися молодій сім’ї, дав коропку ( плетений овальний кошик із соломи) жита. Ото й усе. Живи, як хочеш.

– А яким було ваше весілля? – питаю у бабусі.

– Ой, дитино, яке те виселлє? На мині було розове байкове платтє, яке я сама пошила,  і віночок з лєнточок. Отака була молодуха. Батько поїхали до Любовня (Любомля) купити мнєса на виселиє (з сватом договорився, щоб було все навпіл). Али впосля сват ни схотів. Батько мій завіз до свата кухро (скриню), постелю, коровай із житньої муки, а він навіть і сто грам не налив за те, що стилько привіз. Вельми скупий був. 

Хіба ж тоді так було, як допіру? Пироги були з чорної муки з цукровими буряками (бо ж цукру не було), добавляли сушені грушки і чорниці,які розмочували і товкли. І всаїдно були добриї пирогє, хоч і без цукру. То зараз з сахару горілку женуть, а колись хотілося   хоч попробувати, який він.

Нелегко було Меланії Саць усе життя. Після війни було обов’язковим здати певну норму молока, збіжжя, шкуру з кабана (а який той кабан був?!). А в сім’ї Саців народилася п’ятеро дітей. Усі хочуть їсти. Тож не раз їздили в Брест по хліб, мішками привозили, щоб прогодувати дітей. Меланія Дмитрівна була доброю швачкою.

– Я батюшці шила підрясник, – розповідає бабуся. – А людюм костюма шила за рубель, а часом і того менше. Всяко було. Сама дітей стригла і виховувала в строгості, щоб були слухняні і не матюкалися. Я хоч сама ни вчона, але дітей повиучувала.

Меланія Саць дуже добра людина, має гарний голос, хорошу пам’ять, знає польські пісні (мені співала). Ні з ким не свариться. Сидячи на стільчику, просапує квіти і поливає їх зі шланга. Весела і жартівлива. А коли бабусі було 70 років, то у неї з’явився талант до малювання, хоча до цього часу вона ніколи не малювала.

– Якось я гляділа правнука, – розповідає Меланія Дмитрівна, – побачила дитячу книжечку з малюнками, що купили малому. Закортіло і собі щось таке намалювати. Спробувала – вийшло. Спочатку малюю простим олівцем, потім розмальовую. Руки вже не слухаються. А якщо щось вийде не так, то я поладжу (поправлю), і домалюю. 

Зараз Марії Саць – 93 роки, але вона продовжує малювати. Переважно змальовує з книжок, а дещо придумує сама. Всі малюнки акуратно складає у стареньку папку, зшиту нитками.

– Ни хочу, шоб валєлися попуд руками мої малюнки, бо то моє, дороге мені.

А ще Меланія Дмитрівна в’яже “ кружки” зі старих речей, які вже ніхто не одягає. А щоб добру не пропадати,  бере саморобний гачок і в’яже килимки, які розстелені по всій хаті. 

Бабуся не сумує, бо ніколи не сидить без роботи. Тішиться онуками і правнуками, огорнута любов’ю найменшого сина Віктора, біля якого доживає віку.