Повідомлення в номер / Скупана в любистку

Пахне любисток і м’ята.

Мальви   цвітуть   край   вікна…

Із пісні.

Якщо ви не вірите, що людина може біти двічі щасливою, то спробую вас переконати…

Десь на Черкащині росла собі дівчинка Маринка. Матуся купала її в любистку, який ріс під вікном.  Кожна жінка знала його магічну силу. Коли мила голову доньці, приказувала, що буде волосся гарно рости, хлопці любитимуть, бо ж це квітка любові, тому й називається так. Аромат від купелі був чарівний, який не зрівняти з жодними  парфумами.

Відтоді Марина й сама  користувалась тим зіллям. А на Волинь, куди мала скерування після закінчення навчання, теж взяла корінчик і посадила там,  де прижилась, і з всіма сусідами ділилась.

У дитинстві все цікавило її. У школі все старалась осягнути, аби пригодилося в житті. Одержувала відмінні оцінки. А вдома поможе  по господарству  батькам – і за  підручники. У бібліотеці кілька формулярів міняла за рік. 

За  тими науками, коли перейшла до старших класів, не помічала, як на неї почали заглядатись хлопці. Розумна та ще й красива, з кучериками, веселою вдачею, приємною усмішкою, привабливою зовнішністю. Як таку не полюбити?  А надто  однокласник Микола старався приділити їй знаки уваги.

Але дівчата захоплювались, звичайно, старшими хлопцями, а ровесники хай ще підростуть. Тому Микола й не нав’язував себе дівчині, а в душі на все життя зберіг тепле почуття, яке  було першим і останнім, як виявилось згодом.

Після школи їхні дороги розійшлись на цілих пів століття. Він спочатку здобував  вищу освіту, потім — служба  в армії. Вона теж навчалась в університеті. Його вабила техніка, біологія. Жив Микола в Житомирі, вона – на Волині.  Різні обставини до одруження привели обох. Сім’я – це вже не тільки почуття, а й, в першу чергу,  – обов’язок.

Маринин чоловік був дуже добрий, ніколи її не ображав.   І на роботі справлялась, і вдома по господарству все було в порядку, помагав завжди. 

Народились два синочки один за одним. Свекруха мала за радість бавити їх. Все в сім’ї було дружно і злагоджено. Дали батьки синам вищу освіту. Хлопці одружились і відокремились сім’ями. Дідусь і бабуся тепер тішились онуками. Якого ще щастя сімейного бажати?  

Та, крім світлих смуг, в житті бувають і чорні. Захворів чоловік Марини, і ніякі ліки не помогли.

Згасло життя. Осталась вдовою. Своє горе жінка топила в роботі, і в цьому бачила суть подальшого життя. Адже є для кого жити –  діти, онуки. Для них крутилась, як білка в колесі.

Через деякий час однокласники нагадали, що 50 років пройшло після закінчення школи. Тож треба обов’язково зібратись. Душа рвалась завжди на ту землю, де народилась, де пройшли дитинство,  юність, куди обов’язок кликав уклонитись могилам батьків. Але ніколи не випадало  так, щоб Микола і Марина приїжджали разом.  Завжди комусь із них щось заважало.

Цього разу уже всі, хто залишився живий, дали згоду зібратись, бо шкільна дружба – то святе.

Та настав час, коли вся планета здригнулась від біди, що настигла, — коронавірусу. І всі, налякавшись, відмовились від зустрічі до закінчення карантину.  Бо це ж не близький світ – зібратись з усієї України і навіть із-за кордону. А карантин  продовжувався і продовжувався. Із наміченої дати на початку червня дійшло вже до вересня, а кінця немає. Передзвонили і домовились   вже на другий рік зібратись, як… виживуть.

А Микола, коли взнав, що Марина вдова, а сам уже 10 років у розлученні, вирішив не чекати. Серце підказало, що карантин – не перешкода. І поїхав не на Черкащину, а на Волинь. Ця зустріч вирішила подальшу долю обох. 

Побачив, в якій круговерті живе жінка: робота, робота, робота… А коли ж відпочинок?

— Даю тобі, Маринко, 3 місяці на підготовку. Один – обдумати мою пропозицію руки  і серця, а другий – збиратись на нове місце.

— Так  мене ж люди засміють.

— Добрі люди, навпаки, побажають щастя. 

— Я  була щаслива.

— Я тобі подарую ще одне, ти заслужила його. Обіцяю, що втрачене за 50 років, постараюсь вернути. Може, й мені щастя усміхнеться. Бо я його не мав до цього часу. Не склалось життя, вже 10 років сам. А це побачив тебе, згадав шкільне почуття, яке не забував інколи, а ти його ще більше розворушила своєю милою усмішкою,  і я не відступлюся, знай.

Сказав і поїхав. А щодня дзвонив і питався, чи не готова?

І ось настав той день. Зважившись на такий важливий крок  у житті, повідомила тільки дітей, які були не мешн шоковані, як вона, але змирились… Всім колегам і сусідам хвалилась, що їде у відпустку, яку ніколи не використовувала. Знала також вірна подруга, яка була рада за неї, бо бачила в цьому чоловікові якусь доброту і одвічне прагнення  кожного з нас бути щасливим. Вона щодня цікавилась, як там ведеться Марині.

…Спочатку в церкву пішла подякувати Богові, що з’єднав їхні серця. Потім Микола познайомив з дітьми, які були  раді за батька, за його,  нарешті,   спокій на старість. Кілька днів взялася за впорядкування квартири по-своєму. Бо вже друзі напрошувались у гості з приводу такої події, яку давно чекали, адже знали про те, що в серці друга лиш Марина живе, за якою  він все життя страждає. І до себе вже запрошували.

У вихідні (Микола ще працював) знайомив Марину із видатними місцями Житомира. Після роботи, як дозволяв час, їхали на дачу, де закладено великий сад. Це для  Марини райський куточок. Тут відразу, за згодою Миколи, розпланували квітники на наступний рік і посадила корінчик любистку, який привезла з собою в горщечку. Це ніби материнська  реліквія, а для неї – символ щастя.

Хатня робота її ніколи не втомлювала, залюбки пекла, варила, мила, прибирала. Її смачні пиріжки оцінив не тільки Микола, а усі, хто був у гостях. У вільний час в’язала – це її улюблений відпочинок. Через інтернет спілкувалася з синами, з учнями – дистанційно, які не забували свою улюблену вчительку.

Медовий місяць скінчився. Хочеться  побажати цій парі, щоб він продовжувався всі роки, які судилось їм прожити разом.

Валентина ОСТАПЧУК.

Пахне любисток і м’ята.

Мальви   цвітуть   край   вікна…

Із пісні.

Якщо ви не вірите, що людина може біти двічі щасливою, то спробую вас переконати…

Десь на Черкащині росла собі дівчинка Маринка. Матуся купала її в любистку, який ріс під вікном.  Кожна жінка знала його магічну силу. Коли мила голову доньці, приказувала, що буде волосся гарно рости, хлопці любитимуть, бо ж це квітка любові, тому й називається так. Аромат від купелі був чарівний, який не зрівняти з жодними  парфумами.

Відтоді Марина й сама  користувалась тим зіллям. А на Волинь, куди мала скерування після закінчення навчання, теж взяла корінчик і посадила там,  де прижилась, і з всіма сусідами ділилась.

У дитинстві все цікавило її. У школі все старалась осягнути, аби пригодилося в житті. Одержувала відмінні оцінки. А вдома поможе  по господарству  батькам – і за  підручники. У бібліотеці кілька формулярів міняла за рік. 

За  тими науками, коли перейшла до старших класів, не помічала, як на неї почали заглядатись хлопці. Розумна та ще й красива, з кучериками, веселою вдачею, приємною усмішкою, привабливою зовнішністю. Як таку не полюбити?  А надто  однокласник Микола старався приділити їй знаки уваги.

Але дівчата захоплювались, звичайно, старшими хлопцями, а ровесники хай ще підростуть. Тому Микола й не нав’язував себе дівчині, а в душі на все життя зберіг тепле почуття, яке  було першим і останнім, як виявилось згодом.

Після школи їхні дороги розійшлись на цілих пів століття. Він спочатку здобував  вищу освіту, потім — служба  в армії. Вона теж навчалась в університеті. Його вабила техніка, біологія. Жив Микола в Житомирі, вона – на Волині.  Різні обставини до одруження привели обох. Сім’я – це вже не тільки почуття, а й, в першу чергу,  – обов’язок.

Маринин чоловік був дуже добрий, ніколи її не ображав.   І на роботі справлялась, і вдома по господарству все було в порядку, помагав завжди. 

Народились два синочки один за одним. Свекруха мала за радість бавити їх. Все в сім’ї було дружно і злагоджено. Дали батьки синам вищу освіту. Хлопці одружились і відокремились сім’ями. Дідусь і бабуся тепер тішились онуками. Якого ще щастя сімейного бажати?  

Та, крім світлих смуг, в житті бувають і чорні. Захворів чоловік Марини, і ніякі ліки не помогли.

Згасло життя. Осталась вдовою. Своє горе жінка топила в роботі, і в цьому бачила суть подальшого життя. Адже є для кого жити –  діти, онуки. Для них крутилась, як білка в колесі.

Через деякий час однокласники нагадали, що 50 років пройшло після закінчення школи. Тож треба обов’язково зібратись. Душа рвалась завжди на ту землю, де народилась, де пройшли дитинство,  юність, куди обов’язок кликав уклонитись могилам батьків. Але ніколи не випадало  так, щоб Микола і Марина приїжджали разом.  Завжди комусь із них щось заважало.

Цього разу уже всі, хто залишився живий, дали згоду зібратись, бо шкільна дружба – то святе.

Та настав час, коли вся планета здригнулась від біди, що настигла, — коронавірусу. І всі, налякавшись, відмовились від зустрічі до закінчення карантину.  Бо це ж не близький світ – зібратись з усієї України і навіть із-за кордону. А карантин  продовжувався і продовжувався. Із наміченої дати на початку червня дійшло вже до вересня, а кінця немає. Передзвонили і домовились   вже на другий рік зібратись, як… виживуть.

А Микола, коли взнав, що Марина вдова, а сам уже 10 років у розлученні, вирішив не чекати. Серце підказало, що карантин – не перешкода. І поїхав не на Черкащину, а на Волинь. Ця зустріч вирішила подальшу долю обох. 

Побачив, в якій круговерті живе жінка: робота, робота, робота… А коли ж відпочинок?

— Даю тобі, Маринко, 3 місяці на підготовку. Один – обдумати мою пропозицію руки  і серця, а другий – збиратись на нове місце.

— Так  мене ж люди засміють.

— Добрі люди, навпаки, побажають щастя. 

— Я  була щаслива.

— Я тобі подарую ще одне, ти заслужила його. Обіцяю, що втрачене за 50 років, постараюсь вернути. Може, й мені щастя усміхнеться. Бо я його не мав до цього часу. Не склалось життя, вже 10 років сам. А це побачив тебе, згадав шкільне почуття, яке не забував інколи, а ти його ще більше розворушила своєю милою усмішкою,  і я не відступлюся, знай.

Сказав і поїхав. А щодня дзвонив і питався, чи не готова?

І ось настав той день. Зважившись на такий важливий крок  у житті, повідомила тільки дітей, які були не мешн шоковані, як вона, але змирились… Всім колегам і сусідам хвалилась, що їде у відпустку, яку ніколи не використовувала. Знала також вірна подруга, яка була рада за неї, бо бачила в цьому чоловікові якусь доброту і одвічне прагнення  кожного з нас бути щасливим. Вона щодня цікавилась, як там ведеться Марині.

…Спочатку в церкву пішла подякувати Богові, що з’єднав їхні серця. Потім Микола познайомив з дітьми, які були  раді за батька, за його,  нарешті,   спокій на старість. Кілька днів взялася за впорядкування квартири по-своєму. Бо вже друзі напрошувались у гості з приводу такої події, яку давно чекали, адже знали про те, що в серці друга лиш Марина живе, за якою  він все життя страждає. І до себе вже запрошували.

У вихідні (Микола ще працював) знайомив Марину із видатними місцями Житомира. Після роботи, як дозволяв час, їхали на дачу, де закладено великий сад. Це для  Марини райський куточок. Тут відразу, за згодою Миколи, розпланували квітники на наступний рік і посадила корінчик любистку, який привезла з собою в горщечку. Це ніби материнська  реліквія, а для неї – символ щастя.

Хатня робота її ніколи не втомлювала, залюбки пекла, варила, мила, прибирала. Її смачні пиріжки оцінив не тільки Микола, а усі, хто був у гостях. У вільний час в’язала – це її улюблений відпочинок. Через інтернет спілкувалася з синами, з учнями – дистанційно, які не забували свою улюблену вчительку.

Медовий місяць скінчився. Хочеться  побажати цій парі, щоб він продовжувався всі роки, які судилось їм прожити разом.