Поетична сповідь матері Героя
Так буває, коли ти боїшся своїм словом наполохати чиюсь легкокрилу думку, сформовану романтикою щирого серця і заглиблену у філософську мудрість буття.
Саме таке застереження виникло у моєму єстві після того, як познайомився із збіркою поезій Валентини Матвіїв "Легкокрила". Автор – мама Героя України Тараса Матвіїва.
Вслухаюся, читачу, в легке, як вітер, і глибоке, як бездонне небо, її поетичне слово:
Так кортить часом пташкою
стати,
Відірватись умить від землі.
І нікого не чути, не знати –
Лише подих вітрів на крилі.
І хоч в реальному житті цей світ випробовує нас на міцність духа, але:
Хай цей світ знов і знов
приземляє,
Хай сміється у очі – дарма!
Та сильних йому не здолати, бо:
Доки житиму – доти літаю:
Крил лише в слабкодухих нема!
Намагання летіти!.. О, як нелегко знайти підйомну силу, коли на тебе тиснуть тонни людського горя, втрата рідного сина і найрідніших, коли на добро та людяність, на твоє сокровенне посягає хиже двоголове зло, розриває на шматки тіла патріотів-воїнів, поетів і отих приземлених трудівників.
"За що і хто карає нас?" – іноді в розпачі запитуємо себе. Скільки сліз омило цю стражденну українську землю:
Кожен раз, як гине наш Герой, –
Я не плачу вже… Сльоза – як
камінь…
Море сліз, що вимиті війною,
Кам'яними стали берегами…
Скільки українців не змогли піднятись над цими "кам'яними берегами"! Валентина Матвіїв підіймає планку своєї патріотичної місії і закликає:
Вибирай: українець для світу
чи так…
Якийсь недо… напів…
малорусич…
Ти господар своєї землі чи
жебрак:
Просто зараз обрати ти мусиш.
Поетеса і підносить своя материнські настанови ще на вищу орбіту:
Хутчій облиш життя, що "все
пропало"…
Будуй нове життя для нас
живих!!!
Адже ж ми, брате, для того
й повстали,
Щоб клич "Героям слава"
не затих!
Ці слова – немов просвітління. Вони нагадують просту істину, що Герої нації і народу народжуються з жертовного лона Матерів-патріоток. Це подвиг – знаходити сили для боротьби і запалювати тих, хто став своїм життям віч-на-віч з жорстокою війною.
І природно, що поетеса звертається до Бога:
Із молитов тоді черпаю сили,
З Твоїх очей батьківського
тепла –
Лише з Тобою я стаю стосила
І зможу те, що спершу не могла!
Поезія – це незбагненна скарбниця почуттів: духовних і душевних, ліричних і патріотичних, філософських і молитовних. Але, щоб розбудити ці почуття в єстві кожного із нас, потрібен майстер, наділений неабияким творчим хистом. Валентина Матвіїв від Бога має цей хист і сміливо виступає в ролі підкорювача людських сердець. В її поезіях присутня витончена образність та відкритість душі, яка випромінює доброту і любов. Фрагментарно торкнемося цього скарбу в різних іпостасях.
Про маму:
А, може, квіткою в саду моїм
розквітнеш
Чи ластівкою глянеш у вікно,
Впадеш в долоні рясним цвітом
вишні,
Яку садила ще не так давно.
Про рідну Любешівщину:
Ці спогади присвячую тобі,
Мій синьоокий Любешівський
краю.
Бо ти зі мною в щасті і журбі,
І іншого такого я не знаю.
Про весну:
А я щаслива здатись їй
у рабство!
Роби що хочеш: лий дощем,
цвіти,
Бентеж, хвилюй, п'яни своїм
нахабством…
Віднині – бо Цариця моя – Ти.
Про осінь:
Я думала, що не люблю тебе…
Усе чекала поцілунків весен
Та вуст твоїх торкання ледь слабе
Вдихнуло мрії в сіре піднебесся.
Відкритість душі – це ознака святості. Так, так! Така душа завжди чесна і чиста перед собою, людьми та Богом. Вона готова переборювати блискавки зла, холод і вітер, й вірити у свою світлу місію на цій Землі. Кожна людина – це відкритий Космос; не піщинка сірого буття, а Творець.
Поетеса усвідомлює це:
А не було б мене – не цвів би так
мій сад…
А не було б мене – не народився
б син…
А не було б мене – не написався
б вірш…
А не було б мене – не та була
б Любов…
Більше того, вона свідома того, що біля кожного людського творіння сіються чортополох, сміття...
Не спить лихий, тому:
Сьогодні приберусь… Почищу
душу…
Я вимету із неї все сміття.
І якнайшвидше це зробити
мушу –
Щрб не вселилось темне
небуття…
Валентина Матвіїв – педагог і навчитель, із тонким чуттєвим серцем. Вона купається в царині співучого солов'їного слова. В цій купелі – всі ті, хто опинився в просторі її благодатної карми. Коли ми заглиблюємось у сутність щастя, то безперечно воно присутнє у її слові. А вона його й не ховає, а розсипає дорогоцінним намистом для юних, зрілих та сивочолих.
В одній із поетичних притч про маленьке бездомне цуценя авторка торкається глибокої філософії сенсу буття у цім неадекватнім та жорстокім світі. (Можливо, поети і приходять у цей світ, щоб збалансовувати його по Божому "образу й подобі"). Отож, малий безхатченко, який жебрав на вулиці, терпів від окремих бездушних людей зневагу і навіть побої, в критичну мить кидається під автівку, ризикуючи життям, і відвертає непоправну біду – рятує маленьку дівчинку.
Послухаймо поетку:
Так неважливо, ким прийдеш
в цей світ –
Слабким щеням чи сильним
чоловіком.
Важливо – душ падіння чи політ,
Що стануть комусь трунком
або ліком.
Ми тільки одним начерком пера торкнулися чарівних струн поетичної душі Валентини Матвіїв. Не можна оминути таку важливу деталь, як гарне художнє оформлення збірки, позначене талантом художниці Олени Артисюк. Гортаючи сторінки книги першого разу, я немов би відкривав ще один паралельний світ, наповнений подихом весни. Життєдайні кольори, які супроводжують поетичні твори, навіюють світлі мотиви природи і буття.
Признаюся, що в моїх думках і назва збірки ще одна з'явилася – "Дівчина-Весна". Бо ж полетить на крилах "Легкокрила"! А куди від нас? Вона ж щира веснянка-українка, і розквітати мусить не тільки для Львівщини і Волині, а ще й для всієї України. Але це – до слова.
…З неосяжних святих висот дивиться на нас Тарас Матвіїв, Герой України. Він бачить своїх воїнів-побратимів, істинних патріотів, а найперше – свою рідну Маму. Він бачить, як вона впевнено увірвалась в когорту кращих митців поетичного слова. Він бачить і гордиться і з нами промовляє: "Пишіть, творіть і розсипайте свій талант поміж людьми. Ваші поезії окрилюють, спонукають до творчості, піднімають дух для боротьби. І найголовніше – вселяють віру у те, що все в нас буде добре".
Анатолій СЕМЕНЮК.
Так буває, коли ти боїшся своїм словом наполохати чиюсь легкокрилу думку, сформовану романтикою щирого серця і заглиблену у філософську мудрість буття.
Саме таке застереження виникло у моєму єстві після того, як познайомився із збіркою поезій Валентини Матвіїв "Легкокрила". Автор – мама Героя України Тараса Матвіїва.
Вслухаюся, читачу, в легке, як вітер, і глибоке, як бездонне небо, її поетичне слово:
Так кортить часом пташкою стати,
Відірватись умить від землі.
І нікого не чути, не знати –
Лише подих вітрів на крилі.
І хоч в реальному житті цей світ випробовує нас на міцність духа, але:
Хай цей світ знов і знов приземляє,
Хай сміється у очі – дарма!
Та сильних йому не здолати, бо:
Доки житиму – доти літаю:
Крил лише в слабкодухих нема!
Намагання летіти!.. О, як нелегко знайти підйомну силу, коли на тебе тиснуть тонни людського горя, втрата рідного сина і найрідніших, коли на добро та людяність, на твоє сокровенне посягає хиже двоголове зло, розриває на шматки тіла патріотів-воїнів, поетів і отих приземлених трудівників.
"За що і хто карає нас?" – іноді в розпачі запитуємо себе. Скільки сліз омило цю стражденну українську землю:
Кожен раз, як гине наш Герой, –
Я не плачу вже… Сльоза – як камінь…
Море сліз, що вимиті війною,
Кам'яними стали берегами…
Скільки українців не змогли піднятись над цими "кам'яними берегами"! Валентина Матвіїв підіймає планку своєї патріотичної місії і закликає:
Вибирай: українець для світу чи так…
Якийсь недо… напів… малорусич…
Ти господар своєї землі чи жебрак:
Просто зараз обрати ти мусиш.
Поетеса і підносить своя материнські настанови ще на вищу орбіту:
Хутчій облиш життя, що "все пропало"…
Будуй нове життя для нас живих!!!
Адже ж ми, брате, для того й повстали,
Щоб клич "Героям слава" не затих!
Ці слова – немов просвітління. Вони нагадують просту істину, що Герої нації і народу народжуються з жертовного лона Матерів-патріоток. Це подвиг – знаходити сили для боротьби і запалювати тих, хто став своїм життям віч-на-віч з жорстокою війною.
І природно, що поетеса звертається до Бога:
Із молитов тоді черпаю сили,
З Твоїх очей батьківського тепла –
Лише з Тобою я стаю стосила
І зможу те, що спершу не могла!
Поезія – це незбагненна скарбниця почуттів: духовних і душевних, ліричних і патріотичних, філософських і молитовних. Але, щоб розбудити ці почуття в єстві кожного із нас, потрібен майстер, наділений неабияким творчим хистом. Валентина Матвіїв від Бога має цей хист і сміливо виступає в ролі підкорювача людських сердець. В її поезіях присутня витончена образність та відкритість душі, яка випромінює доброту і любов. Фрагментарно торкнемося цього скарбу в різних іпостасях.
Про маму:
А, може, квіткою в саду моїм розквітнеш
Чи ластівкою глянеш у вікно,
Впадеш в долоні рясним цвітом вишні,
Яку садила ще не так давно.
Про рідну Любешівщину:
Ці спогади присвячую тобі,
Мій синьоокий Любешівський краю.
Бо ти зі мною в щасті і журбі,
І іншого такого я не знаю.Про весну:
А я щаслива здатись їй у рабство!
Роби що хочеш: лий дощем, цвіти,
Бентеж, хвилюй, п'яни своїм нахабством…
Віднині – бо Цариця моя – Ти. Про осінь:
Я думала, що не люблю тебе…
Усе чекала поцілунків весен
Та вуст твоїх торкання ледь слабе
Вдихнуло мрії в сіре піднебесся.
Відкритість душі – це ознака святості. Так, так! Така душа завжди чесна і чиста перед собою, людьми та Богом. Вона готова переборювати блискавки зла, холод і вітер, й вірити у свою світлу місію на цій Землі. Кожна людина – це відкритий Космос; не піщинка сірого буття, а Творець.
Поетеса усвідомлює це:
А не було б мене – не цвів би так мій сад…
А не було б мене – не народився б син…
А не було б мене – не написався б вірш…
А не було б мене – не та була б Любов…
Більше того, вона свідома того, що біля кожного людського творіння сіються чортополох, сміття...
Не спить лихий, тому:
Сьогодні приберусь… Почищу душу…
Я вимету із неї все сміття.
І якнайшвидше це зробити мушу –
Щрб не вселилось темне небуття…
Валентина Матвіїв – педагог і навчитель, із тонким чуттєвим серцем. Вона купається в царині співучого солов'їного слова. В цій купелі – всі ті, хто опинився в просторі її благодатної карми. Коли ми заглиблюємось у сутність щастя, то безперечно воно присутнє у її слові. А вона його й не ховає, а розсипає дорогоцінним намистом для юних, зрілих та сивочолих.
В одній із поетичних притч про маленьке бездомне цуценя авторка торкається глибокої філософії сенсу буття у цім неадекватнім та жорстокім світі. (Можливо, поети і приходять у цей світ, щоб збалансовувати його по Божому "образу й подобі"). Отож, малий безхатченко, який жебрав на вулиці, терпів від окремих бездушних людей зневагу і навіть побої, в критичну мить кидається під автівку, ризикуючи життям, і відвертає непоправну біду – рятує маленьку дівчинку.
Послухаймо поетку:
Так неважливо, ким прийдеш в цей світ –
Слабким щеням чи сильним чоловіком.
Важливо – душ падіння чи політ,
Що стануть комусь трунком або ліком.
Ми тільки одним начерком пера торкнулися чарівних струн поетичної душі Валентини Матвіїв. Не можна оминути таку важливу деталь, як гарне художнє оформлення збірки, позначене талантом художниці Олени Артисюк. Гортаючи сторінки книги першого разу, я немов би відкривав ще один паралельний світ, наповнений подихом весни. Життєдайні кольори, які супроводжують поетичні твори, навіюють світлі мотиви природи і буття.
Признаюся, що в моїх думках і назва збірки ще одна з'явилася – "Дівчина-Весна". Бо ж полетить на крилах "Легкокрила"! А куди від нас? Вона ж щира веснянка-українка, і розквітати мусить не тільки для Львівщини і Волині, а ще й для всієї України. Але це – до слова.
…З неосяжних святих висот дивиться на нас Тарас Матвіїв, Герой України. Він бачить своїх воїнів-побратимів, істинних патріотів, а найперше – свою рідну Маму. Він бачить, як вона впевнено увірвалась в когорту кращих митців поетичного слова. Він бачить і гордиться і з нами промовляє: "Пишіть, творіть і розсипайте свій талант поміж людьми. Ваші поезії окрилюють, спонукають до творчості, піднімають дух для боротьби. І найголовніше – вселяють віру у те, що все в нас буде добре".
Анатолій СЕМЕНЮК.
Залишити коментар