(Продовження.
Поч. в номерах за 14 і 28 січня ц. р.).
Бо коли вони з тими наганами посунулися брати податки у бабиного брата Івана, який після довгих років перебування на фронтах повернувся додому та був контужений, то нагани їм не допомогли. Сміливий та дуже сильний брат Іван взяв сокиру, став поміж двома «уполномоченними» і сказав, показавши на сокиру:
– Уто вам, хлопци, пудатки. Удного точно зарубаю. Ни встигните і стрельнути зу своїх пістолів. Я ше не таких бачив.
Уполномочєні забралися і пішли та більше ніколи до Івана не заходили.
А якось зібралася баба Ярина на Спаса піти до церкви яблука посвятити. «А то ж завжди така пура, шо жнива. В кулгоспі роблять день і нич. Уд малого ду великого – всі на поли або на туку».
Баба спеціально відпрацювала цілу ніч на току біля віялки і на ранок пішла до церкви. Один із активістів вирішив вислужитися.
Якраз приїхав уповноважений з району. Йому донесли, що баба Ярина кинула роботу в жнива і посеред білого дня пішла в церкву, куди можна було ходити тільки таким старим людям, які вже й пересуватися не могли.
Прямо на току влаштували над бабою суд. Кричали на неї, обзивали, називали саботажницею, погрожували, що віддадуть під суд у Ковелі та запроторять у тюрму.
Почали складати протокол.
І тут баба Ярина спромоглася захищатися:
– Та я ж цілу нич рубила, шо ж ви робите? Хіба ж то людина може рубити і день і нич?
Уповноважений з району запитав місцевих, чи то правда? Ті зніяковіло підтвердили, що то таки-так. Суд мусили припинити.
Добре, що спромоглася Ярина відповісти, а якби промовчала – то потягнули б до кутузки або наклали б великий штраф.
Колгоспу віддала баба Ярина всі сили і здоров’я. Працювала до глибокої старості.
Льон, картопля, зернові та цукрові буряки з року в рік потребували її рук від сходу до заходу Сонця.
В перші роки після війни збіжжя косили руками. Чоловіки – косами, а жінки – серпами. Цілий день підбирати за косарями скошене жито чи пшеницю, в’язати снопи та ставити полукіпки, цілий день тягнути на Сонці серпа чи косу – треба було мати велику силу і ще більшу витримку.
Я, сільська людина, привчена змалку до роботи, більше 4 – 5 годин не міг косити – повністю знесилювався.
– Бу то ти ни втєгнутий, – казала мені баба. – Втєгнутися треба. І шоб руки зашкарубли – туді музулів ни буде. Мулудий кінь тоже ни може удразу добре тєгти, али звикне і тєгне. Так, я тубі скажу, і людина.
Як гарно цвіте льон! Але як же важко його рвати руками.
У сільських жінок згадуваних часів на весь рік залишалися після рвання льону глибокі борозни на руках. Цупке стебло різало руки, а до рукавиць в колгоспі ніхто й додуматися не міг.
Десятки гектарів льону в кожному селі волинського Полісся забезпечували тканиною мільйони людей.
А для тих, хто його вирощував, залишалися тільки борозни на руках. Навіть гроші не платили. Придумали нечувані світом в 20–му столітті трудодні.
Та понад усе були цукрові буряки.
Що то значить сполоти та прорвати, повзаючи на колінах чи зігнувшись на цілий день до самої землі, 10 гектарів буряків! Сучасна людина не може навіть уявити, як можна обробити таку площу.
Найгірше з буряками восени. Копають їх, коли вже осінь зиму кличе.
Буряк любить чорнозем, який в нас межує з глинистим ґрунтом. Як з неба починає моросити чи поливати дощем або вже й снігом, то на такій землі одну ногу витягнеш, а другу не можеш.
Росте буряк глибоко. Баба Ярина пам’ятає, як копали руками. Лопата в мокру землю не лізла. Товклися колгоспні жінки в цій липкій грязюці щодня аж до темряви, бо інакше свою ділянку не збереш. А потім знову стояли, зігнувшись «в три погибелі», щоб обрізати з буряків гичку.
Бувало, коли сильно задощить та розвезе дороги так, що не проїдеш, не пройдеш, в село закидали військову частину з їхньою сильною технікою. Але й вона не витримувала колгоспу і буряків. Машини часто вгрузали і засідали в болоті по самі вікна кабін.
Промоклі та задубілі від холоду солдати проклинали день і час, коли їх посилали на буряки. Однак вони, поробивши трохи, від’їжджали, а наші люди залишалися назавжди.
І за рабську працю знову отримували трудодні.
Баба Ярина була людиною малограмотною, простою і наївною. Її легко було ошукати. Колись племінник вирішив над нею пожартувати і спеціально розповів, що в сусідньому селі – Голобах трапилась велика аварія – розбилися два трамваї і загинуло багато людей. Сердобольна баба плакала і всім розповідала про «трагедію», поки хтось не роз’яснив їй, що то над нею насміялися, що ніяких трамваїв в Голобах ніколи не було і немає.
Б.Я.: А я там знаю, шо там в тих Гулобах? Чи тамичка є той транвай чи нима? Я тамичка сто літ ни була.
Якось я спитав у баби, за кого вона буде голосувати під час чергових виборів? Вона відповіла, що за Якубовича, бо він подарунки роздає.
Б.Я.: Тая наша агітатурша гувурила, шо генші дипутати ничо давати ни будуть, а Якубович має тиї призи руздавати.
А ще одного разу, коли їй дуже болів шлунок і піднялося «давлєніє», племінниця дала їй вітамінів, бо інших таблеток не було. Баба Ярина відразу видужала і сказала, що кращих ліків вона ще не пробувала. Дуже просила ще таких таблеток привезти.
Б.Я.: Дитинучко, привизи мині тих таблєток. Такі вуни мині добри. Уд усього пумагають. І уд гулуви і уд жилудка і уд давлєнія.
Після аварії в Чорнобилі баба ніяк не могла зрозуміти, що таке радіація і не вірила, що вона дійшла аж до нашого села, казала, якби її хтось пофарбував у червоний колір і вона побачила – тоді би повірила.
Б.Я.: В нас тутичка ниякуї радиациї нима і ни може бути, бу ми чусник їмо і трускавкі і пузюнькі, і правдиви гриби, а вуни уд усього пумагають.
Незважаючи на те, що баба не прочитала жодної книжки, вона знала стільки всього, чого не знав та не знаю я, на чому не знається моє покоління та й, напевно, не буде вже знатися ніхто.
Вона вміла майже точно визначати час за Сонцем. Знала, якої погоди треба чекати ближчими днями. Взимку за інеєм на вікнах могла сказати, скільки градусів морозу надворі.
Знала безліч трав і від чого вони помагають людям чи худобі. Вміла відрізняти за співом багато птахів. Знала, що саме цієї ночі має отелитися корова.
Знала силу-силенну приказок, прислів’їв, казок, бувальщин, обрядів, пісень. Вміла заговорювати дітей від переляку.
Вміла робити безліч і безліч всілякої селянської роботи.
Баба Ярини застала і жила ще в тому поколінні, яке було останнім, яке вело натуральне господарство.
Ці люди вміли робити все, щоб вижити без будь-якої сторонньої участі. Вимочувати коноплі та ткати полотна. Прясти та рівняти тканину рублем і качалкою. Робити з лика постоли, плести з лози кошики та дитячі колиски, шити чоботи, катати валянки, квасити, сушити, солити, заготовлювати на зиму різну їжу, майже одними руками обробляти землю, молотити збіжжя ціпом, молоти зерно в жорнах, доглядати худобу, обходитися без лікарів від народження до смерті.
Після них вже майже ніхто цього робити так добре не вміє.
Баба Ярина не дожила до ста років. Ледь-ледь не вистачило.
І хоч не було на той час у неї ні дітей, ні онуків, ні чоловіка, ні братів , ні сестер, однак з’їхалися люди на похорони, щоб віддати останню шану і з Голоб, і з Ковеля, і з Рівного, і ще з багатьох місць.
За життя люди часто питали у баби, в чому секрет її довголіття?
Б.Я.: Людочки добри, а бо я знаю, чуго то вуно так. Мабуть на руду мині так написано.
(Закінчення
на 4-й стор.).
Баба Ярина
(Продовження. Поч. в номерах за 14 і 28 січня ц. р.).
Бо коли вони з тими наганами посунулися брати податки у бабиного брата Івана, який після довгих років перебування на фронтах повернувся додому та був контужений, то нагани їм не допомогли. Сміливий та дуже сильний брат Іван взяв сокиру, став поміж двома «уполномоченними» і сказав, показавши на сокиру:
– Уто вам, хлопци, пудатки. Удного точно зарубаю. Ни встигните і стрельнути зу своїх пістолів. Я ше не таких бачив.
Уполномочєні забралися і пішли та більше ніколи до Івана не заходили.
А якось зібралася баба Ярина на Спаса піти до церкви яблука посвятити. «А то ж завжди така пура, шо жнива. В кулгоспі роблять день і нич. Уд малого ду великого – всі на поли або на туку».
Баба спеціально відпрацювала цілу ніч на току біля віялки і на ранок пішла до церкви. Один із активістів вирішив вислужитися.
Якраз приїхав уповноважений з району. Йому донесли, що баба Ярина кинула роботу в жнива і посеред білого дня пішла в церкву, куди можна було ходити тільки таким старим людям, які вже й пересуватися не могли.
Прямо на току влаштували над бабою суд. Кричали на неї, обзивали, називали саботажницею, погрожували, що віддадуть під суд у Ковелі та запроторять у тюрму.
Почали складати протокол.
І тут баба Ярина спромоглася захищатися:
– Та я ж цілу нич рубила, шо ж ви робите? Хіба ж то людина може рубити і день і нич?
Уповноважений з району запитав місцевих, чи то правда? Ті зніяковіло підтвердили, що то таки-так. Суд мусили припинити.
Добре, що спромоглася Ярина відповісти, а якби промовчала – то потягнули б до кутузки або наклали б великий штраф.
Колгоспу віддала баба Ярина всі сили і здоров’я. Працювала до глибокої старості.
Льон, картопля, зернові та цукрові буряки з року в рік потребували її рук від сходу до заходу Сонця.
В перші роки після війни збіжжя косили руками. Чоловіки – косами, а жінки – серпами. Цілий день підбирати за косарями скошене жито чи пшеницю, в’язати снопи та ставити полукіпки, цілий день тягнути на Сонці серпа чи косу – треба було мати велику силу і ще більшу витримку.
Я, сільська людина, привчена змалку до роботи, більше 4 – 5 годин не міг косити – повністю знесилювався.
– Бу то ти ни втєгнутий, – казала мені баба. – Втєгнутися треба. І шоб руки зашкарубли – туді музулів ни буде. Мулудий кінь тоже ни може удразу добре тєгти, али звикне і тєгне. Так, я тубі скажу, і людина.
Як гарно цвіте льон! Але як же важко його рвати руками.
У сільських жінок згадуваних часів на весь рік залишалися після рвання льону глибокі борозни на руках. Цупке стебло різало руки, а до рукавиць в колгоспі ніхто й додуматися не міг.
Десятки гектарів льону в кожному селі волинського Полісся забезпечували тканиною мільйони людей.
А для тих, хто його вирощував, залишалися тільки борозни на руках. Навіть гроші не платили. Придумали нечувані світом в 20–му столітті трудодні.
Та понад усе були цукрові буряки.
Що то значить сполоти та прорвати, повзаючи на колінах чи зігнувшись на цілий день до самої землі, 10 гектарів буряків! Сучасна людина не може навіть уявити, як можна обробити таку площу.
Найгірше з буряками восени. Копають їх, коли вже осінь зиму кличе.
Буряк любить чорнозем, який в нас межує з глинистим ґрунтом. Як з неба починає моросити чи поливати дощем або вже й снігом, то на такій землі одну ногу витягнеш, а другу не можеш.
Росте буряк глибоко. Баба Ярина пам’ятає, як копали руками. Лопата в мокру землю не лізла. Товклися колгоспні жінки в цій липкій грязюці щодня аж до темряви, бо інакше свою ділянку не збереш. А потім знову стояли, зігнувшись «в три погибелі», щоб обрізати з буряків гичку.
Бувало, коли сильно задощить та розвезе дороги так, що не проїдеш, не пройдеш, в село закидали військову частину з їхньою сильною технікою. Але й вона не витримувала колгоспу і буряків. Машини часто вгрузали і засідали в болоті по самі вікна кабін.
Промоклі та задубілі від холоду солдати проклинали день і час, коли їх посилали на буряки. Однак вони, поробивши трохи, від’їжджали, а наші люди залишалися назавжди.
І за рабську працю знову отримували трудодні.
Баба Ярина була людиною малограмотною, простою і наївною. Її легко було ошукати. Колись племінник вирішив над нею пожартувати і спеціально розповів, що в сусідньому селі – Голобах трапилась велика аварія – розбилися два трамваї і загинуло багато людей. Сердобольна баба плакала і всім розповідала про «трагедію», поки хтось не роз’яснив їй, що то над нею насміялися, що ніяких трамваїв в Голобах ніколи не було і немає.
Б.Я.: А я там знаю, шо там в тих Гулобах? Чи тамичка є той транвай чи нима? Я тамичка сто літ ни була.
Якось я спитав у баби, за кого вона буде голосувати під час чергових виборів? Вона відповіла, що за Якубовича, бо він подарунки роздає.
Б.Я.: Тая наша агітатурша гувурила, шо генші дипутати ничо давати ни будуть, а Якубович має тиї призи руздавати.
А ще одного разу, коли їй дуже болів шлунок і піднялося «давлєніє», племінниця дала їй вітамінів, бо інших таблеток не було. Баба Ярина відразу видужала і сказала, що кращих ліків вона ще не пробувала. Дуже просила ще таких таблеток привезти.
Б.Я.: Дитинучко, привизи мині тих таблєток. Такі вуни мині добри. Уд усього пумагають. І уд гулуви і уд жилудка і уд давлєнія.
Після аварії в Чорнобилі баба ніяк не могла зрозуміти, що таке радіація і не вірила, що вона дійшла аж до нашого села, казала, якби її хтось пофарбував у червоний колір і вона побачила – тоді би повірила.
Б.Я.: В нас тутичка ниякуї радиациї нима і ни може бути, бу ми чусник їмо і трускавкі і пузюнькі, і правдиви гриби, а вуни уд усього пумагають.
Незважаючи на те, що баба не прочитала жодної книжки, вона знала стільки всього, чого не знав та не знаю я, на чому не знається моє покоління та й, напевно, не буде вже знатися ніхто.
Вона вміла майже точно визначати час за Сонцем. Знала, якої погоди треба чекати ближчими днями. Взимку за інеєм на вікнах могла сказати, скільки градусів морозу надворі.
Знала безліч трав і від чого вони помагають людям чи худобі. Вміла відрізняти за співом багато птахів. Знала, що саме цієї ночі має отелитися корова.
Знала силу-силенну приказок, прислів’їв, казок, бувальщин, обрядів, пісень. Вміла заговорювати дітей від переляку.
Вміла робити безліч і безліч всілякої селянської роботи.
Баба Ярини застала і жила ще в тому поколінні, яке було останнім, яке вело натуральне господарство.
Ці люди вміли робити все, щоб вижити без будь-якої сторонньої участі. Вимочувати коноплі та ткати полотна. Прясти та рівняти тканину рублем і качалкою. Робити з лика постоли, плести з лози кошики та дитячі колиски, шити чоботи, катати валянки, квасити, сушити, солити, заготовлювати на зиму різну їжу, майже одними руками обробляти землю, молотити збіжжя ціпом, молоти зерно в жорнах, доглядати худобу, обходитися без лікарів від народження до смерті.
Після них вже майже ніхто цього робити так добре не вміє.
Баба Ярина не дожила до ста років. Ледь-ледь не вистачило.
І хоч не було на той час у неї ні дітей, ні онуків, ні чоловіка, ні братів , ні сестер, однак з’їхалися люди на похорони, щоб віддати останню шану і з Голоб, і з Ковеля, і з Рівного, і ще з багатьох місць.
За життя люди часто питали у баби, в чому секрет її довголіття?
Б.Я.: Людочки добри, а бо я знаю, чуго то вуно так. Мабуть на руду мині так написано.
Дехто з близького оточення баби Ярини пояснював це тим, що вона багато років жила сама. Ні з ким не сварилася, ні на кого не злилася, ніхто поряд не вводив її в спокусу гніву. Інші звертали увагу на те, що вона завжди жила в холодній хаті та навіть взимку не завжди в ній топила, а ще те, що їла дуже мало. Зо два рази на день і стільки, скільки в пригоршню поміститься. Солодкого не їла. Дуже любила посмакувати хвостом солоного «силенця».
Баба Ярина народилася в багатодітній селянській родині. ЇЇ мати звершила великий людський подвиг. Пожаліла та пішла заміж за вдівця в якого було на руках восьмеро малих дітей. Найменша дитина була грудною. Це була Ярина.
Мати Ярини теж була вдовою та мала ще й свою малолітню дочку. Всіх цих дітей вона догляділа і виростила. Для всіх стала рідною матір’ю. Добрий і чистий спомин про свою матір, про її доброту і чуйність вони передали внукам і правнукам.
Часом задумуюсь я над долею Баби Ярини та над долею її покоління, над долею волинського та й усього українського села і запитую себе: якщо вони пройшли через такі великі випробування та поневіряння, то чи бували вони щасливими?
І сам собі впевнено відповідаю: “Так, все-таки, були, попри всю наругу і попри все те зло, з яким їм прийшлося стикнутися. І хоч їх дуже намагалися зробити нещасними та нещасливими лихі люди”.
Коли хтось десь там, шукав щастя у владі та можливості керувати людьми і світом, коли хтось їздив по курортах та визначних місцях, коли хтось зажерливо гріб під себе з кров’ю, обманом та насильством всі багатства світу, їв і пив найкращі наїдки і напої, веселився в розпусті та честолюбстві, ті люди, які жили поряд з бабою Яриною, мали своє щастя. Яке було не меншим, а, може, й набагато більшим від тих задоволень, які отримували всілякі можновладці, злодії, корупціонери та іже з ними.
Щастя однолітків баби Ярини було в труді, в спільній праці, яка несе в собі свою насолоду, дає можливість радіти зробленому та легко засипати втомленими.
Щастя було для них в єднанні з природою. Вони раділи, коли прилітали перші бусли, зозулі, бекаси, сумували разом з ними, коли приходила їм пора відлітати.
Милувались, дивлячись, як ліплять в хліві гніздо ластівки і як носять галуззя на своє сідало лелеки. Як щебечуть малі ластівнята, та вчаться літати буслята.
Дивилися з великою радістю, як проростає чи виростає все посаджене чи доглянуте своїми руками. Чорнобривці чи мальви коло хати. Картопля чи квасоля на городі. Курчата чи гусенята в загородці. Або як цвіте льон чи волошки в житі. Або як жайвір співає свою пісню, високо піднявшись в небо над тим, хто працює в полі.
Щастя їх було в тому, щоб усім селом, всією сім’єю іти до сінокосу, а ввечері повертатися з жартами-розмовами. Так само разом ходити на весілля, хрестини, на похорони, чи проводжати або зустрічати хлопців з армії або когось, хто приїхав здалека і давно не був в рідних краях.
Щастя співати разом своїх пісень та сидіти в доброму товаристві на застіллях. Щастя бути на святах в родинному колі, коли всі живі і здорові. Зустрічати в полі, в лісі, на луках перші подихи весни, літа, жовтої осені, перший сніг.
Щастя бачити, як твої нащадки ідуть твоїм шляхом, сповідують твої цінності, бачити, що плоди твого виховання не пройшли марно. Виховувати дітей в любові та спільній необхідній праці, що, за моїми спостереженнями, є головним чинником виховання.
Щастя в тому, щоб жити в рівних умовах серед однодумців та єдиновірців.
Щастя бути юним, молодим та мати повагу в старості.
За всілякі незгоди судилося так тим людям, які жили в ті часи, що дуже часто оминали їх різні хвороби.
Не знали вони ні раку, ні діабету. Вмирали ходячи і в роботі. Відходили на той світ в спокої, бо прожили життя в труді, як і призначено людині, та без великого гріху.
Цього щастя ніхто і ніколи не зміг забрати у тих людей, у того покоління, як і в нас. Його треба тільки вміти бачити і розуміти.
І якщо воно дається попри всі незгоди, то це значить, що Всевишній не забуває про нас, як би цього не хотіли злі люди. Це значить, що і ми для Нього щось значимо.
Я: Бабо Ярино, так були Ви все-таки хоч трохи щасливими?
Б.Я.: А чом би й нє, людинонько добра, чом би й нє?
Олександр Мінович.
Баба Ярина
Залишити коментар