Його гартувало життя
В ці весняні дні на життєвому календарі Федора Дмитровича Родюка засвітилась прекрасна цифра – 95. Така поважна дата зібрала в домі ювіляра багато гостей. Адже Федора Дмитровича знають і поважають в с. Вербці усі.
Першим сюди завітав голова Дубівської громади Роман Троцюк. Очільник місцевої влади разом з щирими словами вітання висловив велику шану і повагу ювіляру, подякував за прожиті роки.
За героїчний подвиг у роки Другої світової війни, активну громадянську позицію дякував фронтовику голова районної ради В'ячеслав Шворак, який передав щирі вітання від заступника голови РДА Романа Кульцмана. В цей день Федір Дмитрович одержав Подяку від обласної ветеранської організації.
Звеселили оселю ювіляра і задушевні пісні, які дарували учасники вокального колективу "Вербський батальйон" разом із звідуючим клубом села Вербки Юрієм Левчуком.
Засвітились очі ветерана, сльози радості з'явились – недаремно прожив літа. Та й нині, хоч і сивий туман покрив голову та й здоров'я іноді підводить, він, помолоділий, приймав радо вітання і хоче ще бути корисним для родини, для односельчан. Бо неспокійної вдачі – все в русі, в роботі. До нього, як і раніше, йдуть за порадою, допомогою. Бо, як і колись, є в нього маленька майстерня, де проводить чимало часу. Не любить сидіти без діла. А ще його захоплення – бджоли.
Але яким життя не було б, скільки б не прожито – тривожать душу спогади про минуле, не стирається з пам'яті пройдений шлях. В спогадах переплітається все: і неповторне, і звичне, і радісне, і сумне, і солодке, як мед, і гірке, як полин.
Не раз виринають в пам'яті роки дитинства, життя батьків, які з діда-прадіда хлібороби. Хтозна, як би склалось їх життя, якби не війна.
– Той день, коли почалась війна, забути не можна, – згадує нині Федір Дмитрович. – Село Ружин, де проживала родина, німці спалили в перший день окупації.
l
Тож юнак відразу відчув її криваве обличчя – смерть, горе, біль. При німцях важко було. Скільки днів і ночей мучились, плакали люди! Та що там люди? Плакало все навколо, стогнала, омита слізьми та кров'ю, земля, яка колись родила хліб.
Дякувати Богу, минув грізний час. Фронт пройшов через його село і покотився далі на Захід, "захопивши" із собою сільського хлопчину. І пішов солдат важкими дорогами від рідного Ружина до Німеччини. Саме там застав його переможний салют – правда, у військовому госпіталі м. Магдебурга. Бо на німецьких землях наш земляк був важко поранений.
– Я мав дуже міцне здоров'я, – згадує ветеран. – В нас такий здоровий Родюків рід. Ми не відчували втоми, хоч як важко не робили. Може, завдячуючи тому, і вижив. Бо як поранило, то ще й ногу придавило. І сьогодні не знаю, як витягнув її з-під завалів, як вижив. Правда, довго лікувався – більше року після війни.
– Таке не забувається, – задумуючись, продовжує спогади Федір Дмитрович. – Ніби вчора, нас покликав польовий військкомат. Завезли в Голоби, а далі – в Горький, де у таборах навчали військової справи, солдатських премудростей і повезли знову в Україну. Знали з повідомлень, що ідуть важкі бої за Ковель. Радості не було меж – додому.
Вони запізнились: Ковель уже звільнили. Федору Дмитровичу довелось воювати в складі ІІ-го Білоруського фронту. Ішов ружинський хлібороб дорогами Білорусі, Польщі, Німеччини, хоча часто доводилося не йти, а повзти під свистом куль, тягнучи за собою котушку з дротами – був зв'язковим.
– На війні, як на війні, – мовить колишній солдат. – А чого було більше? Може, ненависті, бо дуже вже ненавиділи ворога за те горе, той біль, які приніс на нашу землю. Думав, що коли ми зазнали такого лиха, то війна на нашій землі не повториться, мир повинен бути завжди, бо ми миролюбиві і ніколи не посягали на чужу землю, чуже добро. А тут бачите, як вийшло? Знову плаче наша Україна, гине молодь, втрачає здоров'я.
Федір Дмитрович і нині пам'ятає, як повертався додому восени 1946 року. Сплюндрованою, спустошеною зустріла його земля в рідному селі та й чи село то було? Гіркота охоплювала не раз зранене серце солдата, але треба було працювати: все чекало чоловічих рук.
– Робив скрізь, де треба було. Незабаром став слюсарем-наладчиком, – каже Федір Дмитрович. – В мене непогано виходило виточити деталі, зварити якісь конструкції. Я взагалі-то самоук – подивлюсь і зроблю.
І так більше 40 років його трудова діяльність пов'язана, як він каже, із "залізом". Його вміння, талант цінували. Коли в Ковелі будували льонозавод, запросили на роботу як знаючого, висококваліфікованого спеціаліста. Навіть квартиру дали. Пізніше будувався в місті молокозавод, і тут знадобиться знання і вміння спеціаліста.
Ось так у трудових буднях минало його трудове життя, хоча довго у сни приходили фронтові атаки та радість Перемоги. Бо стільки бачив біди, смертей, що довго не вірив, що вижив.
l
Я давно знаю ветерана-фронтовика Федора Дмитровича, не раз слухала спогади його про звитяжні дороги, бойові нагороди, які говорять самі за себе. Тому у день ювілею приємно було зустрітись, бо так мало у нас в живих тих, кого загартовував вогонь війни, хто вистояв, вижив і сьогодні є правдивим, легендарним свідком тих далеких подій, які іноді полюбляють перекручувати на свій лад деякі політики.
А вдома завжди був надійний тил. Вірна дружина, любляча мама – Надія Адамівна. Без неї не було б такого змістовного, насиченого різними кольорами веселки, сімейного життя. Вони обоє з одного села і, як не дивно, мали одне прізвище.
Тож відомі дружині страхіття війни, не раз її дитяче серце здригалось від вибухів бомб і снарядів.
– Моє дитинство скінчилось рано – у 8 років. Ішла війна, можливо, не все розуміла в той час, але біди зазнала чимало. Коли сім'я втікала від чергових бомбардувань, мене поранило в ногу. Хтозна, що було б зі мною, якби поблизу не знаходився військовий госпіталь. То й вижила, – згадує Надія Адамівна. – Згодом сім'я одержала похоронку, що загинув батько. Виживали з мамою. Так що труднощі війни добре знаю, не легше було і в повоєнний час.
Ішли роки, які минали в трудових клопотах. Ростили дітей, тішилися онукам, правнуками. І нинішній рік багатий на ювілеї, бо Надії Адамівні цьогоріч – 85, а їх спільному сімейному вінку – 65. І нині Надія Адамівна сама всьому дає лад і в хаті, і на городі. Скрізь порядок, чистота, все зроблено з любов'ю, із знанням справи.
Я спілкувалась з цими чудовими людьми, розмотуючи клубок далеких спогадів, як сюжет захоплюючої книги. Думки наздоганяли одна одну.
– Ми іноді забуваємо, що на землі ростуть терни і троянди, в житті бувають сльози і радість, – роздумує Надія Адамівна. – Але треба все пережити, зуміти із маленьких буднів зробити свято, бути мудрим, вміти уступити, дати пораду, прийти на допомогу. І за все дякувати Господу – за дітей, онуків, правнуків, якими повниться хата, за кожен прожитий день.
Родюки – оптимісти. Вони охоче ділилися спогадами, раділи гостям і не нарікали на свою долю.
– Ми задоволені, що маємо хліб і до хліба. Одержуємо пенсію – нам вистачає, адже не звикли до великих розкошів. Ще й онукам можемо якусь копійку дати, – продовжує ювіляр. – Ми просимо в Бога єдиного – здоров'я і щоб в нашій державі був мир.
Ювілей Федора Дмитровича – це свято не тільки родини. Це свято громади, ветеранської організації, бо життя фронтовика – історія села, краю, України, воно зіткане із щирих вітань, подяк, побажань, зворушливих спогадів, з поваги та любові.
Хай життєва стежина Ваша, Федоре Дмитровичу, продовжується ще довго-довго! Будьте здорові, спокою Вам, любові, поваги від рідних, друзів і знайомих!
Валентина СІЧКАР,
голова районної ветеранської організації.
НА СВІТЛИНАХ: під час вшанування 95-річного ювіляра Федора Родюка із села Вербки.
Фото з архіву
Юрія ЛЕВЧУКА.
В ці весняні дні на життєвому календарі Федора Дмитровича Родюка засвітилась прекрасна цифра – 95. Така поважна дата зібрала в домі ювіляра багато гостей. Адже Федора Дмитровича знають і поважають в с. Вербці усі.
Першим сюди завітав голова Дубівської громади Роман Троцюк. Очільник місцевої влади разом з щирими словами вітання висловив велику шану і повагу ювіляру, подякував за прожиті роки.
За героїчний подвиг у роки Другої світової війни, активну громадянську позицію дякував фронтовику голова районної ради В'ячеслав Шворак, який передав щирі вітання від заступника голови РДА Романа Кульцмана. В цей день Федір Дмитрович одержав Подяку від обласної ветеранської організації.
Звеселили оселю ювіляра і задушевні пісні, які дарували учасники вокального колективу "Вербський батальйон" разом із звідуючим клубом села Вербки Юрієм Левчуком.
Засвітились очі ветерана, сльози радості з'явились – недаремно прожив літа. Та й нині, хоч і сивий туман покрив голову та й здоров'я іноді підводить, він, помолоділий, приймав радо вітання і хоче ще бути корисним для родини, для односельчан. Бо неспокійної вдачі – все в русі, в роботі. До нього, як і раніше, йдуть за порадою, допомогою. Бо, як і колись, є в нього маленька майстерня, де проводить чимало часу. Не любить сидіти без діла. А ще його захоплення – бджоли.
Але яким життя не було б, скільки б не прожито – тривожать душу спогади про минуле, не стирається з пам'яті пройдений шлях. В спогадах переплітається все: і неповторне, і звичне, і радісне, і сумне, і солодке, як мед, і гірке, як полин.
Не раз виринають в пам'яті роки дитинства, життя батьків, які з діда-прадіда хлібороби. Хтозна, як би склалось їх життя, якби не війна.
– Той день, коли почалась війна, забути не можна, – згадує нині Федір Дмитрович. – Село Ружин, де проживала родина, німці спалили в перший день окупації.
ххх
Тож юнак відразу відчув її криваве обличчя – смерть, горе, біль. При німцях важко було. Скільки днів і ночей мучились, плакали люди! Та що там люди? Плакало все навколо, стогнала, омита слізьми та кров'ю, земля, яка колись родила хліб.
Дякувати Богу, минув грізний час. Фронт пройшов через його село і покотився далі на Захід, "захопивши" із собою сільського хлопчину. І пішов солдат важкими дорогами від рідного Ружина до Німеччини. Саме там застав його переможний салют – правда, у військовому госпіталі м. Магдебурга. Бо на німецьких землях наш земляк був важко поранений.
– Я мав дуже міцне здоров'я, – згадує ветеран. – В нас такий здоровий Родюків рід. Ми не відчували втоми, хоч як важко не робили. Може, завдячуючи тому, і вижив. Бо як поранило, то ще й ногу придавило. І сьогодні не знаю, як витягнув її з-під завалів, як вижив. Правда, довго лікувався – більше року після війни.
– Таке не забувається, – задумуючись, продовжує спогади Федір Дмитрович. – Ніби вчора, нас покликав польовий військкомат. Завезли в
Голоби, а далі – в Горький, де у таборах навчали військової справи, солдатських премудростей і повезли знову в Україну. Знали з повідомлень, що ідуть важкі бої за Ковель. Радості не було меж – додому.
Вони запізнились: Ковель уже звільнили. Федору Дмитровичу довелось воювати в складі ІІ-го Білоруського фронту. Ішов ружинський хлібороб дорогами Білорусі, Польщі, Німеччини, хоча часто доводилося не йти, а повзти під свистом куль, тягнучи за собою котушку з дротами – був зв'язковим.
– На війні, як на війні, – мовить колишній солдат. – А чого було більше? Може, ненависті, бо дуже вже ненавиділи ворога за те горе, той біль, які приніс на нашу землю. Думав, що коли ми зазнали такого лиха, то війна на нашій землі не повториться, мир повинен бути завжди, бо ми миролюбиві і ніколи не посягали на чужу землю, чуже добро. А тут бачите, як вийшло? Знову плаче наша Україна, гине молодь, втрачає здоров'я.
Федір Дмитрович і нині пам'ятає, як повертався додому восени 1946 року. Сплюндрованою, спустошеною зустріла його земля в рідному селі та й чи село то було? Гіркота охоплювала не раз зранене серце солдата, але треба було працювати: все чекало чоловічих рук.
– Робив скрізь, де треба було. Незабаром став слюсарем-наладчиком, – каже Федір Дмитрович. – В мене непогано виходило виточити деталі, зварити якісь конструкції. Я взагалі-то самоук – подивлюсь і зроблю.
І так більше 40 років його трудова діяльність пов'язана, як він каже, із "залізом". Його вміння, талант цінували. Коли в Ковелі будували льонозавод, запросили на роботу як знаючого, висококваліфікованого спеціаліста. Навіть квартиру дали. Пізніше будувався в місті молокозавод, і тут знадобиться знання і вміння спеціаліста.
Ось так у трудових буднях минало його трудове життя, хоча довго у сни приходили фронтові атаки та радість Перемоги. Бо стільки бачив біди, смертей, що довго не вірив, що вижив.
ххх
Я давно знаю ветерана-фронтовика Федора Дмитровича, не раз слухала спогади його про звитяжні дороги, бойові нагороди, які говорять самі за себе. Тому у день ювілею приємно було зустрітись, бо так мало у нас в живих тих, кого загартовував вогонь війни, хто вистояв, вижив і сьогодні є правдивим, легендарним свідком тих далеких подій, які іноді полюбляють перекручувати на свій лад деякі політики.
А вдома завжди був надійний тил. Вірна дружина, любляча мама – Надія Адамівна. Без неї не було б такого змістовного, насиченого різними кольорами веселки, сімейного життя. Вони обоє з одного села і, як не дивно, мали одне прізвище.
Тож відомі дружині страхіття війни, не раз її дитяче серце здригалось від вибухів бомб і снарядів.
– Моє дитинство скінчилось рано – у 8 років. Ішла війна, можливо, не все розуміла в той час, але біди зазнала чимало. Коли сім'я втікала від чергових бомбардувань, мене поранило в ногу. Хтозна, що було б зі мною, якби поблизу не знаходився військовий госпіталь. То й вижила, – згадує Надія Адамівна. – Згодом сім'я одержала похоронку, що загинув батько. Виживали з мамою. Так що труднощі війни добре знаю, не легше було і в повоєнний час.
Ішли роки, які минали в трудових клопотах. Ростили дітей, тішилися онукам, правнуками. І нинішній рік багатий на ювілеї, бо Надії Адамівні цьогоріч – 85, а їх спільному сімейному вінку – 65. І нині Надія Адамівна сама всьому дає лад і в хаті, і на городі. Скрізь порядок, чистота, все зроблено з любов'ю, із знанням справи.
Я спілкувалась з цими чудовими людьми, розмотуючи клубок далеких спогадів, як сюжет захоплюючої книги. Думки наздоганяли одна одну.
– Ми іноді забуваємо, що на землі ростуть терни і троянди, в житті бувають сльози і радість, – роздумує Надія Адамівна. – Але треба все пережити, зуміти із маленьких буднів зробити свято, бути мудрим, вміти уступити, дати пораду, прийти на допомогу. І за все дякувати Господу – за дітей, онуків, правнуків, якими повниться хата, за кожен прожитий день.
Родюки – оптимісти. Вони охоче ділилися спогадами, раділи гостям і не нарікали на свою долю.
– Ми задоволені, що маємо хліб і до хліба. Одержуємо пенсію – нам вистачає, адже не звикли до великих розкошів. Ще й онукам можемо якусь копійку дати, – продовжує ювіляр. – Ми просимо в Бога єдиного – здоров'я і щоб в нашій державі був мир.
Ювілей Федора Дмитровича – це свято не тільки родини. Це свято громади, ветеранської організації, бо життя фронтовика – історія села, краю, України, воно зіткане із щирих вітань, подяк, побажань, зворушливих спогадів, з поваги та любові.
Хай життєва стежина Ваша, Федоре Дмитровичу, продовжується ще довго-довго! Будьте здорові, спокою Вам, любові, поваги від рідних, друзів і знайомих!
Валентина СІЧКАР, голова районної ветеранської організації.
НА СВІТЛИНАХ: під час вшанування 95-річного ювіляра Федора Родюка із села Вербки.
Фото з архіву Юрія ЛЕВЧУКА.
Його гартувало життя
Голоби, а далі – в Горький, де у таборах навчали військової справи, солдатських премудростей і повезли знову в Україну. Знали з повідомлень, що ідуть важкі бої за Ковель. Радості не було меж – додому. 
Залишити коментар