Повідомлення в номер / Старість не пускає на поріг

Анатолій Ількович Ліщук  з Червонограда у свої 84 роки займається скандинавською ходьбою, 25 років не їсть м'яса, робить "ластівку" на одну і другу ногу, присідає 40 разів і харчується лише кашами, фруктами та овочами. По можливості, ходить на стадіон на тренажери.

Анатолій Ількович все своє життя відчуває біля себе Божий захист. Ще в ранньому дитинстві, коли йому було чотири роки, він захворів на менінгіт і лікар сказав: "Хлопця може врятувати тільки Бог!".  Батьки були віруючими, ревно молилися, щоб Толік видужав.

– Був початок війни, ми жили тоді в селі Топилище Локачинського району, – пригадує Анатолій Ліщук. – Мене завезли в районну лікарню на лікування. Трішки полікували,  і німецький лікар, що мене лікував, раптово кудись зник. І мене недолікованого привезли батьки додому. То були тяжкі часи – хотілося дуже їсти.

Пам'ятаю, як мама зварила компот, а ягоди витягла і дала мені їх з'їсти. Мама плаче, і я плачу. Мамі шкода, що дитя голодне – то й плаче, а я плачу, бо їсти хочу. Важко було в школі, бо я був кволеньким, хворобливим. Пам'ятаю: заходило Сонце, і мені здалося, що на небі два Сонечка.

– Тату, а чого на небі два Сонечка? – питав я.

– То від голоду, сину, тобі так здається, – відповів батько.

...Прийшли перші "совєти". Не легше було і тоді. Анатолій закінчив 7 класів. Влітку ходив босоніж, а восени у маминих туфлях був,  і тоді всі сміялися з нього. Але що поробиш, як нема в що  взутися?

– Хоч і соромно було, сміялися, але я все переніс і пережив, – каже Анатолій Ількович.  – Пам'ятаю, як ходив пішки за 20 кілометрів до Іванич по хліб. Ішов цілу ніч,  щоб удосвіта зайняти чергу за хлібом. Став у чергу   і нікуди не відходив (навіть у туалет), бо назад у чергу не пустять. А тоді давали хліб "на вагу" (1 буханець і кусочок). Кусочок я з'їдав одразу, бо дуже хотів їсти –додому вже недоносив. У крамниці швидко розбирали хліб, і вдруге ставати в чергу не було сенсу. А щоб купити ще одну буханку хліба (гроші були, вдома виділялась точна сума), то потрібно було йти за фурою. За фурою ішло дуже багато людей,  ніби похоронна процесія, бо всі хотіли їсти.

Дванадцятирічний хлопчина ніс куплений хліб додому. Зморений, невиспаний,  вирішив трішки відпочити. Надворі була весна, пригрівало Сонечко. Анатолій торбину з двома буханцями хліба поклав під голову і приліг. Та сон швидко зморив дитину. Проснувся,  а торбини з хлібом нема. 

– Іду додому впорожні, а люди  вже сказали батькам, що мене обікрали, – розповідає Анатолій Ількович. – Ну, думаю, “вже получу” – але не сварили, бо знали, що назад не вернеш. Тільки на душі було дуже гірко. 

Тяжко зітхнувши, продовжує: 

– Я нічого не значу в цьому світі, але мене Бог ніколи не залишав, був зі мною поруч і виручав завжди. Коли було мені 16 років,  то півроку тягали по тюрмах, бо я віруючий, "суботник". Обіцяли 20 років тюрми у Сибіру. Фізично не били, а били морально (не давали спати). Я був не засуджений, а вже посадили в тюрму (сидів у ковельській в'язниці).

Анатолія Ліщука звинувачували у грабіжницькому розбої, яким він нібито займався зі своєю бандою (якої насправді ніколи не було). Поселили в камеру, де двоярусні ліжка. Ліщук від втоми впав з верхнього ліжка і втратив свідомість. Облили холодною водою. Отямившись, хлопець написав заяву, що оголошує смертельне голодування. Тоді його перевели у таку камеру, де можна було тільки сидіти. 

– У камеру до мене підсадили грабіжника- солдата, – розповідає далі Ліщук. – І він почав мені розказувати, як грабував магазин у Нововолинську. А, виявляється, що мене посадили за грабіж того ж магазину, який обікрав солдат! Я почав голосно стукати у двері камери, щоб почула охорона. Двері відчинили, і я розказав, що зі мною сидить грабіжник. Мене перевели в іншу камеру. Вже не допитували, а я відмінив голодування.

Одночасно з сином у ковельській тюрмі сидів батько Анатолія (дали 6 місяців), бо на суді заступився за сина – мовляв, той ні в чому не винен. "Зеки" хлопцеві все розказували про батька – так що він знав,  де той знаходиться і  що з ним роблять. Якось мама зварила курку, яку їй дали люди за шиття одягу, і повезла синові й чоловікові у тюрму. Але за той час, поки везла, курка від спеки зіпсувалася,  тож прийшлося викинути. І сама не з'їла,  і син з чоловіком теж. 

Згодом Ліщука викликав начальник тюрми і по- батьківськи лагідно сказав: "Ви звільняєтесь!". Дав спеціальний дуже важливий папірець з гербовою емблемою (як паспорт) і сказав, щоб той розписався, що нікому нічого не скаже, і на дорогу дав три карбованці. Вийшовши з тюрми, Анатолій пішов у ресторан і добряче пообідав, стратив усі гроші, що й не було за що заїхати додому. Сів у поїзд в куточку вагона з Ковеля до Червонограда і їде "зайцем". Підходить ревізор і питає: "Молодой человек, ваш билетик?". 

– Я  сказав, що їду з тюрми (був у куфайці в травні місяці), і він мене залишив у спокої.

– Приїхав у Іваничі, зійшов з поїзда і 20 км до Топилищ ішов додому пішки. Надворі темна ніч, я біг всю дорогу. Підійшовши до хати, постукав у вікно. Мама злякалась, бо думала, що прийшли робити обшук, –продовжує ветеран. 

...Несолодко було у житті Анатолія  Ліщука,  але всюди з ним був Бог, якому він вручив своє життя. І навіть тоді, коли Анатолій Ількович зняв у банку свої шахтарські заощадження і його перестріли грабіжники,  чоловік подумки попросив у Бога захисту.

– Я ішов додому парком, – пригадує дідусь. –  Підходять до мене два молодики і кажуть: "Ми загубили гроші, а ти  їх знайшов. Покажи, ми знаємо свої гроші. Не сопротівляйся, бо ми не жартуємо!". І забрали. Я подумки молився: "Господи! А з чого я буду повертати Тобі десятину, як мене пограбували?".  Як тільки я закінчив молитися,  одразу грабіжники потиснули мені руку і сказали: "На тобі твої гроші – ти хароший парєнь!". 

l

Анатолій  Ліщук має сина і дочку, чотири онуки, 6 правнуків, всім розказує про Бога і веде здоровий спосіб. У свої 84 роки робить "ластівку" на обидві ноги.

Дідусь дякує Богу за всі милості, блага і щедроти, якими наділив його Господь і старість свою на поріг не пускає!

Галина ОЛІФЕРЧУК. 

Фото з архіву автора.

Анатолій Ількович Ліщук  з Червонограда у свої 84 роки займається скандинавською ходьбою, 25 років не їсть м'яса, робить "ластівку" на одну і другу ногу, присідає 40 разів і харчується лише кашами, фруктами та овочами. По можливості, ходить на стадіон на тренажери.

Анатолій Ількович все своє життя відчуває біля себе Божий захист. Ще в ранньому дитинстві, коли йому було чотири роки, він захворів на менінгіт і лікар сказав: "Хлопця може врятувати тільки Бог!".  Батьки були віруючими, ревно молилися, щоб Толік видужав.

– Був початок війни, ми жили тоді в селі Топилище Локачинського району, – пригадує Анатолій Ліщук. – Мене завезли в районну лікарню на лікування. Трішки полікували,  і німецький лікар, що мене лікував, раптово кудись зник. І мене недолікованого привезли батьки додому. То були тяжкі часи – хотілося дуже їсти.

Пам'ятаю, як мама зварила компот, а ягоди витягла і дала мені їх з'їсти. Мама плаче, і я плачу. Мамі шкода, що дитя голодне – то й плаче, а я плачу, бо їсти хочу. Важко було в школі, бо я був кволеньким, хворобливим. Пам'ятаю: заходило Сонце, і мені здалося, що на небі два Сонечка.

– Тату, а чого на небі два Сонечка? – питав я.

– То від голоду, сину, тобі так здається, – відповів батько.

...Прийшли перші "совєти". Не легше було і тоді. Анатолій закінчив 7 класів. Влітку ходив босоніж, а восени у маминих туфлях був,  і тоді всі сміялися з нього. Але що поробиш, як нема в що  взутися?

– Хоч і соромно було, сміялися, але я все переніс і пережив, – каже Анатолій Ількович.  – Пам'ятаю, як ходив пішки за 20 кілометрів до Іванич по хліб. Ішов цілу ніч,  щоб удосвіта зайняти чергу за хлібом. Став у чергу   і нікуди не відходив (навіть у туалет), бо назад у чергу не пустять. А тоді давали хліб "на вагу" (1 буханець і кусочок). Кусочок я з'їдав одразу, бо дуже хотів їсти –додому вже недоносив. У крамниці швидко розбирали хліб, і вдруге ставати в чергу не було сенсу. А щоб купити ще одну буханку хліба (гроші були, вдома виділялась точна сума), то потрібно було йти за фурою. За фурою ішло дуже багато людей,  ніби похоронна процесія, бо всі хотіли їсти.

Дванадцятирічний хлопчина ніс куплений хліб додому. Зморений, невиспаний,  вирішив трішки відпочити. Надворі була весна, пригрівало Сонечко. Анатолій торбину з двома буханцями хліба поклав під голову і приліг. Та сон швидко зморив дитину. Проснувся,  а торбини з хлібом нема. 

– Іду додому впорожні, а люди  вже сказали батькам, що мене обікрали, – розповідає Анатолій Ількович. – Ну, думаю, “вже получу” – але не сварили, бо знали, що назад не вернеш. Тільки на душі було дуже гірко. 

Тяжко зітхнувши, продовжує: 

– Я нічого не значу в цьому світі, але мене Бог ніколи не залишав, був зі мною поруч і виручав завжди. Коли було мені 16 років,  то півроку тягали по тюрмах, бо я віруючий, "суботник". Обіцяли 20 років тюрми у Сибіру. Фізично не били, а били морально (не давали спати). Я був не засуджений, а вже посадили в тюрму (сидів у ковельській в'язниці).

Анатолія Ліщука звинувачували у грабіжницькому розбої, яким він нібито займався зі своєю бандою (якої насправді ніколи не було). Поселили в камеру, де двоярусні ліжка. Ліщук від втоми впав з верхнього ліжка і втратив свідомість. Облили холодною водою. Отямившись, хлопець написав заяву, що оголошує смертельне голодування. Тоді його перевели у таку камеру, де можна було тільки сидіти. 

– У камеру до мене підсадили грабіжника- солдата, – розповідає далі Ліщук. – І він почав мені розказувати, як грабував магазин у Нововолинську. А, виявляється, що мене посадили за грабіж того ж магазину, який обікрав солдат! Я почав голосно стукати у двері камери, щоб почула охорона. Двері відчинили, і я розказав, що зі мною сидить грабіжник. Мене перевели в іншу камеру. Вже не допитували, а я відмінив голодування.

Одночасно з сином у ковельській тюрмі сидів батько Анатолія (дали 6 місяців), бо на суді заступився за сина – мовляв, той ні в чому не винен. "Зеки" хлопцеві все розказували про батька – так що він знав,  де той знаходиться і  що з ним роблять. Якось мама зварила курку, яку їй дали люди за шиття одягу, і повезла синові й чоловікові у тюрму. Але за той час, поки везла, курка від спеки зіпсувалася,  тож прийшлося викинути. І сама не з'їла,  і син з чоловіком теж. 

Згодом Ліщука викликав начальник тюрми і по- батьківськи лагідно сказав: "Ви звільняєтесь!". Дав спеціальний дуже важливий папірець з гербовою емблемою (як паспорт) і сказав, щоб той розписався, що нікому нічого не скаже, і на дорогу дав три карбованці. Вийшовши з тюрми, Анатолій пішов у ресторан і добряче пообідав, стратив усі гроші, що й не було за що заїхати додому. Сів у поїзд в куточку вагона з Ковеля до Червонограда і їде "зайцем". Підходить ревізор і питає: "Молодой человек, ваш билетик?". 

– Я  сказав, що їду з тюрми (був у куфайці в травні місяці), і він мене залишив у спокої.

– Приїхав у Іваничі, зійшов з поїзда і 20 км до Топилищ ішов додому пішки. Надворі темна ніч, я біг всю дорогу. Підійшовши до хати, постукав у вікно. Мама злякалась, бо думала, що прийшли робити обшук, –продовжує ветеран. 

...Несолодко було у житті Анатолія  Ліщука,  але всюди з ним був Бог, якому він вручив своє життя. І навіть тоді, коли Анатолій Ількович зняв у банку свої шахтарські заощадження і його перестріли грабіжники,  чоловік подумки попросив у Бога захисту.

– Я ішов додому парком, – пригадує дідусь. –  Підходять до мене два молодики і кажуть: "Ми загубили гроші, а ти  їх знайшов. Покажи, ми знаємо свої гроші. Не сопротівляйся, бо ми не жартуємо!". І забрали. Я подумки молився: "Господи! А з чого я буду повертати Тобі десятину, як мене пограбували?".  Як тільки я закінчив молитися,  одразу грабіжники потиснули мені руку і сказали: "На тобі твої гроші – ти хароший парєнь!". 

ххх

Анатолій  Ліщук має сина і дочку, чотири онуки, 6 правнуків, всім розказує про Бога і веде здоровий спосіб. У свої 84 роки робить "ластівку" на обидві ноги.

Дідусь дякує Богу за всі милості, блага і щедроти, якими наділив його Господь і старість свою на поріг не пускає!

Фото з архіву автора.