Авторська сторінка Анатолія СЕМЕНЮКА
Мабуть, знайдеться читач, який, поглянувши на заголовок, зауважить: «На дворі грудень холодний сани шукає, а ти про осінь пишеш». Признаюся, що і я спочатку так подумав.
Але той сірий морок і сирий пронизливий холод перших днів грудня мимоволі навертає до думки про тепло, Сонце і незрівнянну красу природи.
Тож запрошую, мій друже-співрозмовнику
У ті осінні дні, що
птахом пролетіли,
В той рай, де Сонце й
дивні кольори,
У те тепло, що душу й
серце гріло,
У неповторність
благодатної пори.
Вони були з тобою і зі
мною,
Щоб сум з душі й
незлагоди розвіяти.
Щоб нагадати, що дні
біжать юрбою.
І не вертаються…
Мабуть, знайдеться читач, який, поглянувши на заголовок, зауважить: «На дворі грудень холодний сани шукає, а ти про осінь пишеш». Признаюся, що і я спочатку так подумав.
Але той сірий морок і сирий пронизливий холод перших днів грудня мимоволі навертає до думки про тепло, Сонце і незрівнянну красу природи.
Тож запрошую, мій друже-співрозмовнику
У ті осінні дні, що птахом пролетіли,
В той рай, де Сонце й дивні кольори,
У те тепло, що душу й серце гріло,
У неповторність благодатної пори.
Вони були з тобою і зі мною,
Щоб сум з душі й незлагоди розвіяти.
Щоб нагадати, що дні біжать юрбою.
І не вертаються…
Поцілунок осені
Сіра холодна мжичка сіялася, немов через сито, на душу. Фатальним пророцтвом над головою звисали непривітні мокрі хмари. По слизькому тротуару приречено рухались сутулі, похмурі двоногі привиди. Кожен з них закутий в кокон суєтних думок. Кожен рухав по цій вулиці до своєї примітивної мети.
Все більше облич закрито білими, синіми та чорними масками. Привиди, настрахані пандемією, закриваються від підступного коронавірусу. Невидимий терорист COVID-19 нагадує про приреченість цього світу. Жодної усмішки довкола.
«Боже, подаруй цим людям промінчик радості», — прошу я.
Мовчить небо… Сірі хмари клубочаться і клубочаться. На небесах – свої чари і своя «політика». Хмари з «партії» білих і світло-сірих доказують своє. Божественне начало і право на пріоритети. Чорні, темні нагадують про присутність Люцифера в цьому світі.
Вони сіють ту мокру, холодну мжичку, ніби стверджуючи, що людство нікчемне і покірно рухається до останньої чорної безодні.
І раптом з’являється промінчик світла в цьому темному царстві. Юна пара, він і вона, весело крокують посеред тієї хмурості.
Їхні руки, переплетені пальцями, рухаються безтурботним маятником: вгору – вниз, вперед – назад.
Мені здається, що я бачу світлолазурову ауру, яка випромінює в навколишній світ життєдайні заряди радості і щастя. Я пригальмовую свій рух і дослухаюсь до того дива.
— Тобі не холодно? – запитує він.
— Ти ж поряд, мене зігрієш. Мені так затишно! – грайливо заспокоює вона хлопця.
— А знаєш про що я мрію?
— Ні. А про що?
— Спіймати ангельську жар-птицю, посадити тебе на крило і самому пригорнутися. Полетіти…
— Так, так… Далеко, далеко, за синії хмари, немає там дощу, тепленько і чари навколо.
— А ти не насміхайся. Я бачу той лет. Під нами синьоокий океан хвилюється, білі бурунці із хвилею граються. Дельфіни виринають із води і вітають нас…
– Ти придивись. Може, то хижі акули намагаються твого жар-птаху спіймати за хвіст?
— Не глузуй. Ми ж летимо високо, і акули не літають. А дельфіни знають, що ми закохані і подорожуємо на безлюдний острів, де на нас чекають пальми високі, попугаї співучі.
І хвиля грайлива припливає до берега, щоб твої ніжки цілувати…
— А ще мавпенята нам на обід кокосові горіхи будуть приносити. Словом, рай. Ти насправді романтик невиліковний. Хочеш чи ні, а я бачу радість в нашому реальному світі. Погодься: завтра вітер південний прилетить, хмари розвіє, тепло принесе. А як небо заголубіє і сонечко засяє, все навколо буде нагадувати про чарівну красу незрівнянної природи. Моя знайома не втомлюється повторювати, що треба полетіти в заморські краї, щоб переконатися: наша природа найгарніша, а погода найблагодатніша в усьому світі. Розкрий очі, і тебе зачарує краса осінніх барв. Он берізка струнка, золотавим листом шелестить. Закохана! Вона з кленом шепочеться. А той в багрянець вбрався і чи то засоромився, чи хоче до віт своєї подружки доторкнутися і пригорнутися. А ти бачив, як їм калина заздрить? В намисто червоне коштовне увібралася, теж вабить око – справжня українка! Не один козак закохується.
Я вже мовчу про врожаї рясні осінні – ті на полях красуються. Почитай Біблію: там сказано, що Мойсей бачив землю обітовану. А не здається тобі, що наш край, Україна – це і є земля обітована? Не віриш? Тоді поясни, чому перелітні птахи не народжують пташат в заморських країнах. Підійми голову, поглянь, як неохоче ключ журавлиний наш край покидає. Пісня тужлива лине – плакати хочеться. А знаєш, чому? Тут вони пізнали кохання, тут – їхній дім і болото найгарніше…
— Оксанко, сонечко, дозволь тебе поцілувати в губи, — вирвалося в хлопця.
— Тарасику мій, дурненький. Вгомонися, навколо ж люди.
— То й що – хай бачать наше щастя. Може, прозріють і зрозуміють, що їхнє щастя – в них самих. Ідуть нахмурені і не знають, що радість поруч попід руки йде.
— Не треба… Це буде нещиро. Я ж бачила, як ти на Людку заглядаєшся.
— Оксаночко – ні! Тобі щось привиділося. Вона мені не подобається. Ти для мене наймиліша, найрозумніша, найгарніша. Навіщо мені ще хтось?
Молодята стишили ходу. Маятник рук призупинив свій рух. Хлопець несміливо, якось незграбно пригорнув дівчину і невміло поцілував в губи. Це був їхній поцілунок: незбагненний, солодкий, щирий.
Мені здалося, що аура молодят засяяла ще яскравішим сяйвом. Навколо них не було сірого мороку, холоду, людської суєти.
Осінь вінчала юне кохання.
«Благослови їх, Господи, на добрі справи і взаєморозуміння», — подумав я і продовжив путь.
Залишити коментар