Повідомлення в номер / Справжнє кохання пізнала на схилі літ

Не думала Зінаїда Федорівна Требухова з Курської області, що буде доживати віку в Україні біля старшої дочки Галини, яка колись вийшла заміж за волинянина.

Нелегким було її дитинство. У сім’ї – четверо дітей, батько торгував тканиною, а мати вела господарство. Та раптом почалася війна. Тато і старший брат загинули на фронті. Зіна залишилася з меншим братом Іваном і мамою самі – без годувальника.

– В 40-градусний мороз, в лаптях, без нижньої білизни на санчатах цукровий буряк возили на заготпункт аж за 10 кілометрів,– пригадує свою юність Зінаїда Федорівна. – Холоднеча, голі ноги, коліна обмотувала м’ятою коноплею, щоб хоч якось було тепліше. Щоб вижити у війну, сушили листя липи і кінський щавель. Потім перетирали і добавляли до борошна – такий пекли хліб. Добре, що була в сім’ї корівчина, то мали молоко. 

За 15 кілометрів Зіна носила бійцям молоко, на яке  виміняла продукти, фуфайку і ковдру. З ковдри робила попону – велику хустку, яку накидала на плечі, щоб було тепліше.

Причепить мені мама дві гладишки спереду й дві ззаду, і так несу, – каже Зінаїда Требухова. – Банок, що закривалися кришками, тоді не було. Не раз дорогою розіллю молоко. Всяко було. Але і на базар носила продавати молоко, сметану, яйця, щоб мали за що купити сірники, мило, сіль.

– В тринадцять  років мусила із своїми ровесниками робити дорогу для військових. Рвуться снаряди, бомблять, а ми робимо. Рили окопи. А з 15 років пішла на залізницю працювати. Я була сильна, шпали тягала, – згадує наша співрозмовниця.

Бабуся Зіна закінчила всього два класи. Була перша модистка на селі. Обшивала сім’ю і чужих людей. Вона швачка - самоучка. Бувало, піде в магазин, побачить плаття якогось модного фасону, і вже за ніч викроїть й пошиє собі. До шиття мала великий хист. А ще вишивала на машинці, робила рішельє.

– Я була перша дівка на селі, – сміється Зінаїда Федорівна. – Дуже гарно співала і танцювала. Всі ухажори за мною упадали, але я була пєрєбірливая. Багато до мєне сватались, але я  вибрала Олєксандра, красеня, якраз на мій смак. Мати була проти. Казала:  “Не йди, дочко, за нього. У їхній сім’ї батько і брати б’ються, жінок мають за ніщо. То й  він буде такий самий”. 

Мати була права. Але Зіна  любила Сашу. Оженилися, нажили троє дітей. Чоловік був роботящий, наче і непоганий. Але як тільки вип’є – одразу руки розпускає. Отака була його любов. І Зіна  частенько з дітьми ночувала по людях – мусила тікати з хати. Отак і прожила з “коханим” 41 рік, доки  не помер від астми. І Зінаїда Федорівна у 60 років залишилася вдовою.

х  х  х

Після смерті чоловіка через вісім місяців до Зіни Федорівни став “підбивати клинки” вдівець із села Никифорівка Володимир Миколайович. Спочатку жіночка ніяк не могла відважитись і дати згоду.

– Не піду заміж, щоб люди з мене не сміялися, – сміючись, розповідає бабуся. – Я порадилася із дітьми, що мені робити. А вони кажуть: “Як буде погано, мамо, то виженеш, а як буде добре –  то житимеш... Ти нічого не втрачаєш. Бери! Хай буде на хазяйстві!”. 

І ось одного дня біля хати Зіни загуркотіла машина.

– Мамо, зустрічай жениха, – вигукнув син.

Володимир Миколайович був настирливим женихом. Повантажив на машину свої килими, постіль, інші  речі і, не дочекавшись згоди  “нареченої”, пристав у прийми.

– Ну, хоч-не хоч,  а я остаюсь у тєбя і всьо! – сказав бабі Зіні.

– Що було мені робити? Не виганяти ж його з хати?! Знала, що він хороший сім’янин, свою покійну дружину не ображав. Його і мої діти дали згоду на наш шлюб, – усміхається жінка. – Я його полюбила за доброту і лагідне слово. Він ніколи лайкою мене не образив. Називав золотком. Любив, цінував і шанував. Бувало, прийду з городу втомлена, ноги замазані . А він  наллє у миску воду і миє мені ноги. Дрова поріже і сам носить. Ніколи не давав щось важке носити. Все казав: “ Я сам, золотце...” Сумки з базару носив тільки він. Я була коло нього, як пані. 

Володя по хаті віником раз-раз позамітає, поставить самовар і вдвох уже чаюємо. А коли онуки приїжджали його чи мої, то Миколайович о 4-й годині ранку наловить риби і каже: “На, золотце, смаж! 

Добрий був чоловік. Шкода, що мало я з ним пожила – всього шість років, бо смерть забрала його у мене. Але за ці шість років я була більш щаслива з Володимиром Миколайовичем, ніж за 41 рік, прожитими з першим чоловіком. Ми з ним жили душа в душу. Тримали корову, троє свиней, курей, гусей 50 штук і качок до сотні. Впоратися з усім цим великим господарством допомагав Володя. 

А вечорами Зінаїда Требухова брала в руки балалайку і разом з чоловіком співала народні пісні – мали чудові голоси. 

Після смерті другого чоловіка бабуся Зіна пішла жити в Брянську область до дочки Тані, а потім до сина Колі, у якого прожила 8 років. А ось уже 9-й рік, як живе в Україні у Люблинці біля дочки Галі, яка вийшла заміж за волинянина. Має п’ятеро онуків, 6 правнуків, дуже любить Україну. Каже, що українці кращі за росіян – більш привітні, доброзичливі.

  Зінаїді Федорівні майже 90 років. Але вона робить зарядку, щоб бути у формі, користується різними кремами і лосьйонами, ходить у білих шкарпетках та білих босоніжках.

– Я люблю гарно одягатися, – мовить бабуся. – Якщо плаття не на  мій смак, я його не одягну.  Жінка завжди повинна бути привабливою, скільки б літ не мала.

НА ЗНІМКУ: росіянка Зінаїда Требухова, яка стала українкою.

Фото з архіву автора.