Повідомлення в номер / На перехрестях долі

У році, що вже на порозі, виповнюється 95 літ цій, без перебільшення, легендарній і шанованій жінці. Мова піде про Марію Федорівну Янко, яка ось уже майже 30 років очолює Голобську ветеранську організацію.

Думаю, що найперше її тримає на землі праця. 63 роки трудового стажу – це не жарт!

І ось я в гостині у привітної, жвавої, мудрої Марії Федорівни. Слухаю її і думаю, як же треба любити людей, щоб так піклуватися про них, допомагати у малих і великих справах. Мабуть, весь секрет у тому, що вона любить саме життя, стійко долає усілякі негаразди.

А ткалася її життєва нива і чорними нитками.

Народилася моя співрозмовниця в селі Угли (тепер Партизанське), закінчила 7 класів школи в Діброві. Важкі то були часи. І от 1942 року війна добралася і до їхньої домівки. Почали забирати молодь у Німеччину. В управі призначили їхати старшій сестрі Олі, але вночі партизани вивезли її до лісу.

Марійка саме пасла гусей на вигоні. Приїхали до хати і забрали її, меншеньку. Тато як побачив – зомлів.

Молодій дівчині довелося пережити 3,5 роки німецької каторги. І шпали на залізниці боса тягала, і в хазяїна працювала. Довелося важко трудитися в господарстві, варити їжу, доглядати 3 дітей.

Працювала напівголодною, ото які крихти зі столу лишаться, то їй діставалися. А як же хлібчика хотілося!

1945 року звільнили українців  з цього  пекла,  вивезли аж 136 машин  з бранцями. Тільки-но стихли трохи військові дії, запросили її працювати в магазині  рідного села. А далі – Голоби, універмаг, що став її дітищем. Марія Федорівна його  й будувала, і вивела в найкращі, а згодом стала й директором.

Роботі віддавалася сповна, їздила скрізь по країні й закордонах, шукаючи товари. Мало коли й дома бувала, хоч скрізь устигала.

Старання її помітили, і 1971 року нагородили орденом  Трудового Червоного Прапора, а згодом їй було присвоєно високе звання заслуженого працівника торгівлі.

Чоловік ювілярки, Іван Микитович Янко, з дитинства лишившись сиротою, здобув дві вищі освіти і багато років працював директором плодоконсервного заводу. Сім'я виховувала донечку Оленку. Здавалося б, жити й радіти. Аж ні! 1983 року раптова смерть чоловіка вибила жінку з колії. Та мало-помалу життя йшло вперед, і Марія Федорівна знову з головою поринула в роботу з ветеранами.

– За ветеранів, – каже наша ювілярка, – стою горою! Вони заслужили своїм життям і працею.

Де тільки не бував хор ветеранів "Червона калина", організований нею! Об'їздили весь район, область, Україну, були й за кордоном. І тут вона – перша.

Уміла й уміє організувати все до ладу. Саме приміщення, де зараз проводяться репетиції, свята, – теж справи Марії Федорівни, вона вибивала кошти й матеріали. А скільки незабутніх "солодких столів" і свят організувала... Їй завжди йдуть назустріч, допомагали й допомагають місцева й районна влада.

Має підхід до людей, як попросить – мусять виконати! Їй багато в чому завдячують ветерани.

Зараз жінку підтримують найрідніші – донька Олена й онук Юрій. Мама гордиться донею, яка, до слова, закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості і все трудове життя працювала головним інженером відділу маркетингу Луцького картонно-руберойдового заводу.

Радіє онучкові, що живе і працює в Луцьку. Саме вони – її підтримка й опора нині, на схилі літ.

Такою сонячною є наша ювілярка, вона завжди у вирі життя, є частою гостею й школярів нашої гімназії.

Щиро зичу їй ще багато літ відчувати підтримку і тепло надійних рідних рук. Нехай хранить її Господь!

Любов Бай, 

Заслужений учитель України.

НА СВІТЛИНАХ: Марія ЯНКО у різні періоди свого життя.

Фото з архіву Голобської селищної ради.

P.S.: 26 січня, у день свого 95-річного ювілею, голова Голобської ветеранської організації приймала вітання від рідних, друзів, близьких, громадськості, керівників установ, організацій району й громади, представників районної та місцевої влади. 

Бажали Марії Федорівні миру й достатку в домі, здійснення всіх найважливіших планів і задумів,  невичерпної енергії, Божого благословення. 

У році, що вже на порозі, виповнюється 95 літ цій, без перебільшення, легендарній і шанованій жінці. Мова піде про Марію Федорівну Янко, яка ось уже майже 30 років очолює Голобську ветеранську організацію.

Думаю, що найперше її тримає на землі праця. 63 роки трудового стажу – це не жарт!

І ось я в гостині у привітної, жвавої, мудрої Марії Федорівни. Слухаю її і думаю, як же треба любити людей, щоб так піклуватися про них, допомагати у малих і великих справах. Мабуть, весь секрет у тому, що вона любить саме життя, стійко долає усілякі негаразди.

А ткалася її життєва нива і чорними нитками.

Народилася моя співрозмовниця в селі Угли (тепер Партизанське), закінчила 7 класів школи в Діброві. Важкі то були часи. І от 1942 року війна добралася і до їхньої домівки. Почали забирати молодь у Німеччину. В управі призначили їхати старшій сестрі Олі, але вночі партизани вивезли її до лісу.

Марійка саме пасла гусей на вигоні. Приїхали до хати і забрали її, меншеньку. Тато як побачив – зомлів.

Молодій дівчині довелося пережити 3,5 роки німецької каторги. І шпали на залізниці боса тягала, і в хазяїна працювала. Довелося важко трудитися в господарстві, варити їжу, доглядати 3 дітей.

Працювала напівголодною, ото які крихти зі столу лишаться, то їй діставалися. А як же хлібчика хотілося!

1945 року звільнили українців  з цього  пекла,  вивезли аж 136 машин  з бранцями. Тільки-но стихли трохи військові дії, запросили її працювати в магазині  рідного села. А далі – Голоби, універмаг, що став її дітищем. Марія Федорівна його  й будувала, і вивела в найкращі, а згодом стала й директором.

Роботі віддавалася сповна, їздила скрізь по країні й закордонах, шукаючи товари. Мало коли й дома бувала, хоч скрізь устигала.

Старання її помітили, і 1971 року нагородили орденом  Трудового Червоного Прапора, а згодом їй було присвоєно високе звання заслуженого працівника торгівлі.

Чоловік ювілярки, Іван Микитович Янко, з дитинства лишившись сиротою, здобув дві вищі освіти і багато років працював директором плодоконсервного заводу. Сім'я виховувала донечку Оленку. Здавалося б, жити й радіти. Аж ні! 1983 року раптова смерть чоловіка вибила жінку з колії. Та мало-помалу життя йшло вперед, і Марія Федорівна знову з головою поринула в роботу з ветеранами.

– За ветеранів, – каже наша ювілярка, – стою горою! Вони заслужили своїм життям і працею.

Де тільки не бував хор ветеранів "Червона калина", організований нею! Об'їздили весь район, область, Україну, були й за кордоном. І тут вона – перша.

Уміла й уміє організувати все до ладу. Саме приміщення, де зараз проводяться репетиції, свята, – теж справи Марії Федорівни, вона вибивала кошти й матеріали. А скільки незабутніх "солодких столів" і свят організувала... Їй завжди йдуть назустріч, допомагали й допомагають місцева й районна влада.

Має підхід до людей, як попросить – мусять виконати! Їй багато в чому завдячують ветерани.

Зараз жінку підтримують найрідніші – донька Олена й онук Юрій. Мама гордиться донею, яка, до слова, закінчила Київський технологічний інститут легкої промисловості і все трудове життя працювала головним інженером відділу маркетингу Луцького картонно-руберойдового заводу.

Радіє онучкові, що живе і працює в Луцьку. Саме вони – її підтримка й опора нині, на схилі літ.

Такою сонячною є наша ювілярка, вона завжди у вирі життя, є частою гостею й школярів нашої гімназії.

Щиро зичу їй ще багато літ відчувати підтримку і тепло надійних рідних рук. Нехай хранить її Господь!

НА СВІТЛИНАХ: Марія ЯНКО у різні періоди свого життя.

Фото з архіву Голобської селищної ради.

P.S.: 26 січня, у день свого 95-річного ювілею, голова Голобської ветеранської організації приймала вітання від рідних, друзів, близьких, громадськості, керівників установ, організацій району й громади, представників районної та місцевої влади. 

Бажали Марії Федорівні миру й достатку в домі, здійснення всіх найважливіших планів і задумів,  невичерпної енергії, Божого благословення.