Повідомлення в номер / Володимир Бойко: штрихи до портрета

В народі кажуть: для того, щоб добре пізнати людину, треба з нею пуд солі з’їсти.

Достеменно не знаю, як народилася ця примовка, але підозрюю, що суть її полягає в наступному: тільки той заслуговує твоєї поваги і уваги, з ким ти знайомий не один рік і кого знаєш не за словами, а за конкретними ділами.

З цієї, як-то кажуть, диспозиції Володимира Бойка, котрий 20 квітня відзначатиме ювілейний день народження, знаю досить непогано, хоч, звичайно, не настільки глибоко, як його найближчі друзі. І все ж своїм другом і колегою можу назвати, бо спільно пережили не одну подію – і добру, і не зовсім, не раз бували, як-то кажуть, у «бувальцях». Отож, сідаючи за написання «передювілейних» нотаток, в уяві почав складати характеристику цієї неординарної і непересічної особистості. Образно кажучи, намагався накидати штрихи до портрета героя подальшої розповіді.

Що з того вийшло, виношу на суд читача. Почну з головної риси, яку можна визначити одним словом:

Людяність

Так, саме людяність найбільше приваблює у Володимирові Івановичу. І не лише мене, а й багатьох мешканців нашого краю. Пригадую, як деякий час тому в одного з читачів сталася вдома НП – виникли неполадки з каналізацією. Куди він тільки не звертався, скрізь отримував відмову. «Що робити?» – в розпачі зателефонував до мене.

– Зверніться до Володимира Івановича Бойка. Він не відмовить, – порадив.

І той не відмовив, виручив і слюсарем, і зварником, хоч такі види робіт не повинно виконувати «Ковельтепло».

Про людяність я подумав і в день, коли був запрошений на урочистість, присвячену 30-річчю створення підприємства теплових мереж. Звернув увагу, що в просторій залі, дотримуючись вимог карантину, сиділо багато ветеранів праці, які нині перебувають на заслуженому відпочинку. Виступаючи, Володимир Іванович, говорячи про сьогоднішні успіхи колективу, добрим словом згадав буквально кожного з пенсіонерів, що прийшли на урочисте зібрання.

– Ми щиро вдячні вам за те,  що зробили для підприємства, – наголосив з привітною усмішкою на вустах. – Мені приємно, що традиції, закладені вами, гідно продовжують сьогоднішні теплоенергетики, серед яких є і ваші онуки й діти.

Завершивши виступ, директор особисто вручив цінні подарунки, грамоти і квіти ветеранам, які були розчулені такою увагою до сліз.  

Мені здалося, що й очі Бойка зволожилися сльозами зворушення. Можливо, в цю мить згадав своїх батьків, що на Полтавщині і які вже пішли у Вічність, а, можливо, просто відчував радість у душі від того, що зумів подарувати втіху людям поважного віку…

Мудрість

Володимир Бойко – направду мудра людина. Під словом «мудрість»  я маю на увазі і його діловитість, і наполегливість, і новаторський підхід до справи. Адже зробити стільки доброго і потрібного, як він зробив для рідного підприємства, трудового колективу, а, отже, й для усього міста, мешканці якого не відчувають багато років поспіль особливих проблем ні з опаленням, ні з гарячою водою, не кожен зможе. 

Я не буду завантажувати свої нотатки цифрами і фактами виробничого, так би мовити, характеру. Бажаючі можуть з ними ознайомитися в минулому номері «Вістей Ковельщини», де досить широко розказано і про День депутата міської ради, який успішно пройшов у «Ковельтеплі», і про відзначення 30-річного ювілею підприємства. Тут же скажу про інше – почуття нового, яке властиве і керівнику, і його команді, невтомне прагнення наполегливо йти вперед  і добиватися більшого. Так – в усьому, до чого прикута увага адміністрації, інженерно-технічного персоналу. 

Володимир Бойко – один із тих керівників, які не звикли перекладати відповідальність на інших, пасувати перед труднощами і заспокоюватися досягнутим. Він завжди у пошуку, активній роботі, яка дає результат. На це націлює й підлеглих. А ті, кому не подобаються подібні методи керівництва, як правило, звільняють місця більш ініціативним і креативним. Ось чому  в команді директора – досить багато молодих облич, хоч і від фахівців з досвідом він не відмовляється. 

Порядність

Мені імпонує у Володимирі Івановичу така риса характеру, як порядність. Не про кожного малого чи великого керівника можна так сказати. А от про Бойка – можна.

У свій час йому довелося очолювати міську раду Ковеля та її виконавчий комітет. Непрості то були часи, але мер втримався від спокус, які траплялися на його шляху. Тому ніхто не може дорікнути, що «накрався, нажився, збагатився», як кажуть про декого люди. А Ковель – місто невелике, тут всі про всіх і про все знають.

Сказане, звичайно, не означає, що Володимир Бойко – такий собі схимник, аскет, що ледве зводить кінці з кінцями, за роботою світу Божого не бачить. Ні, він – людина самодостатня, яка досягла належного рівня життя собі і членам сім’ї, але винятково завдяки своїй високій працездатності, енергії і самодисципліні. У нього є коло надійних і вірних друзів, яких єднають не  стільки спільні захоплення, але й відданість ідеалам добра, справедливості, любові до людей і природи.

Порядність ювіляра ще й у тому, що він ніколи не займався «підсиджуванням» інших, не намагався робити кар’єру методами шантажу й інтриганства. Пригадую ту ніч, коли стали відомі попередні підсумки виборів міського голови, на посаду якого він балотувався вдруге. Аналізуючи дані, які надходили з виборчих дільниць, я зрозумів, що Бойко не переможе. Це розуміли й інші члени його виборчого штабу, але ніхто не наважувався першим повідомити цю неприємну інформацію.

Я вирішив попередити Володимира Івановича про можливу поразку, розуміючи: краще гірка правда, аніж солодка брехня… Він надзвичайно спокійно сприйняв сказане мною, хоч у душі, мабуть, вирував вулкан емоцій. Та ні словом, ні порухом не видав своїх почуттів. 

Пізніше він знову повернувся на посаду очільника підприємства, став (і не раз) депутатом міської ради, але ніколи не опускався до того, щоб паплюжити своїх наступників, займатися очорненням їх дій, хоч завжди в оцінці роботи і членів виконкому, і його голів, і різноманітних міських служб був принциповим, відвертим, але справедливим. Завжди був готовим прийти на допомогу тим, хто з мерів або їх заступників цього бажав, бо керувати міським господарством – це не жарти. Тут потрібні не гарні слова й обіцянки, а передовсім – завзята, майже каторжна праця з ранку до вечора, у вихідні і святкові дні, не зважаючи ні на стан здоров’я, ні на настрій. Гасло: «Добробут громадян – передусім!» було і є його життєвим кредо.

Товариськість

Мені довелося бачити Володимира Бойка в різних ситуаціях і в різних, так би мовити, іпостасях. І завжди мене приємно вражала і вражає його товариськість, вміння дорожити дружбою з іншими людьми, переживати за них, приходити на поміч у важку хвилину.

Тут я міг би з цього приводу навести багато фактів із реального життя, але не стану цього робити, бо знаю, що Володимир Іванович не дуже любить лестощі на свою адресу. Але про його становлення до мене як до журналіста і редактора, до всього редакційного колективу змовчати не можу. 

Володимир Бойко – один з тих, хто по-справжньому цінує працю  газетярів, телевізійників, радійників, хто не словом, а ділом підтримував і підтримує їх. Я безмежно вдячний за те, що він впродовж багатьох років поспіль знаходить можливість оформити передплату «Вістей Ковельщини» пенсіонерам, ветеранам війни і праці, інвалідам, роблячи це охоче і залюбки.

На жаль, подібне можу сказати далеко не про всіх. Коли якось звернувся до одного з багатих ковельчан і попросив допомогти в передплаті малозабезпеченим громадянам, він зверхньо відповів:

– У мене грошей немає. Хай їм влада допомагає.

Більше я до тієї особи не звертався, хоч знав: за один вечір він з друзяками може пропити більше грошей, аніж вартувала б річна передплата газети для десяти ветеранів. Та хай Бог буде йому суддею.

l

Звичайно, у своїх «передювілейних» нотатках я згадав тільки невеличку частину рис характеру Володимира Івановича Бойка, які ціную і якими можуть пишатися його рідні, котрих він шанує й дуже любить.

Розумію й те, що не всі сприймуть мої  штрихи до портрета однозначно. Як кажуть, ще той не вродив, хто б усім догодив. Є опоненти і у Володимира Бойка, хоч у кого їх нема? Хіба в того, хто нічого доброго не робить ні собі, ні людям. Герой моєї розповіді, на щастя, під категорію нероб і підлих людей не потрапляє.

Тож, з ювілеєм Вас, Володимире Івановичу! Будьте й надалі таким, як Ви є, примножуйте свої добрі справи, бережіть здоров’я і сім’ю! Нехай Господь благословляє Вас на активне довголіття, дарує свою любов і милосердя на кожен день!

Микола ВЕЛЬМА.

В народі кажуть: для того, щоб добре пізнати людину, треба з нею пуд солі з’їсти.

Достеменно не знаю, як народилася ця примовка, але підозрюю, що суть її полягає в наступному: тільки той заслуговує твоєї поваги і уваги, з ким ти знайомий не один рік і кого знаєш не за словами, а за конкретними ділами.

З цієї, як-то кажуть, диспозиції Володимира Бойка, котрий 20 квітня відзначатиме ювілейний день народження, знаю досить непогано, хоч, звичайно, не настільки глибоко, як його найближчі друзі. І все ж своїм другом і колегою можу назвати, бо спільно пережили не одну подію – і добру, і не зовсім, не раз бували, як-то кажуть, у «бувальцях». Отож, сідаючи за написання «передювілейних» нотаток, в уяві почав складати характеристику цієї неординарної і непересічної особистості. Образно кажучи, намагався накидати штрихи до портрета героя подальшої розповіді.

Що з того вийшло, виношу на суд читача. Почну з головної риси, яку можна визначити одним словом:

Так, саме людяність найбільше приваблює у Володимирові Івановичу. І не лише мене, а й багатьох мешканців нашого краю. Пригадую, як деякий час тому в одного з читачів сталася вдома НП – виникли неполадки з каналізацією. Куди він тільки не звертався, скрізь отримував відмову. «Що робити?» – в розпачі зателефонував до мене.

– Зверніться до Володимира Івановича Бойка. Він не відмовить, – порадив.

І той не відмовив, виручив і слюсарем, і зварником, хоч такі види робіт не повинно виконувати «Ковельтепло».

Про людяність я подумав і в день, коли був запрошений на урочистість, присвячену 30-річчю створення підприємства теплових мереж. Звернув увагу, що в просторій залі, дотримуючись вимог карантину, сиділо багато ветеранів праці, які нині перебувають на заслуженому відпочинку. Виступаючи, Володимир Іванович, говорячи про сьогоднішні успіхи колективу, добрим словом згадав буквально кожного з пенсіонерів, що прийшли на урочисте зібрання.

– Ми щиро вдячні вам за те,  що зробили для підприємства, – наголосив з привітною усмішкою на вустах. – Мені приємно, що традиції, закладені вами, гідно продовжують сьогоднішні теплоенергетики, серед яких є і ваші онуки й діти.

Завершивши виступ, директор особисто вручив цінні подарунки, грамоти і квіти ветеранам, які були розчулені такою увагою до сліз.  

Мені здалося, що й очі Бойка зволожилися сльозами зворушення. Можливо, в цю мить згадав своїх батьків, що на Полтавщині і які вже пішли у Вічність, а, можливо, просто відчував радість у душі від того, що зумів подарувати втіху людям поважного віку…

Володимир Бойко – направду мудра людина. Під словом «мудрість»  я маю на увазі і його діловитість, і наполегливість, і новаторський підхід до справи. Адже зробити стільки доброго і потрібного, як він зробив для рідного підприємства, трудового колективу, а, отже, й для усього міста, мешканці якого не відчувають багато років поспіль особливих проблем ні з опаленням, ні з гарячою водою, не кожен зможе. 

Я не буду завантажувати свої нотатки цифрами і фактами виробничого, так би мовити, характеру. Бажаючі можуть з ними ознайомитися в минулому номері «Вістей Ковельщини», де досить широко розказано і про День депутата міської ради, який успішно пройшов у «Ковельтеплі», і про відзначення 30-річного ювілею підприємства. Тут же скажу про інше – почуття нового, яке властиве і керівнику, і його команді, невтомне прагнення наполегливо йти вперед  і добиватися більшого. Так – в усьому, до чого прикута увага адміністрації, інженерно-технічного персоналу. 

Володимир Бойко – один із тих керівників, які не звикли перекладати відповідальність на інших, пасувати перед труднощами і заспокоюватися досягнутим. Він завжди у пошуку, активній роботі, яка дає результат. На це націлює й підлеглих. А ті, кому не подобаються подібні методи керівництва, як правило, звільняють місця більш ініціативним і креативним. Ось чому  в команді директора – досить багато молодих облич, хоч і від фахівців з досвідом він не відмовляється. 

Мені імпонує у Володимирі Івановичу така риса характеру, як порядність. Не про кожного малого чи великого керівника можна так сказати. А от про Бойка – можна.

У свій час йому довелося очолювати міську раду Ковеля та її виконавчий комітет. Непрості то були часи, але мер втримався від спокус, які траплялися на його шляху. Тому ніхто не може дорікнути, що «накрався, нажився, збагатився», як кажуть про декого люди. А Ковель – місто невелике, тут всі про всіх і про все знають.

Сказане, звичайно, не означає, що Володимир Бойко – такий собі схимник, аскет, що ледве зводить кінці з кінцями, за роботою світу Божого не бачить. Ні, він – людина самодостатня, яка досягла належного рівня життя собі і членам сім’ї, але винятково завдяки своїй високій працездатності, енергії і самодисципліні. У нього є коло надійних і вірних друзів, яких єднають не  стільки спільні захоплення, але й відданість ідеалам добра, справедливості, любові до людей і природи.

Порядність ювіляра ще й у тому, що він ніколи не займався «підсиджуванням» інших, не намагався робити кар’єру методами шантажу й інтриганства. Пригадую ту ніч, коли стали відомі попередні підсумки виборів міського голови, на посаду якого він балотувався вдруге. Аналізуючи дані, які надходили з виборчих дільниць, я зрозумів, що Бойко не переможе. Це розуміли й інші члени його виборчого штабу, але ніхто не наважувався першим повідомити цю неприємну інформацію.

Я вирішив попередити Володимира Івановича про можливу поразку, розуміючи: краще гірка правда, аніж солодка брехня… Він надзвичайно спокійно сприйняв сказане мною, хоч у душі, мабуть, вирував вулкан емоцій. Та ні словом, ні порухом не видав своїх почуттів. 

Пізніше він знову повернувся на посаду очільника підприємства, став (і не раз) депутатом міської ради, але ніколи не опускався до того, щоб паплюжити своїх наступників, займатися очорненням їх дій, хоч завжди в оцінці роботи і членів виконкому, і його голів, і різноманітних міських служб був принциповим, відвертим, але справедливим. Завжди був готовим прийти на допомогу тим, хто з мерів або їх заступників цього бажав, бо керувати міським господарством – це не жарти. Тут потрібні не гарні слова й обіцянки, а передовсім – завзята, майже каторжна праця з ранку до вечора, у вихідні і святкові дні, не зважаючи ні на стан здоров’я, ні на настрій. Гасло: «Добробут громадян – передусім!» було і є його життєвим кредо.

Мені довелося бачити Володимира Бойка в різних ситуаціях і в різних, так би мовити, іпостасях. І завжди мене приємно вражала і вражає його товариськість, вміння дорожити дружбою з іншими людьми, переживати за них, приходити на поміч у важку хвилину.

Тут я міг би з цього приводу навести багато фактів із реального життя, але не стану цього робити, бо знаю, що Володимир Іванович не дуже любить лестощі на свою адресу. Але про його становлення до мене як до журналіста і редактора, до всього редакційного колективу змовчати не можу. 

Володимир Бойко – один з тих, хто по-справжньому цінує працю  газетярів, телевізійників, радійників, хто не словом, а ділом підтримував і підтримує їх. Я безмежно вдячний за те, що він впродовж багатьох років поспіль знаходить можливість оформити передплату «Вістей Ковельщини» пенсіонерам, ветеранам війни і праці, інвалідам, роблячи це охоче і залюбки.

На жаль, подібне можу сказати далеко не про всіх. Коли якось звернувся до одного з багатих ковельчан і попросив допомогти в передплаті малозабезпеченим громадянам, він зверхньо відповів:

– У мене грошей немає. Хай їм влада допомагає.

Більше я до тієї особи не звертався, хоч знав: за один вечір він з друзяками може пропити більше грошей, аніж вартувала б річна передплата газети для десяти ветеранів. Та хай Бог буде йому суддею.

ххх

Звичайно, у своїх «передювілейних» нотатках я згадав тільки невеличку частину рис характеру Володимира Івановича Бойка, які ціную і якими можуть пишатися його рідні, котрих він шанує й дуже любить.

Розумію й те, що не всі сприймуть мої  штрихи до портрета однозначно. Як кажуть, ще той не вродив, хто б усім догодив. Є опоненти і у Володимира Бойка, хоч у кого їх нема? Хіба в того, хто нічого доброго не робить ні собі, ні людям. Герой моєї розповіді, на щастя, під категорію нероб і підлих людей не потрапляє.

Тож, з ювілеєм Вас, Володимире Івановичу! Будьте й надалі таким, як Ви є, примножуйте свої добрі справи, бережіть здоров’я і сім’ю! Нехай Господь благословляє Вас на активне довголіття, дарує свою любов і милосердя на кожен день!