Повідомлення в номер / Любисток

Зоя Віталіївна, як її називали пацієнти, вже давно вирішила: на своє 45-річчя вона поїде в Єгипет. Сама. Бо хоче тиші, відпочинку і спокійного читання книжок десь під пальмами. Дочка, яка напередодні народила, лише невдоволено підібгала від новини губки. Але промовчала. Знала ж бо, що мати знову скаже своє улюблене: "Вміли зробити, вмійте й глядіти!".

Зоя не була стервом, з онуком няньчилась, але роботу кидати не збиралася. Вона була психотерапевтом, доволі успішним, що дозволило їй нарешті відкрити свою приватну практику. Тобто поїздка на море була подвійним подарунком самій собі: ювілей і відкриття свого кабінету. З чоловіком вона розлучилася вже давно і про супутника життя геть не мріяла.

– О, ви виглядаєте наче богиня! – захоплено вигукнув їй молодий єгиптянин, щойно вона сіла у вестибюлі готелю в очікуванні поселення.

Зоя здивовано озирнулася, чи немає поряд підходящих богинь, яким могли би бути адресовані ці слова. Але ні – саме на неї й дивився цей молодий красунчик років 25.

– Ви теж нівроку, – усміхнулася йому у відповідь.

Заморський "принц" підсів до жінки. Назвався Ахмедом, сипав компліментами, одразу запросив на вечірню прогулянку і, здається, у якийсь ресторан. Він говорив хорошою російською, однак щедро пересипав її словами з місцевої говірки, тож загалом зрозуміти його було складно. Зою ошелешив  несподіваний натиск і лавина компліментів. Юнак грав біцепсами в облягаючій футболці, світив білосніжними зубами, а очиськами своїми чорними так і роздягав! З останніх зусиль жінка зібрала докупи залишки розуму і поспішила розпрощатися з жагучим Ахмедом.

ххх

Але насолоджуватися самотністю Зої таки не вдалося. Не встигла вона відкрити книгу на пляжі, як тут таки до неї підкотив вчорашній красень. Виявляється, він уже все про неї дізнався, і тому без проблем знайшов, щоб сказати, наскільки вона запала йому в душу.

Зої, звісно ж, були приємні залицяння єгипетського мачо. Іноді проскакувала зрадницька думка: а раптом це справді кохання з першого погляду? Вона могла б легко втратити голову, якби… Якби не професійні навички психолога, який вміє помічати деякі особливості поведінки: красунчик оцінював одяг, ніби між іншим цікавився добробутом своєї обраниці і відчайдушно намагався її спокусити. Інтуїція криком кричала, що перед нею... аферист. Невже вона й справді схожа на довірливу жіночку середніх років, яку так легко обдурити? Зоя спочатку засмутилася, проте, дивлячись, як старається обкрутити її цей молодик, вирішила йому підіграти. Недарма ж у дитинстві вона непогано грала у шкільних виставах!

ххх

На вечері Зоя вдавала довірливу дурненьку, хихотіла і кліпала очима. А ще збрехала, що покійний чоловік залишив їй прибутковий бізнес і кілька мільйончиків на депозитах. Від такої новини Ахмед ледве не стрибав від радощів. Він теж розповів, що є багатеньким синочком впливових батьків з величезними статками. Єгиптянин три дні водив Зою по найкращих ресторанах Хургади, а тоді зізнався у палкому коханні і заявив, що готовий з нею одружитися. Однак, оскільки він істинний мусульманин, мусить отримати дозвіл на шлюб від свого батька.

Наступного дня Ахмед був, як і очікувала Зоя, сумний і нещасний. Глава сімейства, звісно ж, не дозволив йому одружуватися з християнкою, заблокував усі рахунки сина і обіцяв викреслити його із заповіту, якщо той піде проти його волі. Тож палкий Ахмед став переконувати, що готовий кинути виклик всьому світу і одружитися із Зоєю! Він же її так кохає! І про гроші не переживає, бо от-от має підписати контракт, який принесе йому величезну суму. Не вистачає лише якихось двадцять тисяч доларів, щоб вкласти у цей проєкт. Якби ж то Зоя могла йому їх позичити…

"От аферист!" – подумала Зоя, а сама стала переконувати Ахмеда, що для неї це невелика сума. І вона, звісно ж, з радістю йому допоможе…

ххх

На радощах Ахмед того ж вечора подарував Зої золотий перстень, завіз нібито на свою віллу (від прискіпливого погляду жінки не заховалося, що насправді цей розкішний будинок орендований) і оголосив, що готовий летіти разом з нею в Україну. Там, мовляв, вони одружаться, і він все життя носитиме її на руках. Велика різниця у віці Ахмеда, звісно ж, не лякала, бо любов не обирає. Аби ж тільки Зоя до завтра встигла перерахувати йому гроші...

Жінка тоді ледве вирвалася з цупких обіймів палкого єгиптянина. Навигадувала йому такого, що купи не трималося. За годину зібралася і виїхала з готелю. А рано-вранці вже сиділа у літаку, прощаючись з Єгиптом і, чорт забирай, незабутнім відпочинком! Усміхаючись, Зоя вийняла телефон і пальчиком, на якому була новенька золота каблучка, не роздумуючи, занесла номер Ахмеда у "чорний список"...

Юлія САВІНА.

Олені важко давалась вагітність. Вже вп'яте вона носила дитя під серцем, та жодне не з'явилося на світ живим. Тепер знову був страшний токсикоз – нудота до запаморочення у голові, рвота. Щодня відчувала себе все гірше. Здавалося, маляті віддавала останні сили, а сама танула на очах. Від безсилля вже ледь підводилася з ліжка.

– Може, в лікарню ляж? Чи давай, перервемо вагітність? – несміливо запитав Ігор, коли знайшов дружину у ванній кімнаті на підлозі. – Ти геть змордована.

– Ні… Це наш останній шанс, – тихесенько відповіла. – Я зможу, я сильна…

Чоловік допоміг коханій підвестись та дійти до постелі. Олена випила ковток води й, так і не змусивши себе запхнути до рота хоч пів канапки, заснула.

А зранку під їхніми вікнами стояла "швидка" – Олену з кровотечею забирали в лікарню. Врятувати маля знову не змогли.

Дуже важко жінка відходила від втрати. З лікарняного пішла у відпустку, а тоді геть звільнилася з роботи. Усі думки витали навколо її ненароджених дітей. Депресія затягнулася, й Ігор вже злякався, аби дружина не почала з горя втрачати розум.

– У нас є ще шанс, – тримаючи Олену за руку, ніжно сказав. – А давай, ми візьмемо собі дитинку. Маленьку чи вже трошки старшу, дівчинку чи хлопчика – як хочеш. Стільком сиротам потрібна домівка і батьківська любов!

Олена підвела на чоловіка свої зажурені очі. У них впіймав іскорку надії.

– Справді? – перепитала.

– Так. Можемо завтра почати цю справу – я дізнаюся, які документи нам потрібно зібрати.

Але правду кажуть: біда сама не ходить – ще й діточок водить. Наступного дня, коли Ігор своїм мотоциклом поспішав на зустріч у службу у справах дітей, його збила машина. Бідолашний загинув на місці.

Мати двічі витягувала Олену з петлі. Здавалося, горе геть затуманило молодій жінці розум. Не хотіла ні їсти, ні розмовляти, ні жити. Якби не ненька, хтозна, чи ходила б по цьому світу.

– Дай мені спокійно піти до Ігоря, – благала крізь сльози.

Але мама не залишала доньку саму ні на мить. І таки її виходила.

Помаленьку, десь років через півтора, Олена почала повертатися до нормального життя. Пофарбувала волосся, помітивши, що сивина вже добралася до скронь, почала сама готувати їсти. Мама раділа, бо донька за ці роки страждань через невдалі вагітності та смерть чоловіка перетворилася з квітучої молодички на кістляву жінку, тепер же верталася у форму. Дали свій результат і заняття з психологом. Олена навіть роботу знайшла, бо втомилася сидіти вдома.

Минуло ще пів року – Олену стало не впізнати! Здавалося, й сліду не залишилося від вчорашньої депресії.

Але одного ранку маму розбудив стривожений голос доньки.

– Що сталося? – запитала.

– Мені Ігор наснився. У білому весь, сидів на хмарках, а навколо нього літали ангелочки – наші дітки. Він усміхався до мене, мамо, як живий, – розповідала, а по щоках стікали сльози.

Ненька обійняла доньку:

– Сходи до храму, свічечку за його душеньку постав. Раз сниться – молитви твоєї хоче.

– Мам, Ігор ще дещо мене попросив. Він хоче, щоб я знайшла донечку…

– Чию?

– Не знаю. У той день, коли він загинув, мав дізнатися усе, що потрібно для всиновлення дитини.

– Ти ніколи про це не розповідала, – здивувалася мама.

– Якось не до того було. Може, він хоче, щоб я таки завершила цю справу?

– Якщо ти не передумала, давай!

– Це такий тяжкий вибір, – Олена знову почала з мамою відверту розмову. – Якби ти знала, скільки фотографій покинутих хлопчиків та дівчаток я переглянула! Була одна дитина, друга, третя, двадцять п'ята… Мені стає страшно, що я серед усіх тих малюків не зможу знайти свого. Сина чи дочку, до якої прокинеться материнський інстинкт.

– Шукай і чекай, твоє серце відчує, відгукнеться.

Наступного ранку Олену знову викликали переглянути картотеку сиріт. Мовляв, у комп'ютері стався збій, і частину фотокарток досі не показувало.

Жінка гортала знімок за знімком. Знову бачила сумні дитячі очі, напружені усмішки, в яких – ні краплі справжньої радості. І самій журно ставало. Аж раптом на очі їй потрапив дитячий знімок… Ігоря? Вона аж кліпнула очима, чи, бува, не привиділося. Такі ж темні кучерики, карі оченята, тільки у сукенці. Схожість дивовижна, як дві краплі води!

– А хто це? – поцікавилася Олена. – Таке знайоме це обличчя. Цей знімок не виявився тут випадково?

– На жаль, ні. Це Іринка, вона кругла сирота, бо обоє батьків померли від раку. Вона у сиротинці недавно, – відповіла жінці директорка.

– Хочу з нею зустрітися, – впевнено відповіла Олена й більше не гортала фотографії. – Оформляйте, які треба, документи.

ххх

Через дев'ять місяців Іринка стала її названою донькою. Тоді Ігор наснився коханій ще раз. Сипав з хмарок на землю пелюстки троянд. Олена навіть аромат їхній вловила й подумки відчула себе, як у раю…