Повідомлення в номер / Другий Патріарх УПЦ КП

9 грудня 2020 року виповниться 95 років від дня народження Патріарха Київського і всієї Руси-України УПЦ КП митрополита Володимира, в миру Василя Омеляновича Романюка (9.12.1925-14.07.1995), який очолював УПЦ КП з жовтня 1993 р. до липня 1995 р.

Тернистим було життя Патріарха Володимира. В той час, коли Яреми, Кашулі та «іже с німі» співали здравиці московському Патріарху, священик Василь Романюк більше 20-ти років карався в концтаборах Мордовії та Сибіру.

Народився він у Косівському районі Івано-Франківської області в багатодітній селянській сім’ї. 18-річним юнаком був заарештований НКВС за зв’язок з ОУН-УПА. Вирок військового трибуналу: «Піддати висилці на каторжні роботи терміном на 20 років з поразкою в правах на 5 років та конфіскацією усього майна» згодом «пом’якшили» до 10 років. Покарання відбував спочатку в Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 управління НКВС на Полтавщині. Але через «антирадянську агітацію», а фактично – правдиві розповіді в’язням про безчинства радянської влади на західноукраїнських землях і, зокрема, стосовно його родини, заклики до опору комуністичному режимові, знову постав перед судом, на якому слідчі вимагали застосувати вищу міру покарання – розстріл. В останньому слові обвинувачені   просили зберегти їм життя, і Романюка засудили до 10 років неволі на Колимі та в Магадані (1944-1956).

Батька, матір і трьох братів Василя у 1945 році депортували в Сибір, де від непосильної праці та голоду помер тато. Одного з менших братів, якому під час етапування на спецпоселення вдалося втекти додому, енкаведисти вбили в ході каральних рейдів у 1947 р. Переживши втрату рідних, витримавши пекло сталінського ГУЛАГу, на волі Романюк присвятив себе служінню Богу. Виконував священицькі обов’язки в селах Івано-Франківської області і одночасно навчався в Московській духовній семінарії, згодом – в академії.

Активна проукраїнська церковна діяльність отця Романюка викликала вороже ставлення місцевих партійних органів. Хвиля переслідування священика піднялася знову в 1970-1971 роках, коли служив у легендарному карпатському селі Космач, що в Косівському районі Івано-Франківської області. Космач славився не тільки особливим культурним колоритом, а й тим, що, як писав історик Валентин Мороз, «тут був епіцентр національно-визвольного руху гуцулів ще від часів опришків під проводом Олекси Довбуша до збройного опору ОУН-УПА в 40-50 роках XX століття». Тут отець Василь розгорнув бурхливу культурно-просвітницьку і релігійну діяльність, яка не могла залишитись непоміченою. До священика приїздили дисиденти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, якого 33-річним хрестив о. Василь, Михайло Осадчий, Іван Світличний, Опанас Заливаха, подружжя Калинців, Алла Горська та інші.

У 1972 році за «антирадянську агітацію і пропаганду» комуністичний режим визнав його «особливо небезпечним рецидивістом» і вдруге засудив до 7 років. Отець Василь звільнився з ув’язнення у вересні 1981 р. і на хвилі національно-демократичних зрушень активно включився у   процес відродження Української автокефальної православної церкви. Був ініціатором об’єднання УАПЦ і частини УПЦ МП, що підтримала митрополита Філарета і створення УПЦ КП.

Після смерті в червні 1993 року першого патріарха УПЦ КП Мстислава (Скрипника) на Всеукраїнському Соборі Василя Романюка, тоді митрополита Чернігівського і Сумського, намісника Київського патріаршого престолу, обрали патріархом УПЦ КП.

Але попереду чекали нові виклики та випробування. Долаючи опір проросійських сил та вже «української» влади, протистоячи внутрішньо церковним інтригам за побудову незалежної Української автокефальної православної церкви, патріарх заплатив найвищу ціну – власне життя. Владика переніс три інфаркти, четвертого не витримав. 18 липня 1995 року спроба поховати його тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір духовенства УПЦ МП та силові дії загонів спецпризначення МВСУ. Патріарха поховали за межами Софійського собору.

Відійшов у вічність Патріарх Володимир. Його трагічні проводи до місця останнього спочинку стали заключною агонією сатанистів. Митрополит Філарет сказав тоді: «Патріарх Володимир не зробив стільки своїм життям, скільки своєю смертю». Мало хто зрозумів ці пророчі слова! Але зрозуміли його ті, хто був на залитім кров’ю Софійському майдані, серед тварин у людській подобі, наділених владою. І навіть рядові владні примітиви зрозуміли, що з цією Святою Церквою – Господь, а хто проти Господа?! Вірні Київського Патріархату перед звіроподібними властителями перед усім світом засвідчили свою глибоку віру і відданість високій ідеї - ідеї Єдності Православної України!

За словами професора Київської богословської академії  доктора Дмитра Степовика, «цей «чорний вівторок» назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України».

Невже на таке ставлення і пам’ять заслужив Патріарх Володимир від українців?

Адже навіть не можна уявити, скільки зусиль доклав Владика Володимир, щоб зберегти керованість ситуацією та вистояти перед знавіснілою антинаціональною навалою.

Не судилося «силам пекельним» знищити нашу святу національну Українську Церкву. Вона вистояла завдяки таким духовним Велетням як Мстислав (Скрипник), Володимир (Романюк), Філарет (Денисенко). Нині ми маємо ПОМІСНУ АВТОКЕФАЛЬНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ УКРАЇНИ.

Дмитро КОРНЕЛЮК,

філософ, релігієзнавець, історик, краєзнавець.

9 грудня 2020 року виповниться 95 років від дня народження Патріарха Київського і всієї Руси-України УПЦ КП митрополита Володимира, в миру Василя Омеляновича Романюка (9.12.1925-14.07.1995), який очолював УПЦ КП з жовтня 1993 р. до липня 1995 р.

Тернистим було життя Патріарха Володимира. В той час, коли Яреми, Кашулі та «іже с німі» співали здравиці московському Патріарху, священик Василь Романюк більше 20-ти років карався в концтаборах Мордовії та Сибіру.

Народився він у Косівському районі Івано-Франківської області в багатодітній селянській сім’ї. 18-річним юнаком був заарештований НКВС за зв’язок з ОУН-УПА. Вирок військового трибуналу: «Піддати висилці на каторжні роботи терміном на 20 років з поразкою в правах на 5 років та конфіскацією усього майна» згодом «пом’якшили» до 10 років. Покарання відбував спочатку в Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 управління НКВС на Полтавщині. Але через «антирадянську агітацію», а фактично – правдиві розповіді в’язням про безчинства радянської влади на західноукраїнських землях і, зокрема, стосовно його родини, заклики до опору комуністичному режимові, знову постав перед судом, на якому слідчі вимагали застосувати вищу міру покарання – розстріл. В останньому слові обвинувачені   просили зберегти їм життя, і Романюка засудили до 10 років неволі на Колимі та в Магадані (1944-1956).

Батька, матір і трьох братів Василя у 1945 році депортували в Сибір, де від непосильної праці та голоду помер тато. Одного з менших братів, якому під час етапування на спецпоселення вдалося втекти додому, енкаведисти вбили в ході каральних рейдів у 1947 р. Переживши втрату рідних, витримавши пекло сталінського ГУЛАГу, на волі Романюк присвятив себе служінню Богу. Виконував священицькі обов’язки в селах Івано-Франківської області і одночасно навчався в Московській духовній семінарії, згодом – в академії.

Активна проукраїнська церковна діяльність отця Романюка викликала вороже ставлення місцевих партійних органів. Хвиля переслідування священика піднялася знову в 1970-1971 роках, коли служив у легендарному карпатському селі Космач, що в Косівському районі Івано-Франківської області. Космач славився не тільки особливим культурним колоритом, а й тим, що, як писав історик Валентин Мороз, «тут був епіцентр національно-визвольного руху гуцулів ще від часів опришків під проводом Олекси Довбуша до збройного опору ОУН-УПА в 40-50 роках XX століття». Тут отець Василь розгорнув бурхливу культурно-просвітницьку і релігійну діяльність, яка не могла залишитись непоміченою. До священика приїздили дисиденти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, якого 33-річним хрестив о. Василь, Михайло Осадчий, Іван Світличний, Опанас Заливаха, подружжя Калинців, Алла Горська та інші.

У 1972 році за «антирадянську агітацію і пропаганду» комуністичний режим визнав його «особливо небезпечним рецидивістом» і вдруге засудив до 7 років. Отець Василь звільнився з ув’язнення у вересні 1981 р. і на хвилі національно-демократичних зрушень активно включився у   процес відродження Української автокефальної православної церкви. Був ініціатором об’єднання УАПЦ і частини УПЦ МП, що підтримала митрополита Філарета і створення УПЦ КП.

Після смерті в червні 1993 року першого патріарха УПЦ КП Мстислава (Скрипника) на Всеукраїнському Соборі Василя Романюка, тоді митрополита Чернігівського і Сумського, намісника Київського патріаршого престолу, обрали патріархом УПЦ КП.

Але попереду чекали нові виклики та випробування. Долаючи опір проросійських сил та вже «української» влади, протистоячи внутрішньо церковним інтригам за побудову незалежної Української автокефальної православної церкви, патріарх заплатив найвищу ціну – власне життя. Владика переніс три інфаркти, четвертого не витримав. 18 липня 1995 року спроба поховати його тіло у Софійському соборі наштовхнулася на опір духовенства УПЦ МП та силові дії загонів спецпризначення МВСУ. Патріарха поховали за межами Софійського собору.

Відійшов у вічність Патріарх Володимир. Його трагічні проводи до місця останнього спочинку стали заключною агонією сатанистів. Митрополит Філарет сказав тоді: «Патріарх Володимир не зробив стільки своїм життям, скільки своєю смертю». Мало хто зрозумів ці пророчі слова! Але зрозуміли його ті, хто був на залитім кров’ю Софійському майдані, серед тварин у людській подобі, наділених владою. І навіть рядові владні примітиви зрозуміли, що з цією Святою Церквою – Господь, а хто проти Господа?! Вірні Київського Патріархату перед звіроподібними властителями перед усім світом засвідчили свою глибоку віру і відданість високій ідеї - ідеї Єдності Православної України!

За словами професора Київської богословської академії  доктора Дмитра Степовика, «цей «чорний вівторок» назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України».

Невже на таке ставлення і пам’ять заслужив Патріарх Володимир від українців?

Адже навіть не можна уявити, скільки зусиль доклав Владика Володимир, щоб зберегти керованість ситуацією та вистояти перед знавіснілою антинаціональною навалою.

Не судилося «силам пекельним» знищити нашу святу національну Українську Церкву. Вона вистояла завдяки таким духовним Велетням як Мстислав (Скрипник), Володимир (Романюк), Філарет (Денисенко). Нині ми маємо ПОМІСНУ АВТОКЕФАЛЬНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ УКРАЇНИ.