Українець, якого визнав світ
Серед видатних діячів науки і техніки ХХ ст. особливе місце займає Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний вплив на розвиток інженерної справи та інженерної освіти в усьому світі.
Народився С. П. Тимошенко у селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (зараз Конотопський район Сумської області) 23 грудня 1878 р. у родині землеміра. Першою вчителькою п’ятирічного Степанка була мама. Восени 1886 р. привезли вчительку з Києва, котру через рік замінив талановитий і досвідчений педагог Михайло Михайлович Коваленко. Він зумів зацікавити свого вихованця вивченням практично всіх предметів, і батьки вирішили готувати сина до вступу в Роменське реальне училище.
В училищі Тимошенко завжди був першим учнем у класі. 1896 р. Степан, закінчивши реальне училище, їде до Петербурга складати вступні іспити до Шляхового інституту – давньої своєї мрії. Юнак успішно пройшов випробування до одного з найкращих навчальних закладів Російської імперії, в якому у 60-х р. читав лекції і керував хімічною лабораторією Д. І. Менделєєв.
1900 р. навчання успішно завершене – виконано чотири дипломні проекти, випускний іспит, а за звіт про будівництво найбільшого на той час у світі аркового моста через річку Віорд отримав премію. Протягом 1901 р. С. П. Тимошенко відбув рік обов’язкової військової повинності.
Після служби у війську Тимошенка приймають лаборантом механічної лабораторії Шляхового інституту, якою керував М. А. Белелюбський. Навесні 1903 р. Степан Прокопович перейшов працювати до щойно організованої механічної лабораторії Петербурзького політехнічного інституту.
Улітку 1904 р. – третя поїздка за кордон для ознайомлення з досягненнями вищих технічних шкіл Берліна, Мюнхена, лабораторії Фепля тощо. У зв’язку з революційними подіями 1905 р. інститут було закрито, і Степан Прокопович виїжджає до Німеччини, щоб попрацювати у Прандтля в Геттингенському університеті.
На початку 1906 р. вийшла підсумкова стаття. Цей науковий доробок разом із кількома іншими невеликими працями дозволяли С. П. Тимошенку очолити кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті. Було тоді молодому вченому 28 років. Улітку цього ж року Тимошенко знову їде до Геттингена, де поряд із дослідницькою роботою слухає лекції Е. Цермело, В. Фогта, бере участь у семінарі з будівельної механіки.
8 січня 1907 р. найбільша в Київському політехнічному інституті фізична аудиторія була переповнена – майже 400 студентів інженерних відділень прийшли послухати першу лекцію з опору матеріалів нового професора – Степана Прокоповича Тимошенка. Протягом весняного семестру 1907 р. Тимошенко читає короткий елементарний курс опору матеріалів.
Потрібного ж для курсу підручника не було, тому поставив собі за мету написати його. Спершу підручник з’явився у літографованому вигляді навесні 1908 р., остаточний варіант курсу було надруковано 1911 р. Це був особливий підручник: Тимошенко повністю перебудував весь курс опору матеріалів, методику викладу предмету. Цікаво, що цей курс і донині читається у вищих школах. Він перекладений кількома мовами.
На початку 1909 – 1910 навчального року Степана Прокоповича обирають деканом інженерно-будівельного факультету. Саме тоді Тимошенко завершує роботу над монографією «Про стійкість пружних систем» (1910). Цю роботу було відзначено премією Д. І. Журавського, видатного механіка та інженера. Тимошенко був першим і останнім лауреатом цієї премії.
У зв’язку з публікацією реакційного Столипінського циркуляра, що викликало студентські заворушення, група професорів Київської політехніки висловила протест. Під ним стояли підписи 26 професорів та викладачів, зокрема С. П. Тимошенка і Є. О. Патона. Вінценосний Петербург не міг стерпіти такого. Тимошенка звільняють з роботи, позбавивши його засобів до існування. У серпні 1911 р. вчений переїжджає до Петербурга. Із січня 1913 р. Тимошенко – професор Шляхового інституту. Невдовзі він стає професором Політехнічного та Електротехнічного інститутів.
З вибухом Першої світової війни виникла проблема збільшення пропускної здатності залізниць, зростання ваги поїздів та локомотивів. У зв’язку з цим Степан Прокопович пише чотири спеціальні роботи, присвячені міцності рейок та їх експлуатації. Підсумувавши раніше опубліковані роботи, вчений завершує другу частину курсу теорії пружності (1916 р.).
Наприкінці грудня 1917 р. С. П. Тимошенко їде до Києва і стає працювати професором Київського політехнічного інституту. Невдовзі у працях Української Академії наук публікує роботу з розрахунку арок. 1922 р. вона з’явиться у Парижі в перекладі французькою мовою.
На початку 1918 р. у комісію академіка В. І. Вернадського, яка займалась організацією Української Академії наук, було запрошено і С. П. Тимошенка. Він опікувався питаннями створення Відділу механіки для теоретичних та експериментальних робіт. Восени цього ж року всі члени комісії стали академіками УАН, а Тимошенко очолив організований ним Інститут механіки (нині відомий як Інститут механіки України).
1920 р. вчений емігрував у Югославію; у Загребській політехніці очолив кафедру опору матеріалів. Із 1922 р. Степан Прокопович працює співробітником однієї американської фірми. Незабаром його авторитет науковця-практика стає загальновизнаним серед американських спеціалістів. 1923 р. вчений переходить на роботу в компанію «Вестінгауз».
Через п’ять років після приїзду до Америки Тимошенко повертається до викладацької роботи. У Мічіганському університеті очолює кафедру з дослідницької роботи в галузі механіки, залишаючись консультантом фірми «Вестінгауз». З вересня 1936 р. С. П. Тимошенко – професор Каліфорнійського університету у Стенфорді. Він переїжджає до Пало Альто, де продовжує заняття з докторантами, читає різні курси.
Величезні заслуги С. П. Тимошенка в інженерній справі були відзначені різноманітними преміями та нагородами: премія імені Салова – Міністерства шляхів сполучення Росії за роботу «К вопросу о прочности рельс» (1915), медаль імені Ворчестера Ріда Варнера – за заслуги в галузі механіки (1935) та медаль імені Ламе (1939) – за заслуги у царині інженерної освіти від Американського товариства інженерів-механіків, медаль імені Ревері за статтю про розрахунок підвісних мостів (Інститут імені Франкліна, 1948), міжнародна медаль імені Уатта за досягнення в інженерній справі (Інститут інженерів-механіків, 1947), медаль Густава Тринзестера від Спілки інженерів Льєзького політехнікуму (1948), медаль імені Джеймса Алфреда Евінга від Товариства англійських цивільних інженерів (1963).
С. П. Тимошенко був членом академій наук багатьох країн світу: Української Академії наук, Російської Академії наук (згодом – іноземний член АН СРСР), Польської Академії наук, Американського філософського товариства, Французької Академії наук, Американської Академії наук, Лондонського королівського товариства.
Почесні звання доктора наук (honoris causa) присуджені вченому Лехайським та Мічіганським університетами, Цюріхським Вищим технічним інститутом, Мюнхенським Вищим технічним інститутом, університетом міста Глазго, Болонським університетом, Загребською політехнікою, Туринським політехнікумом.
У 1958 р. С. П. Тимошенко відвідав СРСР. Вдруге побував на Україні 1967 р. Відвідав Ромни, був у Києві, а також у Москві та Ленінграді.
З 1960 р. учений мешкав у Вупперталі (ФРН) у своєї доньки – Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко, де й помер 29 травня 1972 р. на 94-му році життя. Поховали його, за бажанням доньки, у могилі дружини в Пало Альто (США).
Якби Степан Прокопович залишився б свого часу в Україні, біографія його була б значно «мальовничішою»: Соловки або Колима; лиховісний 33-ій міг би провести траурну межу, чи вигадана чекістами «СВУ» поставила б останню крапку в біографії вченого. Хто знає…
Підготував
Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Серед видатних діячів науки і техніки ХХ ст. особливе місце займає Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний вплив на розвиток інженерної справи та інженерної освіти в усьому світі.
Народився С. П. Тимошенко у селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (зараз Конотопський район Сумської області) 23 грудня 1878 р. у родині землеміра. Першою вчителькою п’ятирічного Степанка була мама. Восени 1886 р. привезли вчительку з Києва, котру через рік замінив талановитий і досвідчений педагог Михайло Михайлович Коваленко. Він зумів зацікавити свого вихованця вивченням практично всіх предметів, і батьки вирішили готувати сина до вступу в Роменське реальне училище.
В училищі Тимошенко завжди був першим учнем у класі. 1896 р. Степан, закінчивши реальне училище, їде до Петербурга складати вступні іспити до Шляхового інституту – давньої своєї мрії. Юнак успішно пройшов випробування до одного з найкращих навчальних закладів Російської імперії, в якому у 60-х р. читав лекції і керував хімічною лабораторією Д. І. Менделєєв.
1900 р. навчання успішно завершене – виконано чотири дипломні проекти, випускний іспит, а за звіт про будівництво найбільшого на той час у світі аркового моста через річку Віорд отримав премію. Протягом 1901 р. С. П. Тимошенко відбув рік обов’язкової військової повинності.
Після служби у війську Тимошенка приймають лаборантом механічної лабораторії Шляхового інституту, якою керував М. А. Белелюбський. Навесні 1903 р. Степан Прокопович перейшов працювати до щойно організованої механічної лабораторії Петербурзького політехнічного інституту.
Улітку 1904 р. – третя поїздка за кордон для ознайомлення з досягненнями вищих технічних шкіл Берліна, Мюнхена, лабораторії Фепля тощо. У зв’язку з революційними подіями 1905 р. інститут було закрито, і Степан Прокопович виїжджає до Німеччини, щоб попрацювати у Прандтля в Геттингенському університеті.
На початку 1906 р. вийшла підсумкова стаття. Цей науковий доробок разом із кількома іншими невеликими працями дозволяли С. П. Тимошенку очолити кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті. Було тоді молодому вченому 28 років. Улітку цього ж року Тимошенко знову їде до Геттингена, де поряд із дослідницькою роботою слухає лекції Е. Цермело, В. Фогта, бере участь у семінарі з будівельної механіки.
8 січня 1907 р. найбільша в Київському політехнічному інституті фізична аудиторія була переповнена – майже 400 студентів інженерних відділень прийшли послухати першу лекцію з опору матеріалів нового професора – Степана Прокоповича Тимошенка. Протягом весняного семестру 1907 р. Тимошенко читає короткий елементарний курс опору матеріалів.
Потрібного ж для курсу підручника не було, тому поставив собі за мету написати його. Спершу підручник з’явився у літографованому вигляді навесні 1908 р., остаточний варіант курсу було надруковано 1911 р. Це був особливий підручник: Тимошенко повністю перебудував весь курс опору матеріалів, методику викладу предмету. Цікаво, що цей курс і донині читається у вищих школах. Він перекладений кількома мовами.
На початку 1909 – 1910 навчального року Степана Прокоповича обирають деканом інженерно-будівельного факультету. Саме тоді Тимошенко завершує роботу над монографією «Про стійкість пружних систем» (1910). Цю роботу було відзначено премією Д. І. Журавського, видатного механіка та інженера. Тимошенко був першим і останнім лауреатом цієї премії.
У зв’язку з публікацією реакційного Столипінського циркуляра, що викликало студентські заворушення, група професорів Київської політехніки висловила протест. Під ним стояли підписи 26 професорів та викладачів, зокрема С. П. Тимошенка і Є. О. Патона. Вінценосний Петербург не міг стерпіти такого. Тимошенка звільняють з роботи, позбавивши його засобів до існування. У серпні 1911 р. вчений переїжджає до Петербурга. Із січня 1913 р. Тимошенко – професор Шляхового інституту. Невдовзі він стає професором Політехнічного та Електротехнічного інститутів.
З вибухом Першої світової війни виникла проблема збільшення пропускної здатності залізниць, зростання ваги поїздів та локомотивів. У зв’язку з цим Степан Прокопович пише чотири спеціальні роботи, присвячені міцності рейок та їх експлуатації. Підсумувавши раніше опубліковані роботи, вчений завершує другу частину курсу теорії пружності (1916 р.).
Наприкінці грудня 1917 р. С. П. Тимошенко їде до Києва і стає працювати професором Київського політехнічного інституту. Невдовзі у працях Української Академії наук публікує роботу з розрахунку арок. 1922 р. вона з’явиться у Парижі в перекладі французькою мовою.
На початку 1918 р. у комісію академіка В. І. Вернадського, яка займалась організацією Української Академії наук, було запрошено і С. П. Тимошенка. Він опікувався питаннями створення Відділу механіки для теоретичних та експериментальних робіт. Восени цього ж року всі члени комісії стали академіками УАН, а Тимошенко очолив організований ним Інститут механіки (нині відомий як Інститут механіки України).
1920 р. вчений емігрував у Югославію; у Загребській політехніці очолив кафедру опору матеріалів. Із 1922 р. Степан Прокопович працює співробітником однієї американської фірми. Незабаром його авторитет науковця-практика стає загальновизнаним серед американських спеціалістів. 1923 р. вчений переходить на роботу в компанію «Вестінгауз».
Через п’ять років після приїзду до Америки Тимошенко повертається до викладацької роботи. У Мічіганському університеті очолює кафедру з дослідницької роботи в галузі механіки, залишаючись консультантом фірми «Вестінгауз». З вересня 1936 р. С. П. Тимошенко – професор Каліфорнійського університету у Стенфорді. Він переїжджає до Пало Альто, де продовжує заняття з докторантами, читає різні курси.
Величезні заслуги С. П. Тимошенка в інженерній справі були відзначені різноманітними преміями та нагородами: премія імені Салова – Міністерства шляхів сполучення Росії за роботу «К вопросу о прочности рельс» (1915), медаль імені Ворчестера Ріда Варнера – за заслуги в галузі механіки (1935) та медаль імені Ламе (1939) – за заслуги у царині інженерної освіти від Американського товариства інженерів-механіків, медаль імені Ревері за статтю про розрахунок підвісних мостів (Інститут імені Франкліна, 1948), міжнародна медаль імені Уатта за досягнення в інженерній справі (Інститут інженерів-механіків, 1947), медаль Густава Тринзестера від Спілки інженерів Льєзького політехнікуму (1948), медаль імені Джеймса Алфреда Евінга від Товариства англійських цивільних інженерів (1963).
С. П. Тимошенко був членом академій наук багатьох країн світу: Української Академії наук, Російської Академії наук (згодом – іноземний член АН СРСР), Польської Академії наук, Американського філософського товариства, Французької Академії наук, Американської Академії наук, Лондонського королівського товариства.
Почесні звання доктора наук (honoris causa) присуджені вченому Лехайським та Мічіганським університетами, Цюріхським Вищим технічним інститутом, Мюнхенським Вищим технічним інститутом, університетом міста Глазго, Болонським університетом, Загребською політехнікою, Туринським політехнікумом.
У 1958 р. С. П. Тимошенко відвідав СРСР. Вдруге побував на Україні 1967 р. Відвідав Ромни, був у Києві, а також у Москві та Ленінграді.
З 1960 р. учений мешкав у Вупперталі (ФРН) у своєї доньки – Ганни Степанівни Гельцельт-Тимошенко, де й помер 29 травня 1972 р. на 94-му році життя. Поховали його, за бажанням доньки, у могилі дружини в Пало Альто (США).
Якби Степан Прокопович залишився б свого часу в Україні, біографія його була б значно «мальовничішою»: Соловки або Колима; лиховісний 33-ій міг би провести траурну межу, чи вигадана чекістами «СВУ» поставила б останню крапку в біографії вченого. Хто знає…
Підготував Ігор ВИЖОВЕЦЬ.
Залишити коментар