Повідомлення в номер / Ти – моя доля

Сльозами зрошувала кожну квіточку, десь в подумках перегортала листочки свого життя. І ніяк не могла збагнути, чому так? Чому жіноча доля обійшла її стороною? Чому повторила долю матері? Чому? Адже вона була щаслива. Ніби вчора, звучав випускний вальс, і вона у надзвичайно красивому платті кружляла в колі своїх ровесників, а потім зустрічали Сонце і було відчуття тривожне, незбагненне дорослого життя. 

Ще зі шкільної парти знала: її шлях – до медицини, тож у той рік стала студенткою Ковельського медучилища. А щоб мамі було легше вчити єдину донечку, Галина вирішила кожен день їздити додому. Це ж недалеко, і за квартиру не треба платити, і сніданки та вечері мамині. Та й по господарству щось допоможе. Бо ж так сталося, що коли дочці і року не було, батько загинув в автокатастрофі, а мама сама виховувала доньку. Зарплата медичної сестри, звичайно, не була високою, то ж економити навчилася змалку. Тому кожного дня бігла студентка на автобус, а у вечері – з автобуса серед чарівної краси різнобарв'я квітів. 

А тоді була весна, квітнув травень рясним цвітом бузку. І Галина готувалася до випускного вечора – тільки уже в медучилищі. Радощам не було меж: диплом, робота, а, може, й кохання. Дівчата ж одна за одною виходили заміж, а їй все ніколи. Старалась вчитись, допомагати вдома. Отак, роздумуючи над своїми дівочими проблемами, поспішала студентка додому, хоча не відпускав її п'янкий запах бузкового цвіту. Ні відірватись від його розмаїття, ні оминути, тож дівчина зривала чарівні грона, шукаючи в них щасливі квіточки з п'ятьма пелюстками.

Не зчулася, як під'їхала до неї машина і перегородила дорогу. "Я цю мить, – з болем згадує нині Галина Петрівна, – пам'ятаю до дрібниць, по хвилинах, тисячі разів розкладаю ось уже сімнадцять років. Не зогледілась, як з кабіни вистрибнув дуже гарний хлопчина, виламав велику гілку бузку, став переді мною на коліна і сказав: "Ти – моя доля! На цій гілці – сотні квіточок. Стільки буде в нас щастя". І я раділа зустрічі з незнайомцем, раділа своєму щастю. Ми на галявині серед бузку навіть не познайомились. Пізніше увечері вдома, коли мама запитала: "А як звуть твого галантного хлопця?", ми ніби опам'ятались, подивились один на одного і в один голос: "Я – Микола, я – Галина".

Довго сміялись такому знайомству, але іскорка щастя спалахнула в моєму серці, якось відразу відчула: він – мій, він і є моєю другою половиною. 

З весіллям не тягнули. В одну неділю – випуск,  а в другу – вже дипломована медсестра стояла із своїм судженим на рушничку щастя і обіцяли одне одному в горі і радості завжди бути разом, бо весільні обручки не мають кінця, як наше спільне життя", – зі сльозами на очах мовила Галина. 

Все було добре: Галина ніжна, красива та ще й талановита і практична. Вдома люблячий, чуйний чоловік, чого хотіти? Чекали народження дитятка. Миколиній радості не було меж – мав народитися син. Ішли дні спільного життя, вона впивалась сімейним щастям, все більше закохувались один в одного. 

Але доля непередбачувана: іноді все вирішує по-своєму. Не стало Миколи. П'яний  шофер виїхав на зустрічну смугу і забрав життя коханого. Все навкруги щезло, кудись поділось Сонце, кольори теплої, золотої осені, все її життя розбилось на дрібні уламки і ті скалочки, які багато років згорьована жінка не може зібрати докупи.

"Кажуть, що час лікує, – мовить Галина Петрівна. – Не вірю, бо та рана і сьогодні пече, ниє в моїй душі. Відчуття болю, горя, розпачу я ще і сьогодні відчуваю. І тисячі разів ставлю собі запитання: "Чому?". Добре, що Господь почув мої молитви – син народився семимісячним, але здоровеньким".

Галина Петрівна на мить сполохала свої невеселі думки, десь у її сльозах спалахнула іскорка радості і материнського щастя. Її син Микола повторився в батькові і став змістом життя матері. 

"Я навчила його любити свого батька, відчувати його присутність. Цілувала його щічки за себе і за тата, кожен раз перехрещувала за двох, хоч до щему в серці шкода, що не перетнулися їх життєві дороги. Син знає батька лише із світлин завжди дев'ятнадцятилітнім", – з сумом сказала жінка.

Йшли роки, весни, наповнені рясним бузковим цвітом, доганяли одна одну, а біль втрати для люблячої жінки не може заглушити ніщо. Тільки щораз навесні приходить у сни молодий, гарний її Микола з великою гілкою бузку і тихо каже: "Ти – моя доля, моя пара".

Я якось ненароком подивилася на руку з обручкою молодої і гарної жінки. Галина Петрівна тихо сказала: не знімала після весілля і своє особисте життя не влаштовувала. Ніхто не зачепив мого серця. Хоча не раз ловила на собі погляди чоловіків, траплялося, що пропонували руку. Але серцю не накажеш. А ті незабутні місяці, прожиті щасливо з Миколою, я ділю на кожен день. Доки жила мама, допомагала мені в усьому: і по господарству, і онучка водила і в садок та до школи. Мама завжди просила: "Не повтори мою долю", – хотіла бачити мене щасливою. 

Ні, не охолодили роки її любові, не вивітрили з пам'яті того, кого любила, бо він запалив у її серці перший і єдиний вогонь кохання.

Живе на Ковельщині чудова жінка, любляча мама, талановитий працівник, з болем несучи в душі світлий образ коханого чоловіка, батька її сина. І кожної весни несе на могилу квіти і довго стоїть – роздумує над примхами долі.

Валентина СІЧКАР.

Знову зацвів бузок. Галина Петрівна йшла між кущів, обсипаних рясним цвітом, вдихала п'янкий аромат. Вибирала найкращі гілки, складаючи їх у букет. Їх цьогоріч має бути 17, і вона віднесе їх на могилу свого Миколи. Саме стільки років, як вони зустрілись серед цього  бузкового царства, стільки років її сину. 

Сльозами зрошувала кожну квіточку, десь в подумках перегортала листочки свого життя. І ніяк не могла збагнути, чому так? Чому жіноча доля обійшла її стороною? Чому повторила долю матері? Чому? Адже вона була щаслива. Ніби вчора, звучав випускний вальс, і вона у надзвичайно красивому платті кружляла в колі своїх ровесників, а потім зустрічали Сонце і було відчуття тривожне, незбагненне дорослого життя. 

Ще зі шкільної парти знала: її шлях – до медицини, тож у той рік стала студенткою Ковельського медучилища. А щоб мамі було легше вчити єдину донечку, Галина вирішила кожен день їздити додому. Це ж недалеко, і за квартиру не треба платити, і сніданки та вечері мамині. Та й по господарству щось допоможе. Бо ж так сталося, що коли дочці і року не було, батько загинув в автокатастрофі, а мама сама виховувала доньку. Зарплата медичної сестри, звичайно, не була високою, то ж економити навчилася змалку. Тому кожного дня бігла студентка на автобус, а у вечері – з автобуса серед чарівної краси різнобарв'я квітів. 

А тоді була весна, квітнув травень рясним цвітом бузку. І Галина готувалася до випускного вечора – тільки уже в медучилищі. Радощам не було меж: диплом, робота, а, може, й кохання. Дівчата ж одна за одною виходили заміж, а їй все ніколи. Старалась вчитись, допомагати вдома. Отак, роздумуючи над своїми дівочими проблемами, поспішала студентка додому, хоча не відпускав її п'янкий запах бузкового цвіту. Ні відірватись від його розмаїття, ні оминути, тож дівчина зривала чарівні грона, шукаючи в них щасливі квіточки з п'ятьма пелюстками.

Не зчулася, як під'їхала до неї машина і перегородила дорогу. "Я цю мить, – з болем згадує нині Галина Петрівна, – пам'ятаю до дрібниць, по хвилинах, тисячі разів розкладаю ось уже сімнадцять років. Не зогледілась, як з кабіни вистрибнув дуже гарний хлопчина, виламав велику гілку бузку, став переді мною на коліна і сказав: "Ти – моя доля! На цій гілці – сотні квіточок. Стільки буде в нас щастя". І я раділа зустрічі з незнайомцем, раділа своєму щастю. Ми на галявині серед бузку навіть не познайомились. Пізніше увечері вдома, коли мама запитала: "А як звуть твого галантного хлопця?", ми ніби опам'ятались, подивились один на одного і в один голос: "Я – Микола, я – Галина".

Довго сміялись такому знайомству, але іскорка щастя спалахнула в моєму серці, якось відразу відчула: він – мій, він і є моєю другою половиною. 

З весіллям не тягнули. В одну неділю – випуск,  а в другу – вже дипломована медсестра стояла із своїм судженим на рушничку щастя і обіцяли одне одному в горі і радості завжди бути разом, бо весільні обручки не мають кінця, як наше спільне життя", – зі сльозами на очах мовила Галина. 

Все було добре: Галина ніжна, красива та ще й талановита і практична. Вдома люблячий, чуйний чоловік, чого хотіти? Чекали народження дитятка. Миколиній радості не було меж – мав народитися син. Ішли дні спільного життя, вона впивалась сімейним щастям, все більше закохувались один в одного. 

Але доля непередбачувана: іноді все вирішує по-своєму. Не стало Миколи. П'яний  шофер виїхав на зустрічну смугу і забрав життя коханого. Все навкруги щезло, кудись поділось Сонце, кольори теплої, золотої осені, все її життя розбилось на дрібні уламки і ті скалочки, які багато років згорьована жінка не може зібрати докупи.

"Кажуть, що час лікує, – мовить Галина Петрівна. – Не вірю, бо та рана і сьогодні пече, ниє в моїй душі. Відчуття болю, горя, розпачу я ще і сьогодні відчуваю. І тисячі разів ставлю собі запитання: "Чому?". Добре, що Господь почув мої молитви – син народився семимісячним, але здоровеньким".

Галина Петрівна на мить сполохала свої невеселі думки, десь у її сльозах спалахнула іскорка радості і материнського щастя. Її син Микола повторився в батькові і став змістом життя матері. 

"Я навчила його любити свого батька, відчувати його присутність. Цілувала його щічки за себе і за тата, кожен раз перехрещувала за двох, хоч до щему в серці шкода, що не перетнулися їх життєві дороги. Син знає батька лише із світлин завжди дев'ятнадцятилітнім", – з сумом сказала жінка.

Йшли роки, весни, наповнені рясним бузковим цвітом, доганяли одна одну, а біль втрати для люблячої жінки не може заглушити ніщо. Тільки щораз навесні приходить у сни молодий, гарний її Микола з великою гілкою бузку і тихо каже: "Ти – моя доля, моя пара".

Я якось ненароком подивилася на руку з обручкою молодої і гарної жінки. Галина Петрівна тихо сказала: не знімала після весілля і своє особисте життя не влаштовувала. Ніхто не зачепив мого серця. Хоча не раз ловила на собі погляди чоловіків, траплялося, що пропонували руку. Але серцю не накажеш. А ті незабутні місяці, прожиті щасливо з Миколою, я ділю на кожен день. Доки жила мама, допомагала мені в усьому: і по господарству, і онучка водила і в садок та до школи. Мама завжди просила: "Не повтори мою долю", – хотіла бачити мене щасливою. 

Ні, не охолодили роки її любові, не вивітрили з пам'яті того, кого любила, бо він запалив у її серці перший і єдиний вогонь кохання.

Живе на Ковельщині чудова жінка, любляча мама, талановитий працівник, з болем несучи в душі світлий образ коханого чоловіка, батька її сина. І кожної весни несе на могилу квіти і довго стоїть – роздумує над примхами долі.