Зошит з автографом Володимира Івасюка
Зайшовши якось до редакції газети «Вісті Ковельщини», побачив на одному з робочих столів зошита досить великого обсягу в жовтій палітурці. На ньому – напис чорним: «Пам’яті мого колеги-побратима Володимира Івасюка».
Поцікавився, чий зошит? Мені відповіли:
– Івана Ярошика, нашого постійного дописувача. Колись приніс до редакції і залишив на пам’ять.
Я став із цікавістю гортати сторінки цієї своєрідної поетичної збірки. В око впав автограф на титульній сторінці: «Івану – на великі творчі здобутки, на щастя, здоров’я, на художній та людський талант». І підпис: «Володимир Івасюк. 1979 рік».
Я зрозумів, що Іван Олександрович був особисто знайомий з видатним українським композитором, музикантом і співаком, життя якого трагічно обірвалося у травні 1979 року. Тіло митця знайшли повішеним в Брюховецькому лісі під Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство – викликала великі сумніви в шанувальників творчості В. Івасюка, як, до речі, викликає й досі.
В народі утвердилася інша версія – вбивство, здійснене органами КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон співака відбувся 22 травня 1979 року у Львові і перетворився на масову акцію протесту проти тогочасної компартійної влади. До речі, архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Володимира Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «Таємно».
Судячи з усього, зустріч Івана Ярошика з митцем відбулась незадовго до трагічної смерті славетного українця. Можливо, колись пан Іван виявить бажання поділитися спогадами про ті події… Але зараз – про сам зошит в жовтій обкладинці.
Починається він віршем, присвяченим Володимиру Івасюку, який ритмікою нагадує тексти пісень артиста:
Замок високий стрів,
поєднав,
Роздуми-думи, молитви
збирав.
Разом на вежі межі
ділили,
Волю і долю, як пісню
любили.
Зорі над лісом не спали-
кричали,
Крила Орфею «сови»
клювали,
Голос душили, серце
щеміло.
Друже-небоже, «Рута»
бриніла.
Закінчення теж нагадує слова популярної пісні:
Квітко-квітко, червона
квітко,
Барви щастя нагадай.
З водограєм дзвінко-
дзвінко
Заспівай, розвеселяй.
Заспіваєм, рідна квітко,
Навесні і восени,
Повертай, лебідко-квітко
Дні незабутні, чарівні.
На внутрішніх сторінках – ноти до цієї пісні-вірша. Очевидно, написані великим другом Івана Ярошика ковельчанином Василем Клімашевським (на жаль, покійним). Далі – поезії «Мальви», «Море, о, море», «Куди день іде?», «На Майдан», «Великдень», «Хліб», «Журавлі», «Шалений крок», «І день іде», «Ой, весна, весна», «Квіти», «Зупинись, мить!» та інші. До їх всіх теж написані ноти.
Один з віршів «Львів» належить іншому автору – В. Климу. Якщо я не помиляюсь, то був творчий псевдонім Василя Клімашевського, відомого у Ковелі музиканта-віртуоза, самодіяльного композитора і фотоаматора. Його пам’яті присвячений вірш «Зупинися, мить!».
Світло в небі в’ється,
Світло Сонця ллється –
Сяйво засіває
фотомайстер-маг.
Сяйво засіває, в’яже
кадром час.
Світлина засяє – пам’ять
кличе нас.
Мушу зазначити, що рукописна поетична збірка Івана Ярошика багато ілюстрована. І хоч світлини не найкращої якості, на них можна розпізнати і вже згадуваного Володимира Івасюка, і самого пана Івана, і його друзів та рідних. А завершується ця своєрідна книга твором, присвяченим селу Доросині, що на Волині. Називається він «Дороша-Дорошеве». Пропоную його увазі читачів в повному обсязі:
Луки земна освята,
Де небо синє-синє, –
Оселя зерно-злата –
Прадавні Доросині.
Зустрілись Дорош, Ляна,
Без двору і без статку.
Здолали все древляни,
Зросили шлях нащадкам.
Шумлять стрункі тополі,
Село зростає, квітне.
Вирують людські долі,
Життя бринить привітне.
Дороше, здрастуй!
Синьооке, здрастуй!
Край, рідний край –
Буде хліб-урожай.
Дороше, здрастуй!
Синьооке, здрастуй!
Грай, сопілко, грай,
Пісне, в вись злітай.
Під віршем – два підписи: Іван та Наталя (Козак) Ярошики. Дата написання: 23 серпня 2003 року. м. Ковель – с. Доросині.
Для читачів поясню, що пані Наталя – це дружина пана Івана. Разом вони ідуть по життю вже не один десяток літ. Тож хай їх подружнє життя і надалі стелиться барвистим рушником, буде багате на щастя, добро і любов, а донечки-красуні, що продовжують батьківське ремесло (зубного лікаря), ніколи не знають ні горя, ні біди, а розквітають, як ті квіти, освячені батьком – мрійливим романтиком, тонким ліриком, який разом із мамою повертають людям найголовніше – здоров’я.
Михайло КУЗЬМУК.
Зайшовши якось до редакції газети «Вісті Ковельщини», побачив на одному з робочих столів зошита досить великого обсягу в жовтій палітурці. На ньому – напис чорним: «Пам’яті мого колеги-побратима Володимира Івасюка».
Поцікавився, чий зошит? Мені відповіли:
– Івана Ярошика, нашого постійного дописувача. Колись приніс до редакції і залишив на пам’ять.
Я став із цікавістю гортати сторінки цієї своєрідної поетичної збірки. В око впав автограф на титульній сторінці: «Івану – на великі творчі здобутки, на щастя, здоров’я, на художній та людський талант». І підпис: «Володимир Івасюк. 1979 рік».
Я зрозумів, що Іван Олександрович був особисто знайомий з видатним українським композитором, музикантом і співаком, життя якого трагічно обірвалося у травні 1979 року. Тіло митця знайшли повішеним в Брюховецькому лісі під Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство – викликала великі сумніви в шанувальників творчості В. Івасюка, як, до речі, викликає й досі.
В народі утвердилася інша версія – вбивство, здійснене органами КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Похорон співака відбувся 22 травня 1979 року у Львові і перетворився на масову акцію протесту проти тогочасної компартійної влади. До речі, архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Володимира Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф «Таємно».
Судячи з усього, зустріч Івана Ярошика з митцем відбулась незадовго до трагічної смерті славетного українця. Можливо, колись пан Іван виявить бажання поділитися спогадами про ті події… Але зараз – про сам зошит в жовтій обкладинці.
Починається він віршем, присвяченим Володимиру Івасюку, який ритмікою нагадує тексти пісень артиста:
Замок високий стрів, поєднав,
Роздуми-думи, молитви збирав.
Разом на вежі межі ділили,
Волю і долю, як пісню любили.
Зорі над лісом не спали- кричали,
Крила Орфею «сови» клювали,
Голос душили, серце щеміло.
Друже-небоже, «Рута» бриніла.
Закінчення теж нагадує слова популярної пісні:
Квітко-квітко, червона квітко,
Барви щастя нагадай.
З водограєм дзвінко- дзвінко
Заспівай, розвеселяй.
Заспіваєм, рідна квітко,
Навесні і восени,
Повертай, лебідко-квітко
Дні незабутні, чарівні.
На внутрішніх сторінках – ноти до цієї пісні-вірша. Очевидно, написані великим другом Івана Ярошика ковельчанином Василем Клімашевським (на жаль, покійним). Далі – поезії «Мальви», «Море, о, море», «Куди день іде?», «На Майдан», «Великдень», «Хліб», «Журавлі», «Шалений крок», «І день іде», «Ой, весна, весна», «Квіти», «Зупинись, мить!» та інші. До їх всіх теж написані ноти.
Один з віршів «Львів» належить іншому автору – В. Климу. Якщо я не помиляюсь, то був творчий псевдонім Василя Клімашевського, відомого у Ковелі музиканта-віртуоза, самодіяльного композитора і фотоаматора. Його пам’яті присвячений вірш «Зупинися, мить!».
Світло в небі в’ється,
Світло Сонця ллється –
Сяйво засіває фотомайстер-маг.
Сяйво засіває, в’яже кадром час.
Світлина засяє – пам’ять кличе нас.
Мушу зазначити, що рукописна поетична збірка Івана Ярошика багато ілюстрована. І хоч світлини не найкращої якості, на них можна розпізнати і вже згадуваного Володимира Івасюка, і самого пана Івана, і його друзів та рідних. А завершується ця своєрідна книга твором, присвяченим селу Доросині, що на Волині. Називається він «Дороша-Дорошеве». Пропоную його увазі читачів в повному обсязі:
Луки земна освята,
Де небо синє-синє, –
Оселя зерно-злата –
Прадавні Доросині.
Зустрілись Дорош, Ляна,
Без двору і без статку.
Здолали все древляни,
Зросили шлях нащадкам.
Шумлять стрункі тополі,
Село зростає, квітне.
Вирують людські долі,
Життя бринить привітне.
Дороше, здрастуй!
Синьооке, здрастуй!
Край, рідний край –
Буде хліб-урожай.
Дороше, здрастуй!
Синьооке, здрастуй!
Грай, сопілко, грай,
Пісне, в вись злітай.
Під віршем – два підписи: Іван та Наталя (Козак) Ярошики. Дата написання: 23 серпня 2003 року. м. Ковель – с. Доросині.
Для читачів поясню, що пані Наталя – це дружина пана Івана. Разом вони ідуть по життю вже не один десяток літ. Тож хай їх подружнє життя і надалі стелиться барвистим рушником, буде багате на щастя, добро і любов, а донечки-красуні, що продовжують батьківське ремесло (зубного лікаря), ніколи не знають ні горя, ні біди, а розквітають, як ті квіти, освячені батьком – мрійливим романтиком, тонким ліриком, який разом із мамою повертають людям найголовніше – здоров’я.
Михайло КУЗЬМУК.
Залишити коментар