Повідомлення в номер / Уміймо жити

До глибини душі схвилювало мене “Слово до читача” під заголовком «Ті, хто поруч з нами». («Вісті Ковельщини» від 19 листопада ц. р.).

Дійсно, чи завжди замислюємося ми над тим, як живеться людині, котра поруч, чи усвідомлюємо, що таке старість? Пригадую, написала якось про хорошу людину – електрика Леоніда Клімчука. Там писала, що інколи змушені просити навіть лампочку вкрутити. А в редакції подумали: це вже занадто. І викинули ці слова. Ні, молоденькі і міські. Не занадто. У селах хати вищі, як міські квартири — у мене, наприклад, 2,85 метра.

Щоб вкрутити лампочку, треба вилізти на стіл, а як? Молодим це важко зрозуміти. Тому і дуже вдячні люди пенсійного віку тим, хто не байдужий до чужих проблем. Я живу серед таких хороших людей. Це Лідія і Віктор Кудацькі,  Зоя Голу-бова, Володимир Андросюк, Володимир Камінський, Вадим Зиц. А його донечка Аня! Коли може і як може, допомагає стареньким сусідам. 

Отже, якщо бачимо, що комусь гірше, аніж нам, не залишаймося байдужими. Людина варта любові та поваги від навколишніх –  звичайно,  якщо цього заслуговує. Не можемо допомогти фізично, то хоча щирою усмішкою, добрим словом, морально підтримаймо людину. Та ще у такий важкий час. 

Надходять величні свята — на жаль, календарні, бо на душі свята нема. Кругом пекло: ненаситний жорстокий коронавірус поглинає людські життя і кошти. З іншого боку – війна на Сході, де мучаться і гинуть найкращі. А якщо і повертаються живими, то з якою психікою? Уявити важко: у тебе стріляють, а ти, маючи зброю в  руках, опусти плечі і покірно терпи. Про обмін полоненими не чути. 

Ввімкнеш   телевізор – новини відбирають сон. Обман, приниження. Як ставитися до події, яку подають водночас і як «білу», і як «чорну»? Головне – не бути рабом чужого нав’язливого бачення, а підключати свій розум.

Для оптимізму мало місця. Раніше в  Голобах були майстерні по ремонту одягу, взуття, пільгова перукарня. Тепер немає нічого. Ідеш увечері (а тепер вечір о 17-й годині)  мимо вокзалу, а він (історична красива пам’ятка)  потопає в темряві, мовчазний, як люди в масках. Тому підтримуймо один одного, будьмо добрішими, то, може, Бог не буде  так тяжко карати. Хвороб вистачає і без коронавірусу.

Мені давно хочеться тепле слово сказати про жінку доброї душі, щиру, невтомну трудівницю Олену Миколаївну Сичук (на знімках), яка нині стійко зносить випробування долі, не втрачаючи любові до людей, до життя.

Їй всього 69. Народилася і виросла у селі Сільце, в хорошій дружній сім’ї хліборобів. Мати була кухарем у школі. Дві сестрички виростали у  батьківській ласці і любові, ще  й часто під злагоджений спів батьків. Винесли і зі своєї сім’ї принцип: жити у  злагоді, берегти  сім’ю, любити працю  і вміти працювати. Олена закінчила Нововолинське медичне училище (дошкільний відділ). Почала працювати у Підріжжі медичною сестрою у школі, а потім вихователькою у дитячому садку в Голобах.

Створили міцну сім’ю. Побудували будинок, завели велике господарство: коні, свині, різного виду птиця. Усьому треба дати лад. Нагодувати, напоїти, почистити, дітей зібрати в школу. І встигнути на роботу. Заслуговує пам’ятника той, хто створив чудовий двоколісний транспорт, ім’я якому – Велосипед. На працю – як на свято. Ні хвилини запізнення! Гарно одягнена, усміхнена, красива. Через деякий час – ось  і вони: кароокі, голубоокі, щербаті, допитливі… Щебечуть, туляться, хапають за руки. А он у куточку спокійне, заплакане, яке ніяк не хоче розлучитися з мамою. Треба і до нього підхід знайти. Любила дітей, і вони відповідали такою ж  любов’ю.

А який колектив був! Як одна родина. Радість – подвійна, горе – пополам.

Пані Олена — чудова господиня, неперевершений кухар і пекар. Щиро ділилася своїми  вишуканими рецептами і пригощала подруг. Щоб поповнити сімейний бюджет, тягала сумки і на ринок — у Львів, Брест. Часто почали підводити ноги, а у 60 років зовсім здали. Ходити не могла. Запропонували операцію. Відвезли в Київ. Довелося вставляти сустав. Процедура коштувала 5 тисяч доларів. Лежала горілиць три тижні в Києві, а потім 4 місяці в Голобах у тому ж положенні. І тут нова біда: відкрилася рана, розкрився шов. Лікував хірург Черніцов Олег Олександрович. Щоденні перев’язки… «Щоб полегшити мої страждання, лікар розважав, розказував, як він готує гриби, як квасить капусту, підбадьорював, як міг. А його дружина, Віра Степанівна, моя землячка, приносила різні смаколики, заставляла їсти», — згадує Олена Миколаївна. 

Треба лікувати і другу ногу, а поки що допомагають милиці. Жінка не здається завдяки підтримці  чоловіка,  добрих і уважних доньки Мирослави і сина Віктора. Та з Ковеля, той із Луцька приїжджають, допомагають, співчувають. Про совість і виховання  Мирослави мені хочеться сказати окремо. Колись я, поповнюючи мобільний, написала одну цифру помилково.  Мій рахунок попав  до неї. І вона повернула, на що я не сподівалась. 

Добрим  словом Олену  Миколаївну згадує колега Лідія Йосипівна Климовець: «З нею було приємно працювати. Компанійська, щира, здібна до всього. Любили діти, поважали колеги». Своїми вишуканими стравами пані Олена підгодовувала і працівників ринку, які не забувають її, вітають із святами та днем народження. Така увага, спогади про щасливі і бурхливі роки життя і праці зігрівають серце і тамують біль.

Хочеться і мені побажати міцнішого здоров’я, витримки, терпіння і незламного духу. Для цього потрібне головне — уміти жити й радіти життю. 

Лідія ГАРЛІНСЬКА.

До глибини душі схвилювало мене “Слово до читача” під заголовком «Ті, хто поруч з нами». («Вісті Ковельщини» від 19 листопада ц. р.).

Дійсно, чи завжди замислюємося ми над тим, як живеться людині, котра поруч, чи усвідомлюємо, що таке старість? Пригадую, написала якось про хорошу людину – електрика Леоніда Клімчука. Там писала, що інколи змушені просити навіть лампочку вкрутити. А в редакції подумали: це вже занадто. І викинули ці слова. Ні, молоденькі і міські. Не занадто. У селах хати вищі, як міські квартири — у мене, наприклад, 2,85 метра.

Щоб вкрутити лампочку, треба вилізти на стіл, а як? Молодим це важко зрозуміти. Тому і дуже вдячні люди пенсійного віку тим, хто не байдужий до чужих проблем. Я живу серед таких хороших людей. Це Лідія і Віктор Кудацькі,  Зоя Голу-бова, Володимир Андросюк, Володимир Камінський, Вадим Зиц. А його донечка Аня! Коли може і як може, допомагає стареньким сусідам. 

Отже, якщо бачимо, що комусь гірше, аніж нам, не залишаймося байдужими. Людина варта любові та поваги від навколишніх –  звичайно,  якщо цього заслуговує. Не можемо допомогти фізично, то хоча щирою усмішкою, добрим словом, морально підтримаймо людину. Та ще у такий важкий час. 

Надходять величні свята — на жаль, календарні, бо на душі свята нема. Кругом пекло: ненаситний жорстокий коронавірус поглинає людські життя і кошти. З іншого боку – війна на Сході, де мучаться і гинуть найкращі. А якщо і повертаються живими, то з якою психікою? Уявити важко: у тебе стріляють, а ти, маючи зброю в  руках, опусти плечі і покірно терпи. Про обмін полоненими не чути. 

Ввімкнеш   телевізор – новини відбирають сон. Обман, приниження. Як ставитися до події, яку подають водночас і як «білу», і як «чорну»? Головне – не бути рабом чужого нав’язливого бачення, а підключати свій розум.

Для оптимізму мало місця. Раніше в  Голобах були майстерні по ремонту одягу, взуття, пільгова перукарня. Тепер немає нічого. Ідеш увечері (а тепер вечір о 17-й годині)  мимо вокзалу, а він (історична красива пам’ятка)  потопає в темряві, мовчазний, як люди в масках. Тому підтримуймо один одного, будьмо добрішими, то, може, Бог не буде  так тяжко карати. Хвороб вистачає і без коронавірусу.

Мені давно хочеться тепле слово сказати про жінку доброї душі, щиру, невтомну трудівницю Олену Миколаївну Сичук (на знімках), яка нині стійко зносить випробування долі, не втрачаючи любові до людей, до життя.

Їй всього 69. Народилася і виросла у селі Сільце, в хорошій дружній сім’ї хліборобів. Мати була кухарем у школі. Дві сестрички виростали у  батьківській ласці і любові, ще  й часто під злагоджений спів батьків. Винесли і зі своєї сім’ї принцип: жити у  злагоді, берегти  сім’ю, любити працю  і вміти працювати. Олена закінчила Нововолинське медичне училище (дошкільний відділ). Почала працювати у Підріжжі медичною сестрою у школі, а потім вихователькою у дитячому садку в Голобах.

Створили міцну сім’ю. Побудували будинок, завели велике господарство: коні, свині, різного виду птиця. Усьому треба дати лад. Нагодувати, напоїти, почистити, дітей зібрати в школу. І встигнути на роботу. Заслуговує пам’ятника той, хто створив чудовий двоколісний транспорт, ім’я якому – Велосипед. На працю – як на свято. Ні хвилини запізнення! Гарно одягнена, усміхнена, красива. Через деякий час – ось  і вони: кароокі, голубоокі, щербаті, допитливі… Щебечуть, туляться, хапають за руки. А он у куточку спокійне, заплакане, яке ніяк не хоче розлучитися з мамою. Треба і до нього підхід знайти. Любила дітей, і вони відповідали такою ж  любов’ю.

А який колектив був! Як одна родина. Радість – подвійна, горе – пополам.

Пані Олена — чудова господиня, неперевершений кухар і пекар. Щиро ділилася своїми  вишуканими рецептами і пригощала подруг. Щоб поповнити сімейний бюджет, тягала сумки і на ринок — у Львів, Брест. Часто почали підводити ноги, а у 60 років зовсім здали. Ходити не могла. Запропонували операцію. Відвезли в Київ. Довелося вставляти сустав. Процедура коштувала 5 тисяч доларів. Лежала горілиць три тижні в Києві, а потім 4 місяці в Голобах у тому ж положенні. І тут нова біда: відкрилася рана, розкрився шов. Лікував хірург Черніцов Олег Олександрович. Щоденні перев’язки… «Щоб полегшити мої страждання, лікар розважав, розказував, як він готує гриби, як квасить капусту, підбадьорював, як міг. А його дружина, Віра Степанівна, моя землячка, приносила різні смаколики, заставляла їсти», — згадує Олена Миколаївна. 

Треба лікувати і другу ногу, а поки що допомагають милиці. Жінка не здається завдяки підтримці  чоловіка,  добрих і уважних доньки Мирослави і сина Віктора. Та з Ковеля, той із Луцька приїжджають, допомагають, співчувають. Про совість і виховання  Мирослави мені хочеться сказати окремо. Колись я, поповнюючи мобільний, написала одну цифру помилково.  Мій рахунок попав  до неї. І вона повернула, на що я не сподівалась. 

Добрим  словом Олену  Миколаївну згадує колега Лідія Йосипівна Климовець: «З нею було приємно працювати. Компанійська, щира, здібна до всього. Любили діти, поважали колеги». Своїми вишуканими стравами пані Олена підгодовувала і працівників ринку, які не забувають її, вітають із святами та днем народження. Така увага, спогади про щасливі і бурхливі роки життя і праці зігрівають серце і тамують біль.

Хочеться і мені побажати міцнішого здоров’я, витримки, терпіння і незламного духу. Для цього потрібне головне — уміти жити й радіти життю.