Повідомлення в номер / Баба Ярина

14.01.2021

Баба Ярина

Доброго дня,

шановна редакціє!

Надсилаю вам своє оповідання. Розумію, що воно занадто велике за обсягом. Але оскільки опублікувати його в інших виданнях практично неможливо, пропоную Вам. Моя мета – постаратися зберегти мову наших бабів та дідів. Мову, носіїв якої скоро не стане.

Хочу, щоб, прочитавши моє оповідання, люди дізналися про деякі факти історії нашого краю з перших вуст, а дехто сказав: «Так говорила і моя баба».

3 повагою –

Олександр Мінович.

Бабі Ярині майже 100 років, точніше – 98. Суха, зморщена, з випаленим на Сонці лицем, вона може цілий день провести на городі, який тримає в ідеальному порядку, незважаючи на свої літа. Кожен камінчик визбирає, кожну бур'янину виполе та вирве, кожну грудочку розіб'є. Не город, а дослідна ділянка. Проте і городом його називати неправильно, скоріше – полем, бо має 25 соток.

Саме на такому полі її застала комісія з району та сільради. Брали на облік як старожилку, котрій скоро буде 100.

Поговорити захотіли:

– Доброго дня Вам, бабо, – сказали. — Що Ви самі ще город обробляєте чи помагає хто?

– Та то якраз не мій гурод. Мій – той, шо ондечки правіш. Я свому давно раду дала. А тутечки я плимяннику пумагаю, бу забулів. Ніс нишку збожа – та й спину їму схватило.

Коли я приїжджаю в село – обов'язково іду до баби Ярини поговорити. В неї чудова пам'ять. І мова. Та мова, яку незабаром забудуть і про яку може невдовзі не залишитися і згадки. Мова, якою говорили в наших селах діди і прадіди.

Б.Я. (Баба Ярина): Шо, вже приїхав? Я ж твеї машини ни зубачила. Кудою то ти їхав? Шо, може, пуза гуродами?

Я: Та ні, напевно, кудись Ви відвернулись і не побачили.

Б.Я.: Як то не пубачила? Ти мині такого не гувори. Я ше все бачу і чую. Ундово бачу вже твую машину.

Сьоня хулудно. Ти б вдєгся. Уно вузьми мую маринарку чи станіка, бу твуя журка якась тонка. Замерзниш.

Я: Не замерзну. Краще давайте поговоримо.

Б.Я.: Пру шо? Я вже тубі сто разув пру все русказала.

Я: Ну давайте ще раз, бо мені цікаво. Давайте, коли Ви народилися, які були тоді часи і що Ви з того пам'ятаєте?

Б.Я.: Ни помню я туго, кули нарудилася. Знаю тико, шо якраз наши всеньким силом пувернулися з Росії.

За спогадами моїх односельчан, царський уряд евакуйовував населення нашого та всіх навколишніх сіл під час Першої світової війни на Південь та Схід України. Старі люди в своїх споминах ці місця називали «Росія» з наголосом на першому складі – напевно, тому, що там, в евакуації, місцеві говорили переважно російською.

Б.Я.: Нарудилася чи то у 18-му чи 20-му, сама ни знаю. Метрики я ни маю, ни виробила. Типеричка в паспурті записали, шо з 20-го, али мині здається, шо нє, бу брат мий з 22-го, а я за його старіша біше, чим на 2 роки.

Я: І що Вам розповідали наші про ту Росію?

Б.Я.: Ничого ни помню. Тико в нас в силі на пумидори казали баклажани, нихто генчуї назви ни знав, тико баклажани, а посля вже стали казати пумидори. Баклажани – то так там, в Росії, кажуть.

Я: А дальше що було?

Б.Я.: За Польщі?

Я: За Польщі.

Б.Я.: Ой, туді бідно жили. Рубили багацько, а жили бідно. В жнива в бодні кавалка жовтуго сала ни в кого ни було. Хіба в пуляков чи в Берка, шо жив тамо кулу лісу. Я дівкою худила ду них худобу пасти, пшаниці жєти, то бачила, шо в їх лєпши, чим в наших. Вуни тургували збожем. Накладуть цілу хурманку і визуть ду Ковля.

Я: І що, мирно тоді жили наші з тими людьми?

Б.Я.: А чом нє? Людинучко добра, ни вуни ду нас діла ни мали, ни ми ду них.

Али тутуво в школу польську худили. Штири кляси мали. Я то тико їден худила. Ниграмутна зусталася. Тико русписатися вмію.

А жили мирно. Ниякої тубі бучи ни було. То вже посля, як вуйна пучалася то туді всі як пудуріли. А ду вуйни всьо було ничо, такуво субі. спукойно. То вже як німци прийшли – то туді пучали бити їден другого і палити.

Я: Як же то так вийшло, що почали воювати між собою?

Б.Я.: А я знаю, думаїш? Хулєра ясна знає, чуго вони схватилися. Хто їх там пуйме. Тико, знаїш, кажну нич стріляли.

Ни знаю, як то вуно так вийшло. Але Берко, який все знав, навіття знав зараннє кули вуйна пучнеться, мому батьку казав, шу то спициально сувєти наших стравили з пуляками, бу сувєти знали, шо будуть виртатися. Щоб люде пуд німцьом добре ни жили, ни привикали і шоб менши зусталося їх, бу треба буде в ти кулгоспи заганєти. А в сувєтув було багацько агентув і шпійонув, то то вуни все начверили.

Слово «агенти» баба вимовляє з наголосом на перший склад.

Вирішив перевірити, чи дійсно було так багато радянських агентів в ті часи на Волині. Випадково знаходжу книжку «Розвідка Судоплатова», написану за архівними матеріалами трьома дослідниками: Карпакіді, Чортопруд та Вєдєнєєвим.

Що ж відкрилося цим авторам в архівах?

Виявляється, що органи НКВС «внєдрілі» в УПА та ОУН більше однієї тисячі своїх агентів, із яких 125 потрапили в центральні ланки підпілля, а 3 використовувались в Центральному Проводі ОУН.

За роки війни НКВС УРСР сформував 677 оперативних груп, які вивели за лінію фронту. Тільки з листопада 1941 року по березень 1942 року на Західну Україну було перекинуто 150 таких груп та 148 окремих агентів.

Такі групи та агенти закидалися і в Польщу, в ті формування, які не підтримували Радянський Союз.

В наших краях діяли чисельні партизанські загони, основу яких складали працівники НКВС. В 1944 році загін Ковпака повністю ввійшов до складу нквс.

Радянською спецслужбою було створено 246 груп, кількістю більше тисячі осіб, які перевдягалися та видавали себе за бійців УПА.

З такою армією агентів можна було спровокувати будь-які конфлікти, які були вигідні радянській владі.

Виявляється, що баба Ярина була правою щодо агентів та знала більше, ніж деякі історики.

Я: А совєти, що, були погані?

Б.Я.: За перших сувєтув було ни вельми пугано. Ше можна було жити. Али перед тим, як німци пришли, то сувєти багато людей пубили, забирали в тюрми, а посля – пустріляли.

Манька Гаприщукова худила ду Луцка свуго брата забирати, пустріляного. То казала, шо людей тамечка пубили стико багато, шо нихто пущитати їх ни міг. Таке то, знаїш, твурили.

Баба Ярина розповідає, як почалася війна в 1941-му. Вона запам’ятала, як в небі летіли важкі літаки, і десь далеко щось гриміло. Як з’явилися в селі перші німці - передовий загін, що пересувався на «роверах». Як німецькі солдати попросили кварту води, а потім налили її в «жилізну бутельку, перемутали гунучі в чобутах, і поїхали далі».

Розповідає, що більше німців ніхто не бачив аж до того моменту, коли вони вже відступали, і тоді теж заходили води напитися.

Б.Я.: Німцюв ни було ни в силі, ни в нас на хутурі. Али вуєнних було багацько. І власувци були, і чирвона партизанка, і польські вуєнни заходили, бульбаші, пуліція. Всі з оружиєм худили, ми й ни всіх рузбирали, хто вуни такі. Хіба їх там пуймеш? Найхужі були власувци і чирвона партизанка - то якісь чужи були люди. Забирали все, шо бачили. Власувци застрелили пуд Гулобами муйого брата. Пуїхав ду млина, щось їм там сказав ни так – взяли й застрелили.

Нам з матирою пиридали, шо вже нимає брата. Худили юго хуронити. Там в Гулобах і пухурунили, бу ни було чим привизти дудом. Всі кони позабирали ти всякі вуєнни люди.

А наши бульбаши, то так ни рубили. Все ни забирали, бу свуї. Як їден хтів забирати устанню курку, то мати їму сказала, шо юго батька знає і тьотку. Шо вуна його впузнала, шо він з Вільки, то як буде забирати – то вуна пиридасть юго батькуві, шо він витвурає.

То встидався і теї курки ни взєв.

А чирвона партизанка курову забрала. Як мати плакала і прусила, шоб ни забирали, бу діти мали. Де там. І слухати ни схутіли. Наставили вінтовку і сказали, шо застрелять, як курову ни уддамо.

Так то вуно було туді.

Баба Ярина згадує, як німці забирали її на роботу в Німеччину.

Найсильніше осталося в пам’яті, як вона разом з сільськими дівчатами повинна була роздягатися перед німецькими «духтурами». Для дівчат це було гірше самої смерті, бо вони ніколи ні перед ким не роздягалися. Стид, якого вона тоді зазнала, залишився на все життя.

Коли баба Ярина пройшла медичну комісію і була готова до відправки, хтось підказав їй, що можуть її відпустити додому. Тільки нехай скаже німцям, що вона залишилась в сім’ї одна і що брата вже забрали до Німеччини, а батько і матір вже старі та залишились без догляду.

На превеликий подив, коли вона сказала про таке німецькому начальнику, той її відразу ж відпустив. Виявилось, що цього було достатньо.

Проте баба Ярина потім казала, що пожаліла, що не поїхала, бо сусідка Гантося повернулася з Німеччини «гладка і здурова», привезла з собою «кучу плаття, пацьори і кульчики в вуха, такі хуроши, шо таких ніхто не бачив».

Гантося потрапила до добрих господарів, де вела звичне для себе господарство – поралася біля худоби. “Як приїхала в село, то хвалилася, що їла там кубасу, мнясо любиве і не клусте, пляцки та навчилася пити якесь кафе».

Тоді як баба Ярина майже всю війну прожила на картоплі, хлібові, цибулі та «гурках», бо скотину майже всю позабирали різні вояки або при йшлося зарізати, щоб не дісталася тим зайдам.

Баба Ярина згадує, що коли в 43-му чи то в 44-му до них на хутір прийшли радянські військові, то вирішили там розмістити свій штаб. Потребували, щоб всі хуторяни протягом двох годин покинули свої оселі. Визначили їм місцеперебування в сусідньому селі, до якого було близько 15 кілометрів. З хат виганяли всіх — від малого до великого. Була морозна ніч. Лежав сніг. Людям не дали зібратися гуртом. Кожен йшов зі своєю сім’єю. Де в цей час були сусіди – ніхто не знав. Підвід не дали – треба було йти пішки.

Подорож по снігу в темну морозну ніч з клунками за спиною була більш, ніж важкою. Ледь добралися.

Але по дорозі була пригода.

(Далі буде).

Доброго дня, шановна редакціє!

3 повагою – Олександр Мінович.

ххх