Повідомлення в номер / Івана Купала

Івана Купала – це день літнього сонцевороту, що тепер співпадає з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, який відзначаємо 7-го липня. Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями. У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі.

У XVII столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: "Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бесовскою омраченіи благодараніе и жертву въ начале жнивъ приношаху".

Польський ботанік Мартин, який описує собутки (так поляки називали свято Івана Купала) в кінці XVI століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе. В цей “диявольський день”, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, що в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радості дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували. 

У день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: іванів цвіт (святоянське зілля), лопух, богородська трава (чебрець) і ведмеже вухо. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей чи тварин напували хворих настоєм із зілля тих вінків. Цей запис Мартина закінчується словами: "Такий звичай був і в Червоній Русі", тобто в Галичині. 

l

З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Вранці до сходу Cонця вмиваються "іванівською" росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом із пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови. 

Подібні звичаї існували або існують ще й тепер і в багатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять із соломи опудало на людську подобу, піднімають його на палиці, виносять за село, там топлять у воді або розривають на шматки і розкидають навколо. 

Німецькі парубки в Баварії роблять "Pfingstl" – це теж солом'яне опудало на людську подобу, яке топиться в криниці.

В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, збирають солому, роблять з неї опудало, прив'язують його до колеса, запалюють і пускають з гори. 

Роблять солом'яне опудало і в Австрії та в багатьох інших європейських народів.

Щодо купальських вогнів, то у свій час горіли вони по всій Європі. У великих європейських містах та в столицях вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалювати їх належала самому мерові (посадникові міста). Та найміцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов'янських народів. 

Так, білоруси в ніч на Івана Купала вбивають у землю великий кіл, обкладають його соломою та кострицею і запалюють. Коли вогонь розгориться, господині кидають на вогнище березові гілки й примовляють: "Кабы мой ленъ былъ также великъ, какъ ета березка!". 

В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров'ячі стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на найближчому горбі й залишають їх догоряти в одній спільній купі.

Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ними по полях, розмахуючи в повітрі, в ніч напередодні Івана Купала. 

l

У словах пісні "Купало! Грало сонечко на Івана" висловлюється стародавнє вірування нашого народу в те, що в день Івана Купала Сонце "грає".

Болгарська легенда розповідає про те, як у день Івана Купала Сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.

Польські дівчата (в Силезії) на цей день печуть печиво, що зветься "slonczeta", виходять на ранішній зорі в поле, розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють: "Graj, slonce, graj, tutaj sa twoi slonczeta".  

Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике свято, що "на ньего сунце на небу трипут од страха  стане". 

У нас дівчата свої купальські вінки зберігали на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплетені вони, має цілющу силу. 

Болгари кладуть купальські вінки в кадильницю і обкурюють ними хворих. Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлівах як захист від злих духів.

Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата несуть у село молоде деревце "корма", ставлять його на площі посеред села й оздоблюють шматками барвистої матерії або папером, а потім танцюють і бавляться навколо нього. 

В Англії ввечері на святого Івана (St. John's Eve) люди йшли колись у ліс, ламали зелене гілля з дерев, несли додому і квітчали тим клечанням двері своїх будинків. Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть і тут відігравала визначальну роль у святоіванівських віруваннях. Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зробити людину невидимою.

Підготував  

Ігор  ВИЖОВЕЦЬ.

Івана Купала – це день літнього сонцевороту, що тепер співпадає з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, який відзначаємо 7-го липня. Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями. У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі.

У XVII столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: "Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бесовскою омраченіи благодараніе и жертву въ начале жнивъ приношаху".

Польський ботанік Мартин, який описує собутки (так поляки називали свято Івана Купала) в кінці XVI століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе. В цей “диявольський день”, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, що в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радості дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували. 

У день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: іванів цвіт (святоянське зілля), лопух, богородська трава (чебрець) і ведмеже вухо. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей чи тварин напували хворих настоєм із зілля тих вінків. Цей запис Мартина закінчується словами: "Такий звичай був і в Червоній Русі", тобто в Галичині. 

хххх

З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Вранці до сходу Cонця вмиваються "іванівською" росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом із пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови. 

Подібні звичаї існували або існують ще й тепер і в багатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять із соломи опудало на людську подобу, піднімають його на палиці, виносять за село, там топлять у воді або розривають на шматки і розкидають навколо. 

Німецькі парубки в Баварії роблять "Pfingstl" – це теж солом'яне опудало на людську подобу, яке топиться в криниці.

В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, збирають солому, роблять з неї опудало, прив'язують його до колеса, запалюють і пускають з гори. 

Роблять солом'яне опудало і в Австрії та в багатьох інших європейських народів.

Щодо купальських вогнів, то у свій час горіли вони по всій Європі. У великих європейських містах та в столицях вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалювати їх належала самому мерові (посадникові міста). Та найміцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов'янських народів. 

Так, білоруси в ніч на Івана Купала вбивають у землю великий кіл, обкладають його соломою та кострицею і запалюють. Коли вогонь розгориться, господині кидають на вогнище березові гілки й примовляють: "Кабы мой ленъ былъ также великъ, какъ ета березка!". 

В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров'ячі стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на найближчому горбі й залишають їх догоряти в одній спільній купі.

Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ними по полях, розмахуючи в повітрі, в ніч напередодні Івана Купала. 

ххх

У словах пісні "Купало! Грало сонечко на Івана" висловлюється стародавнє вірування нашого народу в те, що в день Івана Купала Сонце "грає".

Болгарська легенда розповідає про те, як у день Івана Купала Сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.

Польські дівчата (в Силезії) на цей день печуть печиво, що зветься "slonczeta", виходять на ранішній зорі в поле, розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють: "Graj, slonce, graj, tutaj sa twoi slonczeta".  

Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике свято, що "на ньего сунце на небу трипут од страха  стане". 

У нас дівчата свої купальські вінки зберігали на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплетені вони, має цілющу силу. 

Болгари кладуть купальські вінки в кадильницю і обкурюють ними хворих. Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлівах як захист від злих духів.

Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата несуть у село молоде деревце "корма", ставлять його на площі посеред села й оздоблюють шматками барвистої матерії або папером, а потім танцюють і бавляться навколо нього. 

В Англії ввечері на святого Івана (St. John's Eve) люди йшли колись у ліс, ламали зелене гілля з дерев, несли додому і квітчали тим клечанням двері своїх будинків. Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть і тут відігравала визначальну роль у святоіванівських віруваннях. Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зробити людину невидимою.

Підготував  Ігор  ВИЖОВЕЦЬ.